Таємничий острів - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 10

Пенкроф узяв у журналіста клаптик паперу і присів навпочіпки перед пічкою з хмизом. Там під накладеним сушняком уже лежала купка сухої трави, листя й моху, завдяки яким дерево мало швидко спалахнути й добре горіти.

Пенкроф згорнув ріжком аркушик паперу, як роблять курці люльок, запалюючи їх на сильному вітрі, і встромив його в мох. Потім узяв шорсткуватий, обточений хвилями камінець, старанно протер його і, затамувавши дух, чуючи, як стукає у грудях серце, легенько чиркнув сірником. Боячись обдерти фосфорну головку, Пенкроф ледь-ледь тернув її.

– Ні, я не можу, – пробурмотів він. – У мене тремтять руки… Я переведу сірника… Я не можу… Я не хочу!..

І, підвівшись, попросив Герберта спробувати розпалити замість нього вогнище.

Підліток іще ніколи так не хвилювався. Серце, здавалося, от-от вискочить із грудей. Прометей, що відважився викрасти вогонь з неба, і той не переживав так, як він! Проте, недовго думаючи, хлопець швидко чиркнув сірником об камінець. Почувся легенький тріск, і спалахнув блакитний вогник, повитий їдкуватим димом. Герберт тихо повернув сірника, щоб той розгорівся, і просунув його в паперовий ріжечок. Не минуло й кількох секунд, як загорівся папір і тієї ж миті – мох.

За хвилину затріскотіли сухі дрова, і в темряві весело затанцювало полум’я, яке щосили роздмухував моряк.

– Нарешті! – вигукнув Пенкроф, підводячись від вогнища. – Я зроду так не хвилювався!

Вогонь, що палахкотів у пічці, складеній із пласких кам’яних брил, звичайно, тішив око й зігрівав душу. Дим легко виходив у вузький прохід, у пічці була добра тяга, і незабаром по Комину пішло приємне сухе тепло.

Аби не згасло вогнище, за ним, звісно, треба стежити і завжди зберігати під золою кілька жевріючих вуглин. Завдання нескладне – воно потребувало лише трохи турботи та уваги, до того ж хмизу не бракувало і запаси палива легко було поповнити, коли у цьому виникне необхідність. Пенкроф вирішив скористатися пічкою перш за все для того, щоб приготувати більш тривну вечерю, ніж черепашки літодомів. Герберт приніс дві дюжини яєць. Журналіст, прихилившись до стіни в кутку, мовчки спостерігав за їхніми приготуваннями. В нього розколювалася голова від трьох питань: чи живий ще Сайрес? Якщо живий, то де він? Якщо інженер вижив, упавши в море, чому досі не знайшов можливості дати про себе звістку?

Тим часом Наб, наче безмовна тінь, блукав піщаним берегом.

Пенкроф знав п’ятдесят два способи приготування яєць, та за теперішніх обставин не мав вибору. Він мусив задовольнитись тим, що загорнув їх у гарячу золу і спік на тихому вогні.

За кілька хвилин яйця спеклися, і моряк запропонував журналістові пристати до вечері. Такою була перша трапеза невдах, що опинилися на невідомому їм острові.

Яйця були чудові на смак, і оскільки вони мали всі речовини, необхідні для людського організму, то бідолахи швидко вгамували голод і відчули приплив сили.

О, коли б то за вечерею не бракувало одного з них! Коли б то всі п’ятеро колишніх в’язнів, що втекли з Річмонда, були разом у цьому захистку серед громаддя скель, біля цього теплого палахкотливого вогню, на сухому чистому піску – і їм нічого не лишалося б, як тільки віддати хвалу Небу! Але Сайреса Сміта, найкмітливішого, найобізнанішого серед них, визнаного їхнього керівника тут не було! Вони навіть не могли віддати його прах землі!

Так минув день – 25 березня. Настала ніч. Знадвору долинав свист вітру і монотонний шум прибою. Хвилі з гуркотом перекочували гальку.

Нашвидкуруч занотувавши в записник події цього дня: появу невідомої землі, зникнення інженера, пошуки на узбережжі, випадок із сірниками тощо, – журналіст примостився в глибині темного коридору і, стомлений, заснув.

Герберт теж заснув відразу. Моряк, куняючи цілу ніч, сидів поблизу вогнища, для якого не шкодував дров. Тільки один із товаришів по нещастю не спочивав у їхньому теперішньому житлі. То був згорьований невтішний Наб. Не зважаючи на умовляння товаришів хоча б трохи спочити, він аж до ранку блукав берегом, гукаючи хазяїна.

Розділ VI

Майно невдах-аеронавтів. Обпалена ганчірка. Прогулянка до лісу. Лісова флора. Зниклий жакамар. Сліди диких звірів. Куруку. Тетері. Дивне полювання з вудочками.

Перелічити майно, яке лишилося в невдах-аеронавтів, викинутих на, здавалося, безлюдний берег, не складало труднощів: вони зосталися майже без нічого, коли не рахувати одягу, що мали на собі під час падіння повітряної кулі. А втім, варто згадати, що у Гедеона Спілета – певне, через недогляд – зберігся записник і годинник; зате в них не лишилося жодної рушниці, жодного інструмента, навіть маленького складаного ножика. Перебуваючи в повітрі, аеронавти викинули з гондоли все, що могли, аби тільки полегшити аеростат.

Вигадані герої Данієля Дефо чи Вісса, усі оті Селькірки і Райналі, що зазнали корабельних катастроф поблизу острова Хуан-Фернандес або в Оклендському архіпелазі, ніколи не стикалися з такою цілковитою відсутністю щонайпростіших засобів до існування. Вони або могли набрати вволю всього необхідного на розбитому кораблі – зерна, свійських тварин, зброї, пороху та зарядів, – або ж море викидало на берег уламки корабля і частину вантажу, завдяки чому ті могли задовольнити свої найперші потреби. Передусім вони не опинялися з голими руками перед безжальною природою. А тут люди не мали ні знаряддя, ні посуду. З нічого мусили самі створити все! Якби хоч Сайрес Сміт був із ними, коли б його знання й кмітливість, практичні навички і розум, то, може, ще жевріла б надія якось виплутатись із біди. Але, на превеликий жаль, на це марно сподіватися. Вони мали покладатися лише на самих себе та на провидіння, що ніколи не покидає тих, хто сповнений щирої віри.

Та, перш ніж улаштуватися на цьому узбережжі, хіба не треба з’ясувати, на материку вони чи на якомусь безлюдному острові?

Питання вкрай важливе; воно потребувало найневідкладнішого розв’язання. Від цього залежали всі їхні подальші заходи. І все ж, на думку Пенкрофа, варто було кілька днів зачекати. Спочатку належало добути й підготувати запас тривніших харчів, ніж пташині яйця й черепашки. Попереду важкі й тривалі переходи, ночівля просто неба, без даху над головою, й вони мали підтримувати свої сили насамперед харчуванням.

Тим часом Комин міг і далі служити їм захистком. Вогнище вони розпалили, а зберігати присок неважко. Та й напевне буде можливість забити як не палицями, то камінням кілька диких голубів, що сотнями літали над карнизом плато. А ще, може, в сусідньому лісі ростуть фруктові дерева з їстівними плодами? І нарешті, під боком є прісна вода. Отож усі погодилися залишитись на кілька днів у Комині, аби підготуватися до експедиції чи то вздовж узбережжя, чи в глиб невідомого краю. Найбільше цей план улаштовував Наба. Він уперто чіплявся за свої незбагненні передчуття і зовсім не квапився покинути берег, поблизу якого сталася біда з його хазяїном. Він не вірив, не хотів вірити, що Сайрес Сміт загинув. Йому здавалося неможливим, щоб така людина померла найбезглуздішою смертю; не міг він, змитий хвилею, втопитися за кілька сотень метрів від берега! І поки море не викине тіло інженера на сушу, поки він, Наб, на власні очі не побачить його, не торкнеться руками тліну свого хазяїна, він не повірить у його смерть! Ця настирлива думка не виходила у нього з голови. Можливо, все те було не більше ніж самообман, але такий самообман заслуговував на повагу, і моряк не хотів розбивати його надій. Що ж до самого Пенкрофа, то він уже зовсім не вірив у інженерове повернення. У душі він був переконаний, що Сайрес Сміт насправді знайшов собі могилу в морській безодні, але з Набом неможливо було сперечатися. Він нагадував собаку, що не хоче покидати місця, де загинув його господар; Набове горе було таким щирим і глибоким, що він, здавалося, не переживе свого хазяїна.