Тінь вітру - Сафон Карлос Руис - Страница 35

— Добридень. Я шукаю пані Монфорт.

—  Нурієту? Ви помилилися дверима, молодий чоловіче. Вам потрібні ті, що напроти.

— Вибачте. Я щойно туди стукав, але ніхто не відчинив.

— А ви не збирач боргів, правда? — раптом спитала сусідка з підозрою — либонь, таку підозру зумовив її власний досвід.

— Ні. Мені прислав батько пані Монфорт.

— А, тоді все гаразд. Нурієта, певно, читає внизу. Ви її не бачили, коли йшли сюди?

Коли я дістався останньої сходинки, я побачив, що посивіла жінка із книжкою в руках досі сидить на лавці. Я уважно розглядів її. Нурія Монфорт була, безперечно, вродливою жінкою; такі риси цінують видавці модних журналів та студійні фотохудожники. Але молодість її згасала, перетворюючись на сум у її очах. Статуру вона мала тендітну, але, судячи із сивого волосся та зморщок на обличчі, їй уже було сорок. Утім, при м’якому світлі вона здавалася років на десять молодшою.

— Пані Монфорт?

Вона дивилася на мене — і не бачила, немов ще не прокинулася від свого трансу.

— Мене звуть Даніель. Вашу адресу мені дав ваш батько. Він сказав, що ви можете розповісти мені про Хуліана Каракса.

Коли вона почула мої слова, замріяний вигляд злетів з неї геть, ніби вуаль. Я відчув, що згадка про її батька — не надто вдала ідея.

— Це все, що вам потрібно? — спитала вона підозріло.

Я відчув: якщо мені зараз не вдасться завоювати її довіру — я програв. Єдиний мій козир — це правда.

— Будь ласка, дозвольте мені пояснити. Вісім років тому, майже випадково, я знайшов роман Хуліана Каракса на Цвинтарі забутих книжок. А потім я знову сховав цю книжку там, щоб урятувати її. Її хоче знищити чоловік, який називає себе Лаїном Кубертом, — сказав я.

Вона витріщилася на мене, не ворушачись, немов боялася, що світ навколо неї розіб’ється на шматки.

— Я заберу у вас лише кілька хвилин, — додав я. — Обіцяю.

Вона покірно кивнула головою.

— Як там мій батько? — спитала вона, не дивлячись мені у вічі.

— Добре. Він трохи постарішав. Дуже за вами скучив.

Нурія Монфорт видала дивний звук, який я не міг зрозуміти.

— Краще зійдімо нагору. Не хочу розмовляти надворі.

20

 Нурія Монфорт жила у сутінках. Вузький коридор вів до їдальні, яка правила також за кухню, бібліотеку та кабінет. По дорозі я помітив скромну спальню без жодного вікна. Ось і все, за винятком крихітної ванної кімнатки — не тільки без ванни, а й без душу; з тієї кімнатки йшли різноманітні аромати, починаючи від запахів їжі, що готувалася у барі внизу, й закінчуючи цвілим смородом із труб каналізації, яку побудували ще на початку століття. Уся квартира потопала в одвічній темряві; сама ця темрява здавалася велетенською брилою, що підтримувала обдерті стіни. Тут пахло чорним тютюном, холодом та спустошеністю. Нурія Монфорт розглядала мене, поки я вдавав, що не помічаю жалюгідних умов її оселі.

— Я спускаюся читати на вулицю, бо в помешканні, як бачите, темно, — сказала вона. — Чоловік обіцяв, коли повернеться, подарувати мені настільну лампу.

— Ваш чоловік поїхав?

— Мікель у в’язниці.

— Вибачте, я не знав...

— Ви й не могли знати. Мені не соромно це казати, бо він не злочинець. Його забрали за те, що він надрукував листівки для профспілки слюсарів та механіків. Це сталося два роки тому. Сусіди вважають, що він подався в подорож до Америки. Батько теж не знає. І я б не хотіла, щоб він дізнався.

— Не хвилюйтесь. Від мене не дізнається, — пообіцяв я.

Напружена мовчанка повисла проміж нами. Я подумав: може, вона розмірковує, чи я не Ісаків шпигун?

— Певно, важко вам самій перебуватися, — сказав я, аби тільки порушити тишу.

— Нелегко. Я заробляю, що можу, перекладами, але коли чоловік у в’язниці, цього ледь вистачає. Адвокати витягли всі гроші, я по вуха в боргах. Праця перекладача оплачується так само погано, як і праця письменника.

Вона подивилася на мене, немов чекаючи на відповідь. Я покірливо всміхнувся.

— Ви перекладаєте книжки?

— Уже ні. Тепер я стала перекладати заяви, контракти, митні документи — за це платять краще. За переклад художнього твору отримуєш копійки — лише трохи більше, ніж за його написання. Спілка мешканців уже кілька разів намагалася викинути мене звідси. І навіть не тому, що я не можу сплачувати за квартиру. Їх дратує, що я жінка, яка розмовляє іноземними мовами та ще й носить штани... Не один із сусідів винуватив мене в тому, що через мене в будинку погана репутація. Такий уже в мене талан...

Я сподівався, що темрява приховає, як я почервонів.

— Вибачте, не знаю, навіщо вам усе це розповідаю. Це вас бентежить.

— Це моя провина. Я сам спитав.

Вона знервовано засміялася. Здавалася, її оточує пекуча аура самотності.

— Ви трохи нагадуєте Хуліана, — раптом сказала вона. — Ваш погляд, ваші рухи. Він мав таку саму манеру, що й ви: витріщався на співрозмовника, не кажучи ані слова, і той, не знаючи, про що він думає, розповідав йому, як дурень, такі речі, які краще було б тримати при собі... Що вам запропонувати? Може, філіжанку кави?

— Ні, дякую. Не хочу вас обтяжувати.

— Це мене не обтяжить. Я збиралася зробити й для себе.

Щось підказало мені, що філіжанка кави — це все, що є в неї на обід. Я знову відмовився й побачив, як вона пішла в куточок їдальні, де стояла маленька електрична плита.

— Почувайтеся як удома, — сказала вона, не обертаючись.

Кабінет Нурії Монфорт вміщував у себе письмовий стіл, який займав куточок біля балкона, друкарську машинку «Ундервуд», гасову лампу поряд із нею та полицю, повну словників і підручників. Тут не було родинних фотознімків, але стіну біля столу займали поштові листівки, на кожній з яких було зображено міст; я десь бачив зображення цього моста, але не міг сказати точно, де він знаходиться, — чи то в Парижі, чи то в Римі... Сам письмовий стіл відзначався підкресленою охайністю та порядком. Олівці загострено та акуратно вирівняно. Папери та теки впорядковано та вкладено у три симетричні стовпчики.

Я стояв і дивився на все це, як раптом у мене виникло непереборне бажання обернутися.

Нурія Монфорт вивчала мене, стоячи біля дверей. Вона дивилася на мене мовчки, так, як дивляться на незнайомців на вулиці або в метро. Запалила цигарку й залишилася стояти там, де й стояла; обличчя її сповивали спіралі блакитного диму. Мені подумалося: від Нурії Монфорт виходили флюїди фатальної жінки, подібні до тих, що йшли від кіноакторок, які так зачаровували Ферміна, коли з’являлися з мряки на Берлінському вокзалі, огорнуті сяючим німбом. Жінки, врода яких набридала їм самим.

— Немає про що й розповідати, — почала вона. — Ми познайомилися з Хуліаном двадцять років тому в Парижі. Тоді я працювала у видавничій фірмі Кабестані. Пан Кабестані за копійки отримав права на романи Хуліана. Спершу я працювала в бухгалтерії, потім, коли Кабестані дізнався, що я розмовляю французькою, італійською та трохи німецькою, перевів мене до відділу постачань. Я стала його персональною секретаркою. Одним з моїх обов’язків було листування із закордонними письменниками та видавцями, з якими наша фірма вела справи. Ось так я зіткнулася з Хуліаном Караксом.

— Ваш батько розповідав, що ви з Хуліаном були добрими друзями.

— Певно, батько говорив, що в нас був бурхливий роман, так? Мій батько переконаний, що я бігаю за кожною істотою в штанях, наче сучка під час тічки.

Відвертість, навіть безсоромність цієї жінки приголомшувала мене. Я онімів, а Нурія Монфорт усміхалася сама до себе та похитала головою.

— Не звертайте на нього уваги. У тридцять третьому році я поїхала до Парижа, щоб владнати справи між паном Кабестані та Ґаллімаром. Я залишалася в місті цілий тиждень.

Я зупинилася в квартирі Хуліана з досить-таки банальної причини: Кабестані заощаджував на готелі. Дуже романтично, як бачите. До того моменту наші стосунки з Хуліаном Караксом обмежувалися виключно листуванням, яке зазвичай стосувалося авторських прав, коректур та редакційної правки. Я читала його рукописи. Більше я про нього не знала нічого.