Тінь вітру - Сафон Карлос Руис - Страница 34

— Та ж ні! — учитель не тямив себе від гніву. — Жорстокість — наче припливні хвилі, розумієте?! Хвиля відпливе — вам здається, що ви у безпеці; але вона завжди повертається, завжди... і накриває нас із головою. Я щодня бачу це у школі. Господи... Людиноподібні мавпи — ось ким ми стаємо у класних кімнатах. Дарвін — фантазер, запевняю вас. Ніякої еволюції не відбулося. За кожного, хто має розум, я мушу битися з дев’ятьма орангутангами.

Ми могли лише покірно кивати.

Пан Анаклето помахав на прощання рукою та пішов, повісивши голову. Він здавався років на п’ять старшим, ніж коли прийшов.

Батько зітхнув. Ми кинули один на одного швидкі погляди, не знаючи, що сказати. Я міркував над тим, чи потрібно йому розповідати про вчорашній візит інспектора Фумеро до книгарні. То було попередження, подумав я. Застереження. Фумеро використав нещасного пана Федеріко як натяк для нас.

— Щось трапилось, Даніелю? Ти зблід.

Я зітхнув і опустив очі додолу. Став розповідати йому про інспектора Фумеро та його погрози. Батько слухав, стримуючи злість, яка спалахувала в його очах.

— Це моя провина, — сказав я. — Мені слід було розповісти...

Батько похитав головою.

— Ні. Ти не міг передбачити того, що трапилося, Даніелю.

— Але...

— Навіть не думай про це. І жодного слова Фермінові. Хтозна, як він відреагує, якщо дізнається, що цей чоловік знов його переслідує.

— Але ми маємо щось зробити.

— Не турбуйся, з Ферміном усе буде гаразд.

Не дуже переконаний, я кивнув і продовжив роботу. Батько теж повернувся до своєї кореспонденції. Час від часу він скидав на мене очі, але я вдавав, що не помічаю цього.

— Що вчора сказав професор Веласкес? — спитав батько, бажаючи розрядити атмосферу.

— Йому сподобалися книжки. Професор згадав, що шукає якусь книгу зі спогадами Франко.

— «Переможець маврів»? Але ж це заборонена книга... витівка Мадаріаґи[31]. Що ти відповів Веласкесу?

— Що ми вже працюємо над його замовленням, і щонайпізніше за два тижні він почує новини.

— Добре. Доручимо Фермінові цю справу, а від Веласкеса отримаємо цілу купу грошей.

Я кивнув головою, й ми працювали далі.

Батько все поглядав на мене.

«Ну ж бо, давай», — подумав я.

— Учора до крамниці завітала дуже приваблива дівчина. Фермін сказав, вона сестра Томаса Аґілара.

— Так.

Батько кивнув, обмірковуючи цей збіг обставин з виразом легкого здивування. Він трохи помовчав, а потім знов зачепив мене, наче щойно пригадав щось украй важливе.

— До речі, Даніелю, сьогодні в нас не дуже багато роботи; можливо, ти б хотів узяти вихідний? Ти останнім часом забагато працюєш.

— Усе гаразд, дякую.

Батько якийсь час удавав, ніби читає листи. Актор з нього був нікудишній.

— Ось я розмірковую над тим, щоб залишити Ферміна на господарстві та піти з Барсело до «Лісео»[32], — заговорив знову він. — Сьогодні ввечері дають «Тангейзера», тож Барсело замовив кілька квитків у партері й запросив мене.

— Відколи це тобі подобається Ваґнер?

Батько знизав плечима.

— Дарованій кобилі... До того ж із Барсело неважливо, що дають, бо він увесь час коментує дію, критикує вбрання та гру акторів. Він часто запитує про тебе. Може, якось завітаєш до його крамниці?

— Як-небудь.

— Добре. То, якщо ти згоден, пропоную сьогодні залишити крамницю на Ферміна, а самим піти й трохи розвіятись. Чом би й ні? Якщо тобі потрібні гроші...

— Тату, — не витримав я, — Беа не моя наречена.

— А хто казав про наречених? Роби як знаєш. Якщо тобі потрібні гроші, візьми з каси, але залиши записку, щоб Ферміна не трафив шляк, коли він увечері зачинятиме крамницю.

Проказавши це, батько сквапливо пішов до задньої кімнати, ніби щось там забув; я встиг помітити, що він посміхається від вуха до вуха.

Я подивився на годинник. Було о пів на одинадцяту ранку. Ми з Беа домовилися зустрітися о п’ятій біля університету. На мій превеликий смуток, день здавався мені довшим за «Братів Карамазових».

Невдовзі з будинку годинникаря повернувся Фермін. Він розповів, що загін порятунку, нашвидку зібраний із місцевих жінок, організував довготривалу оборону, щоб дбати про бідолашного пана Федеріко, якому лікар поставив діагноз: три зламані ребра, велика кількість синців та надзвичайно серйозне ушкодження прямої кишки.

— Купив щось? — поцікавився батько.

— У них стільки ліків та притирань, що можна відкривати аптеку, тож я взяв на себе сміливість і купив йому квіти, пляшку одеколону та три бляшанки персикового соку — пан Федеріко дуже його любить.

— Ти добре зробив. Скільки я тобі винен? — спитав батько. — Як він?

— Чесно кажучи, забитий до м’яса. Я лише бачив його, скуленого у ліжку, як вовняна куля; він стогнав, що хоче померти, і мені захотілося когось убити, повірте. Бажав би я опинитися в поліційному відділку та відстрелити з мушкетона з півдесятка поліціянтів, починаючи з цієї купи смердючого гною — Фумеро.

— Ферміне, охолонь та заспокойся трохи. Я суворо забороняю тобі робити щось подібне.

— Як скажете, пане Семпере.

— А як Пепіта?

— О, вона сприйняла все зі зразковою мужністю. Сусіди залили в неї коньяк, тож на момент мого приходу вона розтяглася на канапі, хропла, як ведмідь, а гази пускала так, що в оббивці залишилися дірки, ніби від куль.

— Дуже на неї схоже. Ферміне, хочу попросити тебе приглянути сьогодні за книгарнею; я піду ненадовго до пана Федеріко, а пізніше в мене зустріч із Барсело. І Даніель теж має особисті справи.

Я звів очі й помітив, як батько з Ферміном обмінюються промовистими поглядами.

— Що за пара сватів! — обурено вигукнув я.

Коли я виходив у двері, «пара сватів» досі сміялася з мене.

Холодний, пронизливий вітер мчав вулицями, розмітаючи на своєму шляху смуги імли. Сталево-сіре сонце відібрало мідний відблиск у дахів та веж готичного кварталу. Залишалося ще кілька годин до зустрічі з Беа біля університету, тож я вирішив випробувати фортуну й завітати до Нурїї Монфорт, сподіваючись, що вона мешкає за тією ж адресою, яку певний час тому надав мені її батько.

Площа Св. Феліпе Нері — наче справжнє маленьке місто в лабіринті вулиць у центрі готичного кварталу, який сховався за старими римськими стінами. Дірки, що залишилися від кулеметного вогню, нагадують віспини в церковних стінах; саме ці «віспини», либонь, і надихнули того ранку місцеву ватагу дітлахів на гру у війну. На лавці, розгорнувши на колінах книжку, сиділа молода жінка, у волоссі якої, однак, уже поблискувала сивина, — сиділа й дивилася на дітлахів із відстороненою посмішкою.

Адреса свідчила, що Нурія Монфорт мешкає в будинку біля входу на площу. Рік його зведення досі виднівся на потемнілих каменях арки, що увінчувала вхідні двері: 1801. Коли я опинився у вестибулі, там було так темно, що видно було лише чорну комору, від якої спіраллю звивалися сходи. Я оглянув цілий вулик дрібних мідних поштових скриньок, які скидалися на стільники; прізвища власників значилися на шматочках пожовклих карток, уставлених у прорізі, як зазвичай робили ще наші діди.

Сходи тхнули вологістю, старим камінням та клеєм. Я повільно підіймався нагору, майже боячись, що будинок завалиться, якщо я твердо ступлю на ці маленькі, як у ляльковому будинку, сходинки. На майданчиках було по двоє дверей. Жодного номера, жодного знака.

Діставшись четвертого поверху, я вибрав одні двері навмання та постукав кісточками пальців. Я постукав ще раз, іще раз, але відповіді не дістав, тож вирішив випробувати інші двері. Постукав тричі кулаком. Усередині можна було почути, як по радіо трубить щоденна церковна передача «Хвилини роздумів з отцем Мартіном Кальсадо».

Двері відчинила жінка у стьобаному блакитно-бірюзовому халаті та кімнатних черевиках; на голові в неї красувався шолом з бігуді. У неясному світлі коридору дама була дещо схожа на глибоководного нирця. Тим часом оксамитовий голос отця Мартіна Кальсадо якраз присвячував кілька слів спонсорові програми — косметичній фірмі під назвою «Аврорін» (яку дуже люблять прочани до святих місць у Лурді) та дивовижним властивостям її продукції проти прищів та бородавок.