Зворотний бік темряви - Корний Дара - Страница 27

– Сила старіша від світів, могутніша від безсмертя, – прошепотів Посолонь та вголос додав: – Молодець.

– Це не я молодець. Це смертна Горпина, бабуся Мальви, молодець. Вона підказала. І я впевнена в тому, що нам вдасться. І тому, Учителю, запитую вас – скажіть мені, будь ласка, з якого світу прийшов до Яровороту Шепіт? І чи живий ще дід Остапа? Ви ж це добре знаєте.

– Не з такого і далекого, Пташко. Невже ти не здогадалася? Ніколи не запитувала себе, чому так легко смертний Остап знаходить спільну мову з тваринами, які до нього чомусь горнуться, наче до рідного, навіть найдикіші звірі. Навіть Стрибог, коли йшов на лови вітру, брав із задоволенням з собою не найвлучнішого знаючого мисливця чи лучника, не такого ж шанувальника тих ловів, а нашого Остапа. Остапа лісовий звір завжди мав за свого, не боявся його. Хлопчина міг би при бажанні легко заночувати у вовчій зграї, де його не зачіпали. Цьому, моя люба, треба вчитися. І ти пригадуєш, скільки місяців свого безсмертного часу ти потратила на вміння переверництва? Остап ніколи цього не вчився, бо йому воно дано від народження. Але от я не впевнений, чи вартує ту силу у ньому будити, відчиняти навстіж його серце? Це небезпечна сила, Птахо. Навіть смертні зі світу Білих Вурдалаків не зовсім безпечні для інших світів створіння, бо настільки злилися в одне з природою, що інколи вважають свою людську подобу збоченням. Там трава тримає не тільки небо, вона тримає й сонце.

– Тобто як це? – Птаха стояла розгублена та збентежена тим, що відкрила для себе щойно. – Тобто світ Білих Вурдалаків! Що? Ви раніше це знали?

– Ні. Не знав, зовсім не знав. Трохи сумніви мав – чи він і справді стовідсотково з того штучного світу. Бо багато у хлопцеві є такого, що голою логікою не поясниш. Приписував це іншому: існуючі паралельно світи час від часу перетинаються між собою, сама знаєш. Хтось із безсмертних недобре зачиняє двері чи спеціально недобре зачиняє їх, і в зовсім чужинський світ потрапляє чужа сила, розбавляючи його певними здібностями. Так, це порушення законів, правил, але здебільшого випадковість. От я й думав, що подібне щось могло трапитися і в родині твого Остапа. А про батьківство Шепота я чую вперше.

Птаха вся пополотніла, стрепенулася враз. І, напевне, знання про те, що Остап зі світу будь-якого іншого, навіть ворожого, не так би її вразило. Вона мала певний сентимент до старійшин роду Невридії. Так мешканці світу Білих Вурдалаків називали свій світ. Кожний майбутній світлий безсмертний зобов’язаний отримати знання переверництва. Найліпшими учителями в тому ділі вважаються майстри зі світу Білих Вурдалаків. Коли Птасі виповнилося сімнадцять людських літ, цілий рік якраз перед обрядом посвячення в світлі безсмертні вона провела у Невридії. Її Учителем з переверництва став сам Повелитель світу Білих Вурдалаків Мирослад.

– Шепіт – батько Остапа, і він із Невридії. – Ще раз для себе констатувала очевидне.

Посолонь, погоджуючись, закивав головою, помітивши в Птасі дивну переміну, коли мова зайшла про Невридію:

– Шепіт. Гарний хлопець… – Посолонь на мить вмовк і додав: – Тобто був гарним. Він народився та виріс у світі Білих Вурдалаків. Він завжди носив той світ у собі. Він змалечку вчився керувати стихіями і робив це віртуозно просто. Так, він був моїм учнем, одним із найкращих. Тому знаю, що кажу. То, виходить, Остап його син. Дитя, що народилося в безглуздому світі? Незміцнілий розум, дитино. Що буде, коли ти відкриєш перед ним навіть не криницю, безодню? Бо для куцого розуму світ Вурдалаків – безодня. Незріла душа може з неї і не вибратися, тому що пірнати туди таки доведеться. Тіло, дух, душа – наче зрозумілі істини, котрі при народженні нам даються, але… Чи несподіваний дар – ота глибинна мудрість пам’яті поколінь – не вб’є Остапа. Подумай, люба. Ти добре знаєш той світ. Він не ворожий для нас, але він не світлий, хоча і не темний. Бо там нарівні з майбутніми світлими навчають і темних безсмертних. Той світ живе за власними законами, не приймаючи чужинців, не дозволяючи нікому щось змінювати у ньому. Світ інстинктів, де слабкий живе для того, щоб його проковтнув сильний, а сильний для того, щоб берегти слабкого, вбивати його не для насолоди, а для того, щоб вижити. У ньому багато кровних жертв. Світ, який вимагає поваги, а не любові, поваги, а не співчуття, поваги, але не втручання. Ти приведеш до них Остапа і як усе поясниш? Оцей хлопчина, який нічого не тямить у переверництві, рільництві, заклинаннях, світобудові – ваш по крові. Розбудіть його серце!

– А чому ні, Учителю? Ніколи не пізно почати вчитися. Ніколи не пізно згадати, хто ти. Особливо, коли ті знання в тобі є, треба тільки їх пробудити. У Шепота ж були батьки, правда? Горпина щось натякала на те, що відчуває, наче й дід його досі живий. Та хіба то можливо? Він мав би бути безсмертним. Однак, може, лишилися якісь далекі родичі – то це б узагалі було прекрасно. Розумію, минули роки, в світі Замерзлого Сонця тисячоліття, у Яровороті лишень сімнадцять літ, у Невридії – кілька століть, але ж це не так і багато, якщо брати до уваги те, що навіть звичайні смертні невриди живуть сто п’ятдесят літ, а дехто навіть двісті. Чому б і не спробувати?

Учитель Посолонь мовчки слухав. Він знав, що переконати Птаху в протилежнім він не зможе, однак застерегти від помилок варто:

– Тебе не вмовити. Що ж, не стану ходити околяса, якщо ти така вперта. Так, Горпина має слушність. Батько Шепота, дід твого Остапа, і справді досі живий.

– Живий? Тобто він і справді… – Птаха здивовано дивилася на Вчителя.

– Так. Батько Шепота безсмертний. – Озвучив її здогади Посолонь. – Він свого часу, отримавши Перемінника від Мари, не захотів приставати на жоден бік. І досі зберігає недоторканим і цілісним свій світ. Світ Невридії. І ти, Птахо, з ним знайома.

– Знайома? – Птаха здивовано дивилася на Учителя. – Тут якась помилка. Я ж добре знаю Невридію і там не зустрічала жодного безсмертного. Принаймні тоді, коли я у тому світі навчалася, їх там не було. Чи як?

Птаха здивовано кліпала очима. Звичайні-незвичайні смертні у світі Білих Вурдалаків. Вони народжувалися, помирали, найчастіше не від старості. Бо той світ жорстокий. Поселення посеред непролазних боліт, диких лісів, сусідами якого є племена андрофагів. Якщо не втопишся в болоті випадково чи не загризе звір, то вже точно вполює андрофаг. З віком притуплюються всі органи чуття, тому й перевертатися стає не так просто, а отже – ти легка здобич.

Учитель сумно посміхається:

– А хочеш врешті почути ім’я безсмертного, який з легкістю вибрав собі отой спосіб життя в далекій та близькій Невридії? – І, не чекаючи її відповіді, сказав: – Це Мирослад. Твій Учитель з переверництва зі світу Білих Вурдалаків.

– Що? Хто? Мирослад. Тобто як це? Не розумію нічого. Він безсмертний, і він батько, тобто дід… – затнулася. Наче не змогла зібрати докупи розгублених у голові думок. – Але ж я на власні очі бачила, як він помер. Він не міг вижити тоді. Я ж бачила. Ні-ні, тут якась помилка. Він не може бути безсмертним, аж ніяк не може. Ви щось наплутали, Учителю!

Від почутого Птасі стало недобре. Вона аж трусилася від хвилювання. Посолонь здивовано дивився на жінку, не розуміючи, чому така буденна новина вивела її з рівноваги.

– Не може бути, – продовжувала Птаха. – Учителю, на щорічне свято Народження Сонця добровільні віча безсмертних, делегацію неврів завжди очолює головний старійшина. І це не Мирослад. Якщо він безсмертний і досі живий, то мав би сам особисто очолю…

Спіткнулася на півслові. Здогад влетів у голову блискавкою. Так і стояла з широко розплющеними очима, дивлячись, як Учитель Посолонь їй посміхається:

– Ти забула, що Мирослад неперевершений майстер маніпуляцій із зовнішністю. Тепер розумію, чому він так часто змінює подобу, щоб себе перед тобою не видати. Мертвий, кажеш? Ти ж тоді, коли повернулася зі світу Білих Вурдалаків, казала, що випадково вбила смертного, й історію таку правдоподібну розповіла.

– Я не брехала. Ви ж знаєте, я не вмію. Я справді вважала Мирослада смертним і була впевнена, що вбила його, тобто вбила смертного. Я сказала вам всю правду, лишень не назвала імені смертного. О Свароже! Чому я не назвала імені?