Несподівана вакансія - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 35

«Справжня бородата жінка, міс Енн Джонс Еліот».

Там була фотографія жінки в мереживній сукні, з довгим темним волоссям і розкішною бородою та вусами.

Суквіндер була переконана, що це присилав Жирко Вол, хоч міг бути і хтось інший. Скажімо, Дейн Таллі зі своїми друзяками, які дражнили її мавпоподібними рохкаючими звуками щоразу, коли вона говорила англійською. Вони так насміхалися б із кожної кольорової особи. У Вінтердауні майже не було темношкірих учнів. Тому вона почувалася в такі моменти зганьбленою і недолугою, тим паче, що містер Гаррі ніколи їх не спиняв. Він просто вдавав, що не дочуває, а може, він теж сприймав Суквіндер Каур Джаванду за мавпу, волохату мавпу.

Суквіндер лежала горілиць на покривалах і щиро бажала собі смерті. Якби вона могла вчинити самогубство просто силою своєї волі, вона б це зробила не вагаючись. Смерть спіткала містера Фербразера; чому б таке не могло статися й з нею? Або ще краще — чому б їм було не помінятися місцями? Нів і Шіван знову мали б свого батька, а вона просто ковзнула б у небуття: зникла б, очистилась.

Її відраза до самої себе була неначе сукня з кропиви, яка нещадно колола й жалила кожну клітинку її тіла. Суквіндер щомиті мусила себе стримувати, щоб лежати й не рухатись, не квапитись робити ту єдину річ, що приносила їй полегшення. Спочатку вся родина мусить лягти спати. Але ж як важко було отак лежати й прислухатися до власного дихання, усвідомлюючи намарну вагу свого бридкого тіла на ліжку.

Їй подобалося уявляти, як вона тоне, занурюється в прохолодну зеленкувату воду і відчуває повільне розчинення в порожнечі…

«А наш гермафродіндер, як мумія спокіндер…»

Вона лежала в темряві, а сором палючою висипкою обпікав усе її тіло. Вона ніколи не чула цього слова, доки Жирко Вол не сказав його в середу на уроці математики. Вона була дислектиком, тому не могла б знайти його в словнику. Але в цьому й не було потреби, бо він сам усе люб’язно розтлумачив.

«Неопізнаний чоловічо-жіночий об’єкт…»

Він гірший за Дейна Таллі, чиї глузування були завжди однакові. Зловісний язик Жирка Вола вигадував щоразу нові ущипливі знущання, і вона просто не могла їх не чути. Кожнісінька його насмішка і образа вгризалася в пам’ять Суквіндер і залишалася там набагато довше за будь-які корисні речі. Якби її проекзаменували стосовно всіх прізвиськ, якими він її наділяв, вона б отримала найвищу в житті оцінку. «Гора сісьок і пісьок. Гермафродіндер. Бородата гантель».

Волохата, жирна і дурна. Простувата й незграбна. Ледача — так казала про неї мама, яка теж не втомлювалася шпетити її щодня, виливаючи своє роздратування. Трохи вайлувата, за словами батька, котрий казав це добродушно, не виявляючи поза тим жодного до неї інтересу. Він міг собі дозволити не надто перейматися її низькими оцінками. У нього були Джасвант і Раджпал, найкращі учні в своїх класах.

— Бідна Веселушка, — казав недбало Вікрам, переглядаючи її табель успішності.

Але батькова байдужість була краща за материн гнів. Парміндер ніяк не могла змиритися з тим, що вона народила дитину без ніяких талантів. Варто було комусь із учителів зробити бодай найменший натяк на те, що Суквіндер мала б докладати до їхнього предмету трохи більше зусиль, як Парміндер з готовністю хапалася за цю нагоду.

— «Суквіндер дуже легко зневірюється в своїх можливостях, вона мусить бути впевненішою у собі». Ось! Бачиш! Твоя вчителька каже, що ти мусиш більше старатися.

Про комп’ютерну інформатику — єдиний предмет, де Суквіндер спромоглася сягти рівня другої групи (там не було Жирка, тож іноді вона наважувалася підняти руку, щоб відповісти на запитання), Парміндер відгукнулася зневажливо:

— Ну, якщо врахувати, скільки часу ти проводиш за комп’ютером, я взагалі дивуюся, що ти ще не в першій групі.

Суквіндер навіть у голову не приходило розповідати батькам про мавпоподібне рохкання чи про нескінченний потік пакостей від Стюарта Вола. Це було б рівнозначно визнанню, що й інші люди поза родиною сприймали її як неповноцінну недотепу. До того ж її мама приятелювала з матір’ю Стюарта Вола. Суквіндер іноді дивувалася, що Жирка анітрохи не спиняли близькі стосунки їхніх матерів, але потім зробила висновок, що він просто не сумнівався, що вона його не викаже. Він бачив її наскрізь. Знав, що вона малодушна, знав, якої низької думки вона про саму себе, і вмів це дуже в’їдливо висміювати на втіху Ендрю Прайса. Колись Ендрю їй подобався, але дуже швидко вона зрозуміла, що не здатна приваблювати нікого, бо вона кумедна й дивакувата.

Суквіндер почула голоси батька й Раджпала — вони піднімалися сходами нагору. Раджпал гучно розреготався під самими її дверима.

— Уже пізно, — гукнула до них зі своєї спальні мама. — Вікраме, він має вже спати.

Біля дверей кімнати Суквіндер почувся лагідний голос Вікрама.

— Ти вже заснула, Веселушко?

Це було її іронічне дитяче прізвисько. Джасвант стала Крикушкою, а Суквіндер, плакса й вередунка, що майже не всміхалася, стала Веселушкою.

— Ні, — озвалася Суквіндер. — Я щойно лягла.

— Ну, мабуть, тобі цікаво буде довідатись, що твій братик, ось тут…

Але що саме вичворив Раджпал, Суквіндер так і не почула, бо той почав голосно протестувати й реготати. Вікрам рушив від дверей, не перестаючи піддражнювати Раджпала.

Суквіндер зачекала, поки все в будинку стихне. Вона, як у рятівне коло, вчепилася в єдину можливу розраду й чекала, чекала, доки всі полягають…

(Чекала й пригадувала той недавній вечір, коли вони в сутінках верталися після тренувань до парковки біля каналу. Усі були такі втомлені після веслування. Усім боліли руки й м’язи живота, але то був приємний біль. Вона завжди чудово спала після тренувань. І тут Кристал, наблизившись до неї ззаду, обізвала її «дурна пакистанська сучка».

Це сталося несподівано — ні сіло, ні впало. Вони всі любили дражнитися з містером Фербразером. Кристал вважала, що це прикольно. Замість «дуже» постійно казала «блін» і, здається, не бачила ніякої різниці між цими словами. А ось тепер бовкнула «пакистанська», так само, як могла сказати «тупа» або «ледача». Суквіндер відчула, як у неї відвисла щелепа, а всередині все перевернулося, мовби туди налили окропу.

— Що ти сказала?

Містер Фербразер розвернувся, щоб поглянути на Кристал. До цього ще ніхто не бачив його по-справжньому сердитим.

— А шо такого, — напіврозгублено, напівдемонстративно озвалася Кристал. — Я пожартувала. Вона знає, шо це жарт. Скажи? — зажадала вона в Суквіндер, і та боязко пробурмотіла, що так, вона знає — це жарт.

— Щоб я більше ніколи не чув цього слова.

Усі знали, як добре він ставився до Кристал. Знали, що він кілька разів платив за неї зі своєї кишені, щоб вона могла поїхати з ними на змагання до інших міст. Ніхто так голосно не реготав з жартів Кристал, як містер Фербразер. Ці жарти бували дуже смішними.

Вони пішли далі, але всім було ніяково. Суквіндер боялася дивитись на Кристал. Почувалася винною, як завжди.

Коли вони вже підходили до мінівена, Кристал сказала так тихенько, що навіть містер Фербразер не міг почути:

— Це був жарт.

Суквіндер квапливо відповіла:

— Я знаю.

— Ну, от. В’бач.

Вона зробила це слово односкладовим, але Суквіндер було й цього досить. Це її очистило. Повернуло гідність. Зворотною дорогою до Пеґфорда вона вперше в житті сама запропонувала заспівати пісню-гімн їхньої команди і попросила Кристал почати з партії репера Джей-Зі.)

Поволі, неймовірно поволі, її родина нарешті повкладалася спати. Джасвант дуже довго була у ванній кімнаті, грюкаючи й брязкаючи там невідомо чим. Суквіндер зачекала, поки «Крикушка» вийде з ванни, поки батьки перестануть розмовляти у спальні, поки все в будинку затихне.

І ось, нарешті, вона була в безпеці. Сіла на ліжку й витягла з вуха старого свого іграшкового зайчика бритву. Вона поцупила її з шафки Вікрама у ванній кімнаті. Встала з ліжка, взяла з полички ліхтарик і жменьку паперових серветок і пішла в найдальший кінець кімнати, де в кутку було невеличке округле заглиблення, еркер. Вона знала, що світло ліхтарика тут обмежене стінами і не просочиться крізь дверні щілини. Суквіндер сіла, притулившись спиною до стіни, відгорнула рукав нічної сорочки й освітила ліхтариком темний хрестоподібний слід, залишений минулого разу. Рана майже зажила, але шрами від неї ще яріли на руці. Легенько здригнувшись від страху, що тепер зосередився тільки на одному (і це вже було блаженним полегшенням), вона приклала лезо до передпліччя і чикнула по шкірі в напрямку до ліктя.