Несподівана вакансія - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 34

Колін «Каббі» Вол вирішив теж піти попрощатися з покійним. Мері, зазвичай така м’яка й догідлива, сприйняла це як зайву надмірність. Вона почала говорити з Тессою по телефону на підвищених тонах. Тоді знову розплакалась і пояснила, що просто не планувала велелюдного прощання, що це все суто родинна подія… Страшенно вибачаючись, Тесса сказала, що все розуміє, після чого була змушена пояснити це Коліну, котрий смертельно образився й замовк.

Він просто хотів постояти на самоті біля тіла Баррі й мовчки віддати належне чоловікові, що займав у його житті таке особливе місце. Колін розповідав Баррі секрети й таємниці, яких не довірив би ніякому іншому приятелю, і маленькі карі очі-намистинки Баррі завжди іскрилися до нього теплом і розумінням. За все життя Колін не мав таких близьких друзів; лише поселившись у Пеґфорді, він отримав змогу насолоджуватися справжньою чоловічою дружбою, якої більше вже не сподівався зустріти. Те, що Колін, який завжди почувався диваком і аутсайдером, чиє життя складалося з постійної щоденної боротьби, зумів потоваришувати з життєрадісним, популярним і незмінно оптимістичним Баррі, завжди видавалося маленьким дивом. Колін зібрав докупи останні рештки власної гідності, рішуче налаштувався не тримати зла на Мері й решту дня провів у роздумах про те, яким, без сумніву, здивованим і скривдженим був би Баррі, довідавшись про таке рішення своєї дружини.

У трьох милях за Пеґфордом, у привабливому котеджі під назвою «Кузня», Ґевін Х’юз намагався відігнати свій безмежно понурий настрій. Трохи раніше йому подзвонила Мері. Тремтячим голосом вона розповіла, що приготували її діти для завтрашньої похоронної церемонії. Шіван виростила з зернятка соняшник, який збиралася зрізати й покласти зверху на труну. Усі четверо дітей написали листи, які хотіли залишити в труні разом із батьком. Мері теж склала листа і збиралася вкласти його в кишеньку чоловікової сорочки, біля серця.

Ґевін відклав слухавку і відчув, як підступає нудота. Він не хотів нічого знати ні про дитячі листи, ні про виплеканий роками соняшник, але ніяк не міг викинути ці речі з голови, самотньо поглинаючи за столом на кухні лазанью. Він за жодних обставин не хотів би читати Меріного листа, та водночас намагався уявити, що вона могла там написати.

У його спальні непроханим гостем висів чорний костюм у поліетиленовому чохлі з хімчистки. Він був, звичайно, вдячний за ту честь, якої удостоїла його Мері, публічно визнавши одним із найближчих товаришів такого популярного Баррі, але тепер його дедалі більше охоплював жах. Миючи посуд, Ґевін усвідомив, що з великою радістю взагалі уникнув би цього похорону. Йому і в голову не приходила думка про те, щоб розглядати тіло мертвого друга.

Минулого вечора він мав прикру сварку із Кей, і відтоді вони не розмовляли. Все почалося з того, що Кей запитала, чи хотів би він, щоб вона пішла разом з ним на похорон.

— Звичайно, ні, — вирвалося в Ґевіна, перш ніж він міг стриматись.

Він побачив її вираз й одразу зрозумів, як вона це інтерпретувала. «Звичайно, ні, люди подумають, що ми вже пара. Звичайно, ні, чого б я хотів іти з тобою?» І хоч саме так він і думав, та все ж спробував замилити їй очі.

— Тобто ти ж його не знала, правда? Це буде трохи дивно виглядати, згідна?

Але Кей було вже не спинити. Вона спробувала загнати його в кут, змусити сказати їй, що він насправді відчував, як уявляв їхнє майбутнє. Він відбивався, використовуючи всю зброю зі свого арсеналу: клеїв дурня, педантично ухилявся, ловив її на слові, і сам дивувався, як можна приховувати емоції, вдаючись до буцімто точніших формулювань. Урешті-решт вона звеліла йому забиратися з її дому. Він підкорився, хоч і знав, що цим усе не закінчиться. Сподіватися на це було явно завчасно. Його спотворене відображення в кухонному вікні було жалюгідне. Нездійсненне майбутнє Баррі стрімкою кручею нависло над його власним існуванням, він відчував свою неадекватність і провину, проте й далі бажав, аби Кей повернулася до Лондона.

Пеґфорд поринав у нічні сутінки, а в колишньому будинку священика Парміндер Джаванда переглядала свій гардероб, міркуючи, у що краще вбратися для прощання з Баррі. Вона мала декілька темних суконь і костюмів, що пасували б до цієї події, та однак знову і знову перебирала одяг, не в змозі щось вирішити.

«Надінь сарі. Це засмутить Шерлі Моллісон. Давай, надінь сарі».

Це була хибна думка… божевільна й неправильна… а ще гірше було уявляти, ніби це каже Баррі. Баррі помер. Вона пережила майже п’ять днів глибокої скорботи за ним, а завтра його поховають під землю. Ця перспектива була для Парміндер малоприємна. Вона завжди відчувала відразу до того, щоб тіло лежало під землею, поволі загниваючи й покриваючись личинками й мушками. Сикхи воліли спалювати тіло й розвіювати прах над проточною водою.

Вона обвела поглядом розвішаний одяг — чомусь здавалося, ніби до неї промовляють її сарі, які вона одягала ще в Бірмінгемі на родинні весілля й вечірки. Звідки це дивне бажання вдягтися в сарі, адже вона не любила надмірної до себе уваги. Парміндер торкнулася до складок її улюбленого сарі, золотисто-синього. Востаннє вона була в ньому на новорічній вечірці у Фербразерів, коли Баррі спробував навчити її танцювати джайв. Експеримент був напрочуд невдалий, передовсім тому, що він і сам добре не знав цей танець, але вона тоді реготала, як ніколи в житті, — шалено, безконтрольно — так, як регочуть сп’янілі жінки.

Сарі було елегантне й жіночне, воно вдало приховувало недоліки фігури та інші вади старшого віку: мати Парміндер, якій було вісімдесят два роки, носила його щодня. Сама Парміндер не мала потреби щось маскувати: вона й досі була струнка, як у двадцять років. Проте таки вийняла з шафи це довге сарі й приклала його до халата, розглядаючи витончену вишивку й відчуваючи м’який лоскіт матерії по босих ногах. В цьому сарі вона мовби обміняється з Баррі тільки їм двом зрозумілим жартом на кшталт будинку з коров’ячою мордою та іншими кумедними речами, які Баррі розповідав про Говарда, коли вони поверталися з тих нескінченних і нудних засідань місцевої ради.

Страшенний тягар лежав на її серці, але ж хіба Ґуру Ґрантх Сагіб не перестерігає друзів і родичів покійного, щоб вони не виявляли свого смутку, а святкували возз’єднання близької їм людини з Богом? Намагаючись відігнати непрохані сльози, Парміндер подумки прочитала нічну молитву, кіртан согіла.

Лежачи на ліжку в темній кімнаті, Суквіндер чула, чим займаються усі члени її родини. Знизу долинало ледь чутне бубоніння телевізора, яке раз по раз переривалося глухим реготом її брата й батька, котрі дивилися вечірнє комедійне шоу. Вона могла розрізнити голос старшої сестри, що з протилежного боку від сходів розмовляла по мобілці з однією з своїх численних приятельок. За стіною мати шаруділа в шафі, щось там вишукуючи.

Суквіндер заслонила вікна й поклала під двері м’яку циліндричну трубку — довжелезного пса-сардельку, щоб завадити протягам. Двері були без замка, тож цей пес заважав їм легко відчинятись, попереджаючи її про це. Хоч вона й була певна, що до неї ніхто не зайде. Суквіндер була там, де мала бути, й робила те, що мала робити. Принаймні так усі думали.

Вона щойно закінчила один зі своїх марудних щоденних ритуалів: відвідування своєї сторінки на «Фейсбуці» й видалення чергового посту від невідомого відправника. Варто їй було заблокувати когось, хто засипав її цими повідомленнями, як той тип міняв свій профіль користувача і надсилав нові меседжі. Сьогодні це була чорно-біла аватарка, репродукція з циркової афіші XIX століття.