Під куполом - Кінг Стівен - Страница 79

О 12:53 червоний вогник на його контрольній панелі став бурштиновим. Це комп'ютер перейняв управління від майора Рея і почав виводити літак на позицію. Місто Берлінгтон промайнуло під крилами й залишилося позаду.

Рей промовив у шоломофон:

— Уже майже час, сер.

Полковник Кокс відгукнувся з Вашингтона:

— Тоді Роджер, майоре. Щасти. Вистрелюй байстрючку.

— Пішла, — відповів майор.

О 12:54 бурштиновий вогник почав пульсувати. О 12:54:55 він став зеленим. Рей клацнув тумблером, позначеним 1. Ніякого струсу, тільки шшшвах звідкілясь знизу, а на екрані він побачив, як «Фастхок» починає свою подорож. Ракета вмить розігналася до максимальної швидкості, залишаючи в небі реактивний слід, схожий на зроблену нігтем подряпину.

Джин Рей перехрестився, завершивши цей жест цілуванням споду свого великого пальця.

— З Богом, доню, — промовив він.

Максимальна швидкість ракети «Фастхок» 3500 миль за годину. За п'ятдесят миль від цілі — десь миль за тридцять західніше Конвея в Нью-Гемпширі й уже на східному боці Білих гір[222] — її комп'ютер спершу вирахував, а тоді визначив фінальний курс. У процесі наближення швидкість ракети зменшилася з 3500 до 1850. Ракета прив'язалася до траси № 302, яка проходить центром Східного Конвея, і, пролітаючи над пішоходами, змушувала їх нервово задирати голови.

— То часом не реактивний літак так низько, — прикриваючи собі долонею очі, запитала якась жінка в колеги по шопінгу на парковці біля «Зеленої крамнички першопоселенців»[223]. Якби навігаційна система «Фастхок» могла говорити, вона б промовила: «Золотко, ти поки що не бачила мене у справжній роботі».

На висоті три тисячі футів вона пролетіла над кордоном між Нью-Гемпширом і Мейном, залишаючи по собі звукову хвилю, від якої клацали зуби і брязкали вікна. Коли навігаційна система зачепила шосе № 119, ракета сковзнула вниз до тисячі футів, а далі спустилася на п'ятсот. Тепер її комп'ютер працював на всю котушку, перевіряючи дані навігаційної системи, за хвилину перемотуючи у своїй електронній голові не менш ніж тисячу параметрів корекції курсу.

У Вашингтоні полковник Джеймс О. Кокс промовив:

— Народ, фінальне наближення. Тримайте руками фальшиві зуби, хто має.

«Фастхок» знайшла дорогу Мала Курва й різко впала ледь не до рівня ґрунту, все ще рухаючись майже вдвічі швидше за звук, вона аналізувала кожний горбок і поворот, хвіст її горів так, що очам боляче, залишаючи по собі отруйний шлейф ракетного вихлопу. Ним зривало листя з дерев, деякі навіть загорілися. Ним ущент розтрощило придорожню ятку біля Таркер Голлоу, дошки і шматки гарбузів підлетіли аж до неба. А грім, який переслідував ракету, змушував людей падати долілиць на підлогу, прикриваючи собі голови руками.

«Вона мусить зробити свою справу, — подумав Кокс. — Хіба може бути інакше?»

У «Діппері» тепер уже тіснилося вісімсот чоловік. Ніхто не балакав, хоча Лісса Джеймісон беззвучно ворушила губами, либонь, молилася якійсь із тих нью-ейджевих світових душ, котра наразі привернула її увагу; в руці вона стискала кришталеву кулю. Преподобна Пайпер Ліббі притискала собі до губ хрестик, що колись належав її матері.

— Ось воно, — промовив Ерні Келверт.

— Де? — вимогливо спитав Марті Арсенолт. — Я нічого не ба…

— Слухайте! — сказала Бренда Перкінс.

Вони почули наближення ракети; зростаюче потойбічне мурмотіння від західної околиці міста, ммммм, яке за пару секунд перетворилося на МММММ. На великому телеекрані вони майже нічого не побачили, хіба що тільки через півгодини після того, як ракета зазнала невдачі. Для тих, хто залишився в ресторані, Бенні прокручував запис ледь не покадрово. Вони дивилися, як ракета вигулькує з-за повороту, відомого під назвою Коліно Малої Курви. Вона висіла на висоті футів чотирьох над землею, ледь не цілуючи власну тьмяну тінь. У наступному кадрі оснащена розробленою для контактного вибухання осколочно-фугасною головкою «Фастхок» застигла посеред повітря над тим місцем, де лиш недавно містився табір морських піхотинців.

На подальших кадрах екран ставав таким яскраво-білим, що глядачі прикривали собі очі. А потім, коли та білість починала вицвітати, вони бачили фрагменти ракети — дуже багато чорних рисочок на тлі гаснучого сяйва — і величезну підпалину на тому місці, де був висів знак X. Ракета поцілила абсолютно точно.

Після цього люди в «Діппері» бачили, як по той бік Купола займається полум'ям ліс. Бачили, як на тому боці спершу спухав, а потім починає плавитись асфальт.

— Запускайте другу, — похмуро наказав Кокс, і Джин Рсй вистрелив. Ця ракета понарозбивала ще вікон і знов налякала людей у східній частині Нью-Гемпшира і в Західному Мейні.

Щодо результату, то він був той самий.

ВЛИП

У будинку № 19 по Мілл-стрит, де мешкала родина Макклечі, після закінчення запису зависла мить тиші. А тоді вдарилася в гарячі сльози Норрі Келверт. Зустрівшись поглядами над її похиленою головою, Бенні Дрейк і Джо Макклечі з ідентичними виразами облич «що я можу тут зробити» поклали руки на її тремтячі плечі й зімкнули пальці один в одного на зап'ясті у своєрідному сердечному рукостисканні.

— І оце все? — запитала Клер Макклечі зневіреним голосом. Мати Джо не плакала, хоча теж ледь стримувалася, очі в неї блищали. У руках вона тримала фотографію свого чоловіка, вона її зняла зі стіни невдовзі по тому, як Джо з друзями прийшов додому, принісши DVD. — Оце і все?

Ніхто не відгукнувся. Барбі примостився на поручні м'якого крісла, в якому сиділа Джулія. «Тепер на мене тут чекають великі неприємності», — подумав він. Але не ця думка зринула йому першою; першою була про те, що на великі неприємності слід чекати місту.

Місіс Макклечі підвелася. Так і тримаючи в руках портрет свого чоловіка. Сем, як і кожної суботи, поїхав на базар, який до справжніх холодів регулярно збирався на гоночному треку в Оксфорді. Аматор реставрації меблів, на тамтешніх ятках він часто знаходив гідні його пристрасті речі. Минуло вже три дні, а він так і залишався в Оксфорді, жив у мотелі «Рейсвей», де також мешкало чимало газетників і телевізійників; можливості побалакати з Клер по телефону в нього не було, хоча вони могли підтримувати зв'язок електронною поштою. Принаймні поки що.

— Що трапилося з твоїм комп'ютером, Джої? — спитала вона. — Він вибухнув?

Джо, не перестаючи обіймати Норрі, так і тримаючи за зап'ястя Бенні, похитав головою.

— Не думаю, мабуть, він просто розплавився, — відповів Джо й обернувся до Барбі. — Від такої температури там міг загорітися ліс. Хтось мусив би цьому запобігти.

— Здається, в місті зараз нема зовсім пожежних машин, — сказав Бенні. — Хіба що парочка старих.

— Дозвольте мені зайнятися цією справою, — промовила Джулія. Над нею височіла Клер Макклечі; ясно було, в кого таким довгалем уродився Джо. — І ще, Барбі, мабуть, краще буде, якщо займатимуся цим тільки я сама.

— Чому? — здивувалася Клер. Одна сльозинка все-таки не втрималася у неї в оці й покотилася по щоці. — Джо мені казав, що вас, містере Барбара, керувати тут призначив уряд, особисто Президент!

— Я мав суперечку з містером Ренні й шефом Рендолфом щодо відеотрансляції, — пояснив Барбі. — Дещо напружену. І, отже, маю сумніви, щоби хтось із цих двох вітав мої поради зараз. І вашим, Джуліє, навряд чи вони зрадіють також. У всякому разі, не тепер. Якщо Рендолф хоча б наполовину компетентний, він пошле туди загін підручних полісменів з тим обладнанням, що залишилося в пожежній частині. Принаймні там мусять бути шланги і портативні помпи.

Джулія зважила його слова, а потім сказала:

— Барбі, давайте з вами вийдемо на хвилинку.