Під куполом - Кінг Стівен - Страница 189

Мати Бенні погодилась і, на здивування Клер, не проти була й мати Норрі.

— Гарне дільце, — повідомила Джоуні Келверт. — Я хотіла добряче надудлитися відтоді, як усе це розпочалося. Скидається на те, що сьогодні мені випав шанс. І ось ще що, Клер. Скажіть цій дівчинці, щоб знайшла завтра вранці свого діда і передала йому цілунки.

— А хто її дід?

— Ерні. Ви ж знаєте Ерні, хіба ні? Всі знають Ерні. Він непокоїться за неї. І я теж, інколи. Той її скейтборд, — голос Джоуні тремтів.

— Я їй передам.

Тільки-но Клер завершила цю розмову, як почувся стук у двері. Спершу вона не впізнала, хто воно за жінка середнього віку з блідим, напруженим лицем. Потім здогадалася, що це Лінда Еверет, котра зазвичай працювала регулювальницею руху біля школи і виписувала штрафи водіям, які перестояли дві дозволені години в паркувальній зоні Мейн-стрит. Та й зовсім не середнього віку вона була. Просто зараз чомусь такою виглядала.

— Ліндо! — промовила Клер. — Що трапилось? Щось із Расті? Щось недобре з Расті? — Вона подумала про радіацію… принаймні на поверхні свідомості це майнуло. У глибині кублилися набагато гірші припущення.

— Його заарештували.

Монополія в їдальні враз зупинилась. Гравці тепер стояли гуртом у дверях вітальні, потемнілими очима дивилися на Лінду.

— Там цілий список звинувачень, включно з кримінальною співучастю в убивствах Лестера Коґґінса і Бренди Перкінс.

— Ні! — скрикнула Норрі.

Клер було подумала, чи не наказати їм полишити кімнату, але вирішила, що це безнадійна справа. Їй здавалося, вона здогадується, чому саме тут опинилась Лінда, і розуміла її, але водночас і ненавиділа за те, що та прийшла. Її і також Расті — за те, що вплутав у цю справу дітей. Хоча вони всі тепер співучасники, хіба ні? Під Куполом уже не залежить від власного вибору питання співучасті в чомусь.

— Він перейшов дорогу Ренні, — сказала Лінда. — Тепер усе впирається тільки в цю проблему, як її розуміє Великий Джим; є тільки ті, хто йому перечить, і ті, хто кориться. Він абсолютно забув про те, в якій жахливій ситуації ми опинилися. Ні, навіть гірше. Він використовує цю ситуацію.

Джо похмуро запитав у Лінди:

— Міз Еверет, а містер Ренні знає, де ми були сьогодні вранці? Він знає про коробочку? Мені здається, не треба було б йому знати про коробочку.

— Яку коробочку?

— Ту, котру ми знайшли на Чорній Гряді, — сказала Норрі. — Ми бачили тільки світло, яке вона видає, а Расті туди піднявся і подивився на неї.

— Це генератор, — сказав Бенні. — Тільки він його не зміг вимкнути. Він його навіть підняти не зміг, хоча сказав, що той зовсім маленький.

— Я про це нічого не знаю, — відповіла Лінда.

— Значить, і Ренні не знає, — промовив Джо. У нього немов гора спала з плечей.

— Звідки ти впевнений?

— Бо інакше він прислав би копів, щоб нас допитали, — пояснив Джо. — А якби ми не відповіли на їхні запитання, вони б і нас запроторили до в'язниці.

Десь віддалік пролунала серія ледь чутних звуків, схожих на постріли. Клер нахилила набік голову і нахмурилась.

— То феєрверк чи постріли зі зброї?

Лінда не знала, а оскільки прозвучали вони не з міста, то й не переймалася.

— Діти, розкажіть мені, що там таке на Чорній Гряді. Розкажіть усе, що ви бачили і що бачив Расті. А пізніше сьогодні ввечері будуть також інші люди, які захочуть вас вислухати. Настав час зібрати докупи все, що ми знаємо. Фактично, ми навіть припізнилися з цим.

Клер було відкрила рота, щоби сказати, що не бажає вплутуватися у ці справи, та так його і закрила, нічого не промовивши. Бо вибору не існувало. Принаймні такого, який би їй годився.

Студія РНГХ розташовувалася доволі віддалік від дороги Мала Курва, і під'їзна алея, котра вела до радіостанції (мощена і в набагато кращому стані, ніж сама дорога), була завдовжки не менш ніж чверть милі. Там, де алея виходила на Малу Курву, обабіч неї росла пара вікових дубів. Їхнє листя, котре в нормальний сезон було таким яскравим, що хоч на картинку в календарі або туристичному буклеті знімай, висіло безвільне, брунатне. За одним зі стовбурів цих фортечних дубів стояв Енді Сендерс. За другим — Майстер. Вони слухали, як наближається ревіння дизельних двигунів великих машин. В очі Енді затікав піт, і він його раз у раз змахував.

— Сендерсе!

— Га?

— Ти вимкнув запобіжник?

Енді перевірив:

— Так.

— Добре. Слухай, щоб у тебе все вийшло з першого ж разу. Якщо я накажу тобі почати стріляти, поливай вогнем цих уїбанів! З голови до п'ят, вздовж і впоперек! Якщо я не накажу тобі стріляти, просто стій, де стоїш. Тобі ясно?

— Т-так.

— Я гадаю, що нікого ми сьогодні не вб'ємо.

«Слава Богу», — подумав Енді.

— Не вб'ємо, якщо там знову тільки брати Бові й містер Курник. Але я цього не певен. Якщо мені таки доведеться утнути забаву, ти мене підтримаєш?

— Так, — без вагань мовив Енді.

— І тримай палець подалі від того чортового гачка, бо можеш сам собі голову відстрелити.

Енді подивився вниз, побачив, що його палець дійсно вчепився у спусковий гачок АК, і поспішно його прибрав звідти.

Вони чекали. Енді чув биття власного серця всередині своєї голови. Він переконував себе, що дурно боятися: якби не той випадковий телефонний дзвінок, він уже був би мертвим, але це не допомагало. Бо перед ним відкрився новий світ. Він розумів, що цей світ може виявитися фальшивим (хіба він не бачив, що наробили наркотики з Ендрією Ґрінелл), але все одно він був кращим за той гівняний світ, у якому він жив дотепер.

«Господи, нехай вони просто поїдуть собі геть, — молився він. — Прошу Тебе».

Показалися ваговози, вони котилися повільно, дмухаючи темним димом у причаєний залишок минаючого дня. Визирнувши з-за дерева, Енді помітив у передній машині дві фігури. Мабуть, Бові.

Майстер довго стояв і не ворушився. Енді вже було почав сподіватися, що той передумав, врешті вирішивши дозволити їм забрати той пропан. А тоді Майстер виступив з-за дерева і дав дві коротких черги.

Обдовбаний там чи ні, але стрільцем він виявився вправним. Обидва передні скати головної машини почали здуватись. Разів три-чотири вантажівка кивнула передком і врешті стала. Мало не врізалась в неї та, що йшла позаду. Енді дочув звуки музики, якийсь гімн, і здогадався, що той, хто сидів за кермом другого ваговоза, через своє радіо не почув пострілів. Тим часом, кабіна передньої машини тепер виглядала порожньою. Ті двоє, що в ній їхали, пригнулися й щезли з виду.

Майстер Буші, так само босий і голий, якщо не рахувати його піжамних штанів КВА-КВА (гаражний пульт причеплено до обвислого пояса, немов біпер) виступив з-за дерева.

— Стюарте Бові! — гукнув він. — Ферне Бові! Вилазьте звідти й будемо балакати. — Він поставив БОЖОГО ВОЇНА під дуб.

Анітелень із кабіни передньої машини, але відчинилися дверцята другої і звідти виліз Роджер Кіл'ян.

— Що за зупинки, — заволав він. — Я мушу скоріш вертати додому, мені тре курей годувати. — А тоді він побачив Майстра. — Агов, там, Філлі, що трапилось?

— Падай на землю! — закричав хтось із братів Бові. — Цей сучий син стріляє!

Роджер подивився на Майстра, потім перевів погляд на АК-47, притулений до дерева.

— Може, він і стріляв, але зараз відставив зброю. До того ж це не хтось, а він. У чім справа, Філлі?

— Я тепер Майстер. Зви мене Майстром.

— Окей, Майстре, в чім справа?

— Вилазь, давай, Стюарте, — гукнув Майстер. — І ти також, Ферне. Ніхто тут не постраждає, як мені здається.

Відкрилися дверцята передньої вантажівки. Не обертаючи назад голови, Майстер промовив:

— Сендерсе! Якщо побачиш у когось із цих двох дурнів зброю, відкривай вогонь. Не витрачайся на одиночні, зроби з них тако-сир.

Але в жодного з Бові не було зброї. А Ферн виплив з піднятими вгору руками.

— З ким ти балакаєш, приятелю? — запитав Стюарт.