Під куполом - Кінг Стівен - Страница 187

— Якби я мав цілковиту певність, що той стариган розуміється на ліках не гірше за тебе, я б тебе власними руками задушив.

«Якихось чотири дні — і вже такі переміни, — чудувався, спотикаючись, Расті, поки Картер волік його коридором, зігнутого майже навпіл під тиском важкої руки на карку. Його власна ліва рука перестала бути рукою, перетворившись на ревучий болем оцупок нижче зап'ястка. — Усього чотири дні, а стільки перемін».

Він загадувався, чи шкіроголовці — ким би або чим би вони не були — насолоджуються цим видовищем?

Було вже далеко по полудню, коли Лінда врешті натрапила на міську бібліотекарку. Лісса велосипедом поверталася до міста по шосе 117. Вона сказала, що балакала з вартовими біля Купола, намагалася витягти з них якусь додаткову інформацію про день побачень у п'ятницю.

— Їм не вільно точити ляси з міськими, але дехто з них піддається, — сказала вона.

— Особливо, якщо підійти з розстебнутими трьома верхніми ґудзиками на блузі. Схоже, що це дійсно дієвий стартер для розмови. З армійськими принаймні. А от морська піхота… Гадаю, я могла б з себе геть усе зняти і станцювати макарену, а вони навіть і вухом не повели б. Ці хлопці, мабуть, імунізовані проти сексапілу. — Вона посміхнулась. — Щоправда, і мене важко сплутати з Кейт Вінслет[385].

— То ти здобула якісь цікаві плітки?

— Ніяких, — розставивши ноги, Лісса сиділа на своєму велосипеді й через віконце з боку пасажирського сидіння зазирала до Лінди. — Вони й гадки ні про що не мають. Але дуже переживають за нас. Один спитав мене, чи правда, що вже більше сотні людей покінчили життя самогубством.

— Ти можеш пересісти на хвильку до мене в машину?

Посмішка Лісси поширшала.

— Мене буде заарештовано?

— Я хочу про дещо побалакати з тобою.

Лісса відкинула ногою сішку, поставила велосипед і сіла до машини, спершу відсунувши з сидіння блокнот штрафних квитанцій і недіючий ручний радар. Лінда розповіла їй про потаємний візит до похоронної контори і про те, що вони там знайшли, а потім про заплановану зустріч у пастораті. Відповідь Лісси була моментальною, безапеляційною.

— Я буду там, спробували б ви мене не впустити…

Тут ожило радіо, прокашлялось і почувся голос Стейсі.

— Екіпаж чотири. Екіпаж чотири. Спішно, спішно, спішно.

Лінда вхопила мікрофон. Не про Расті вона в цю мить подумала; подумала вона про дівчаток.

— Четвірка слухає, Стейсі. Кажи.

Те, що їй повідомила, знову ввімкнувшись, Стейсі Моґґін, перемінило Ліндину тривогу на суцільний жах.

— Маю дещо погану новину для тебе, Лін. Порадила б тобі кріпитись, але не думаю, що ти зумієш укріпитися перед такою звісткою. Заарештовано Расті.

— Що? — мало не криком перепитала Лінда, але почула її лише Лісса; Лінда забула натиснути кнопку «пас» на боці мікрофона.

— Вони посадовили його в кліть, до підвалу, де вже сидить Барбі. З ним усе гаразд, хоча мені здалося, ніби в нього зламана рука — вона розпухла, і він притискав її собі до грудей. — Стейсі знизила голос. — Це трапилось під час спротиву при арешті, так вони кажуть. Прийом.

Цього разу Лінда згадала натиснути кнопку на мікрофоні.

— Я зараз же буду там. Передай йому, що я їду. Прийом.

— Я не можу, — відповіла Стейсі. — Нікому більше не дозволено спускатись вниз, окрім офіцерів зі спеціального списку… і я до них не належу. Тут ціла купа звинувачень, включно з замахом на вбивство і співучасть у вбивстві. Не жени, як скажена, повертаючись до міста. Тобі все одно не дадуть з ними побачитись, тож нема сенсу тобі перекинутися десь разом з тачкою по дорозі…

Лінда тричі підряд натиснула на мікрофоні: спішно, спішно, спішно. А тоді промовила:

— Я побачу його, обов'язково.

Проте ні. Посвіжілий на вигляд після денного сну, на ґанку поліцейської дільниці її зустрів шеф Рендолф й одразу ж забажав, щоб вона здала йому свій значок і пістолет; як дружина Расті, вона теж опинялася під підозрою у підривній діяльності проти законного уряду міста і підбурюванні до спротиву.

«Чудово, — хотіла було вона йому сказати. — Заарештуйте й мене, посадіть в камеру до мого чоловіка». Але тут же згадала про дівчаток, котрі зараз мусять бути в Марти, чекають, коли їх заберуть, не терпляться розповісти їй, як пройшов день у школі. Також вона згадала про зустріч, призначену на цей вечір у пастораті. Їй туди не потрапити, якщо вона сидітиме в камері, а ця зустріч тепер здавалась їй важливішою, ніж будь-коли раніше.

Бо якщо вони збиралися завтра ввечері визволяти з в'язниці одного, то чому б тепер заразом не двох?

— Передайте йому, що я його кохаю, — сказала Лінда, розчіплюючи пряжку свого ременя, зсовуючи з нього кобуру. Все одно вагомість зброї насправді ніколи її не приваблювала. Переводити малюків через дорогу до школи, нагадувати старшокласникам, щоби викинули геть недопалки і брудну лайку собі з ротів… такі речі більше були їй до вподоби.

— Я передам ваші слова, місіс Еверет.

— Хто-небудь оглядав його руку? Я чула від когось, що в нього ніби зламана рука.

Рендолф нахмурився.

— Хто вам таке сказав?

— Не знаю, хто мені дзвонив. Він не назвався. Хтось із наших хлопців, я гадаю, але ж радіозв'язок там, на шосе 117, завжди не дуже добрий.

Рендолф подумав і вирішив не розвивати далі цю тему.

— З рукою в Расті все гаразд, — сказав він. — А наші хлопці більше вже не ваші. Ідіть додому. Я певен, у нас до вас пізніше виникнуть деякі питання.

Вона відчула, що ось-ось заплаче, і придушила сльози.

— А що я скажу своїм дочкам? Повідомлю, що їхній тато сидить у в'язниці? Ви самі знаєте Расті як доброго чоловіка; ви це добре знаєте. Боже, це ж він минулого року діагностував у вас гостре запалення жовчного міхура!

— Нічим не можу вам наразі допомогти, місіс Еверет, — промовив Рендолф; часи, коли він називав її Ліндою, схоже, залишилися далеко позаду. — Але я не радив би вам повідомляти дітям, що їхній батько підготував разом з Дейлом Барбарою вбивство Бренди Перкінс і Лестера Коґґінса — щодо інших ми ще не певні, ті вбивства явно сексуального характеру, і Расті про них міг не знати.

— Це маячня!

Рендолф ніби й не почув.

— Також він намагався вбити виборного Ренні, не надавши йому життєво необхідних ліків. На щастя, Великий Джим завбачливо сховав поряд двох офіцерів. — Він похитав головою. — Загрожувати тим, що не надасть життєво необхідних ліків людині, яка підірвала власне здоров'я, піклуючись про наше місто. Отакий-от ваш добрий чоловік, ваш чортів добрий чоловік.

Вона тут може напроситися на неприємності, зрозуміла Лінда. Отже, й пішла звідти, щоби не погіршувати справи. П'ять годин до зустрічі в пастораті Конго пролягли перед нею довжелезним строком. Вона не могла придумати, куди б їй піти, що їй робити.

А потім придумала.

З рукою в Расті було далебі зовсім не гаразд. Навіть Барбі це було видно, а між ними лежали три порожні камери.

— Расті, я можу чимось допомогти?

Расті спромігся на усмішку.

— Хіба що в тебе є пара таблеток аспірину, які ти міг би мені перекинути. А ще краще, якби був дарвоцет[386].

— Щойно все закінчилося. А вони тобі нічого не дали?

— Ні, але біль трохи вщух. Я виживу, — говорив він набагато бадьорішим тоном, ніж дійсно почувався; біль був дуже-дуже сильним, і він готовий був його ще погіршити.

— Утім, мені треба щось робити з цими пальцями.

— Щасти тобі.

Це просто диво, що жодного з пальців не було зламано, хоча кістку долоні — так. П'яту п'ясну кістку. Їй він міг зарадити хіба що фіксацією, для чого йому треба розірвати на смуги майку. Але спершу…

Він ухопився за лівий вказівний палець, вивихнутий у проксимальному міжфаланговому суглобі. У кінофільмах цей трюк завжди проробляється швидко. Швидкість додає драматизму. На жаль, швидкість, замість покращення, може погіршити справу. Він застосував повільний, рівномірний, з поступовим посиленням, тиск. Біль був страшенний; він відчував його всім тілом і аж у суглобах щелеп. Почув, як рипить його палець, немов завіса дверей, які давно ніхто не відчиняв. Десь, зовсім близько і водночас ніби в іншій країні, краєм ока він помітив Барбі, котрий стояв біля дверей своєї камери й дивився.