Північне сяйво - Пулман Филип - Страница 38

Працюючи, він помітив погляд Ліри. Вона відчула, як холодний жах охопив її, — ведмідь був такий величезний і чужий. Дівчинка дивилася на нього крізь загорожу з металевої сітки за сорок ярдів і думала, що він може лише одним чи двома стрибками дістатися до неї і розірвати сітку, як павутиння, тому дівчинка хотіла вже тікати, але Пантелеймон сказав:

— Зупинись! Дай мені піти і поговорити з ним.

Він став качкою, і не встигла Ліра вимовити й слова, як він перелетів через огорожу і сів на вкриту кригою землю з іншого боку. Ворота були трохи відчинені, і Ліра могла піти за ним, але натомість позадкувала. Пантелеймон глянув на неї і обернувся на борсука.

Ліра знала, що він робить. Деймони не могли відійти більше ніж на п’ять ярдів від своїх людей і якби вона стояла біля огорожі, а він залишався птахом, він не зміг би наблизитися до ведмедя. Отже, він збирався тягнути її.

Вона була розлюченою і нещасною. Його борсучі лапи вперлися в землю і він пішов уперед. Це було таке дивне болісне відчуття, коли твій деймон розтягує невидимий зв’язок між вами: частково фізичний біль глибоко в грудях, частково нестерпна печаль і любов. Вона знала, що він відчуває те саме. Кожен випробував себе так, коли підростав — подивитися, як далеко можна розійтися зі своїм деймоном і зійтися з великим полегшенням.

Він потягнув трохи сильніше.

— Не треба, Пане!

Але він не зупинявся. Ведмідь, не рухаючись, спостерігав. Біль у Ліриному серці зростав і ставав дедалі нестерпнішим, з її горла вилетів стогін:

— Пане…

Вона кинулася крізь ворота, ковзаючись на застиглій грязюці, до нього, а він став диким котом і плигнув прямо їй на руки. Вони міцно обнялися, обоє видаючи жалісні звуки.

— Я думала, ти дійсно зможеш…

— Ні…

— Я не уявляла, як це болісно…

Потім вона сердито витерла сльози і важко засопіла. Він сидів у неї на руках, і вона знала, що краще помре, ніж дозволить розлучити їх і знову відчути такий біль. Вона б збожеволіла від горя та жаху. Якщо вона помре, вони все одно будуть разом, як вчені у склепі в Джордані.

Потім дівчинка та її деймон подивилися на самотнього ведмедя. В нього не було деймона. Він був сам, завжди сам. Вона відчула такий жаль та ніжність до нього, що майже доторкнулася до його бруднуватої шерсті, і лише почуття поваги до тих холодних жорстоких очей спинило її.

— Йорику Бернісон, — почала вона.

— Ну?

— Владар Фаа і Фардер Корам пішли, щоб спробувати повернути тобі твої обладунки.

Він мовчав і не рухався з місця. Було зрозуміло, що він думає про їх спробу.

— Я знаю, де вони, — сказала вона. — І якщо я скажу тобі, може, ти сам зможеш забрати їх, я не знаю.

— Звідки ти знаєш, де вони?

— В мене є читач символів. Я думаю, що можу тобі сказати, Йорику Бернісон, тому що я знаю, як вони тебе одурили. Це несправедливо. Їм не слід було цього робити. Владар Фаа збирається довести це Сісельману, але, мабуть, вони не віддадуть їх тобі, незважаючи ні на що. Отже, якщо я скажу тобі, ти підеш зі мною і допоможеш врятувати дітей з Больвангара?

— Так.

— Я… — вона не хотіла бути докучливою, але не могла не поцікавитися. — Чому ти просто не зробиш нові обладунки з цього металу, Йорику Бернісон?

— Тому що цей метал нічого не вартий. Подивись, — він підняв покриття двигуна однією лапою і проштрикнув його пазуром другої, ніби відкриваючи консервну банку. — Мої обладунки виготовлені з небесного заліза, до того ж спеціально для мене. Обладунки ведмедя — це його душа, як твій деймон — твоя душа. Ти могла б віддати його, — продовжував він, показуючи на Пантелеймона, — а замість нього взяти ляльку, набиту тирсою? Ось у чому різниця. Тепер скажи, де мої обладунки?

— Послухай, ти повинен пообіцяти не мститися. Вони вчинили неправильно, коли забрали їх, просто змирися з цим.

— Добре. Ніякої помсти. Але стримуватися я також не буду. Якщо вони оборонятимуться, вони загинуть.

— Вони заховані у підвалі, в будинку священика, — сказала вона йому. — Він вважав, що в них живе дух, і намагався викликати його. Обладунки саме там.

Ведмідь підвівся на задні лапи і поглянув на захід, останні промені сонця освітили його похмуре обличчя кремово-діамантовим та жовто-білим кольорами. Ліра відчула хвилі жару від могутньої сили, яку випромінювало це створіння.

— Я мушу працювати до заходу сонця, — сказав він. — Сьогодні вранці я дав слово хазяїну. Мені потрібно відробити ще кілька хвилин.

— Там, де стою я, сонце вже сіло, — зазначила Ліра. І справді, з її боку світило зникло за скелястим мисом на південному заході.

Він став на всі чотири лапи.

— Так, — сказав він. Його обличчя тепер було в тіні, як і Лірине. — Як тебе звати, дитино?

— Ліра Белаква.

— Тоді я твій боржник, Ліро Белаква, — мовив він. Потім він повернувся і м’яко побіг по замерзлій землі.

Ліра не змогла б наздогнати його, навіть якби побігла. Вона справді почала бігти, а Пантелеймон чайкою летів угорі й говорив їй, куди рухається ведмідь.

Йорик Бернісон вибіг з воріт складу і попрямував провулком до головної вулиці міста, повз двір резиденції Сісельмана, на якій висів прапор, нерухомий у цей безвітряний вечір, і поряд з якою марширував вартовий, вниз з пагорба, минаючи вулицю, де жив відьмацький консул. Вартовий почав усвідомлювати, що трапилося, і намагався вирішити, що робити, а Йорик Бернісон вже був за рогом біля гавані.

Люди зупинялися, щоб подивитися, або розбігалися в різні боки від цього створіння, яке щодуху мчало кудись. Вартовий двічі вистрілив у повітря і побіг униз з пагорба за ведмедем, але посковзнувся на льодяному схилі і майже впав, але вхопився за найближчі поручні. Ліра була неподалік. Коли вона минала будинок Сісельмана, побачила багато людей, які вибігли у двір, аби подивитися, що сталося. Їй здалося, що вона побачила серед них Фардера Корама, але невпинно бігла, намагаючись наздогнати вартового, який уже повернув за ріг за ведмедем.

Будинок священика був старішим за інші. Три сходинки вели до парадних дверей, які тепер перетворилися на купу уламків, а зсередини чулися крики й тріск дерева. Вартовий, вагаючись, зупинився перед входом із гвинтівкою напоготові. Але коли почали збиратися люди та відчинилися вікна сусідніх будинків, він зрозумів, що повинен діяти, і вистрілив у повітря, а потім забіг усередину.

За мить здалося, що здригнувся весь будинок. Розбилися шибки одразу в трьох вікнах і з даху посипалася черепиця, з дверей вискочила налякана служниця, а за нею, лопочучи крилами, біг її деймон — курка.

Ще один постріл почувся зсередини, і гучний рик змусив служницю скрикнути. Немов куля, священик вилетів із дому разом із своїм пеліканом-деймоном, пір’я якого стирчало на різні боки, а гордість була уражена. Ліра почула голоси, які вигукували накази і, озирнувшись, побачила загін озброєних пістолетами та рушницями поліцейських, які поспішали з-за рогу, а неподалік від них бігли Джон Фаа і товстий метушливий Сісельман.

Сильний тріск змусив усіх знову подивитися на будинок. Вікно на нижньому поверсі, яке, напевно, було вікном підвалу, здригалося від дзвону шибок та хрускоту дерева. Вартовий, який переслідував Йорика Бернісона в будинку, вискочив і націлив свою гвинтівку просто на вікно. Раптом воно повністю вилетіло, і з нього виліз Йо-рик Бернісон — ведмідь в обладунках.

Без них він був грізний, у них — жахливий. Обладунки, вкриті рудою іржею, були грубо скріплені між собою: великі листи та диски із зубчастого металу, який втратив свій колір, вони скрипіли й вищали, коли терлися одне з одним. Шолом відповідав морді ведмедя, в ньому були отвори для очей та повністю відкрита нижня частина, щоби власник міг рвати й кусати.

Вартовий вистрілив кілька разів, поліцейські також підняли свою зброю, але Йорик Бернісон просто відмахувався від куль, як від крапель дощу, і рухався вперед із брязкотом та скрипом металу. Не встиг вартовий оговтатись, як ведмідь притиснув його до землі. Його деймон — ескімоська лайка — вчепився ведмедю в горло, але Йорик Бер-нісон не помічав його, ніби він був мухою, однією лапою він підтягнув до себе вартового і стиснув його голову між своїх щелеп. Ліра ясно бачила, що має трапитися: він розтрощить череп людини, мов яйце, а після цього відбудеться кривава бійка з новими смертями, яка затримає їхню подорож. І вони ніколи не звільняться, з ведмедем чи без нього.