Янтарне скло - Пулман Филип - Страница 61

— Ми вже мертві? — спитав Віл у човняра.

— А яка різниця? — відповів той. — Дехто приходив сюди, так і не повіривши, що він помер. Такі люди повсякчас твердили мені, що вони живі, що сталася помилка і хтось за це неодмінно заплатить — то й що? Були й інші, вони, бідолахи, ще за життя хотіли стати мертвими. Життя їхнє було сповнене болю та суму, і вони вбивали себе, прагнучи вічного спокою, але з'ясовувалося, що все змінилося тільки на гірше, проте цього разу вже не можна було втекти: хіба можна знову повернутися до життя? Були й такі, що за життя весь час хворіли, або, скажімо, немовлята, котрі ледь устигали народитися на світ, аби потрапити до країни мертвих. Я безліч разів перепливав це озеро, тримаючи на колінах плачуче немовля, котре так і не відчуло різниці між «тут» і «там». Але найнеприємнішими пасажирами є старі, особливо багатії: вони бурчать та несамовито проклинають мене, жаліються й верещать: «Куди ти нас везеш?» Вони повідомляють, що накопичили за життя безліч золота, і пропонують його мені, щоб я відвіз їх назад; вони кажуть, що я пошкодую за це, бо в них є могутні друзі, вони особисто знайомі з папою, королем таким-то й герцогом таким-то, що вони дуже поважні люди, і мене жорстоко покарають… Однак єдина істина полягала в тому, що вони перебували в моєму човні і я віз їх до країни мертвих. Усі ці королі й папи також свого часу були тут — нерідко швидше, ніж вони того хотіли. Я дозволяв їм кричати й біснуватися: вони були не у змозі зашкодити мені. Зрештою всі вони замовкали. Тож якщо ви не знаєте, живі ви чи мертві, а дівчинка кладе голову на відсіч, що повернеться до живих, я нічого не скажу всупереч. А ким ви є, ви дуже скоро дізнаєтесь.

Під час цієї промови старий вів човна вздовж берега, але, скінчивши її, він підвів весла, поклав їх сушитися на човен та простяг руку до дерев'яного стовбура, що стирчав прямо зводи.

Він підтягнув човна до вузького причалу та застиг, чекаючи, поки пасажири вийдуть. Лірі не хотілося ступати на берег: поки вона залишатиметься в човні, Пантелеймон зможе чітко уявити її собі, адже саме в човні він бачив її востаннє, проте щойно вона відійде від нього, і деймон уже не знатиме, якою її уявляти. Тож вона затрималася, але бабки вже вилетіли, і слідом за ними, притискуючи руку до грудей, на берег ступив блідий Віл. Довелося й дівчинці виходити.

— Дякую, — сказала вона човняреві. — Коли ви повернетеся, подивіться, чи не там мій деймон. Якщо побачите його, перекажіть йому, що я люблю його найбільше за все інше у світі живих і світі мертвих, а також що я клянуся повернутися до нього, навіть якщо цього ще ніхто ніколи не робив.

— Гаразд, я перекажу це йому, — відповів старезний перевізник.

Він відштовхнув човна, і розмірені сплески від його весел стихли в тумані.

Галівесп'яни повернулися з нетривалого обльоту берега та, як і раніше, всілися на плечі дітям: Тіаліс на Віла, Салмакія на Ліру. Деякий час подорожани стояли на краю країни мертвих. Перед ними не було нічого, крім туману, хоча з того, що він потемнів, можна було дійти висновку, що перед ними розташована якась велика споруда, можливо, мур.

Ліра здригнулася. В неї було таке відчуття, ніби її шкіра перетворилася на мереживо, і вогке колюче повітря вільно проходить між ребрами, опікаючи свіжу рану на тому місці, де ще нещодавно був Пантелеймон. Утім, їй спало на думку, що майже те саме мав відчувати Роджер, коли висів над прірвою, відчайдушно намагаючись утриматися за її слабкі пальці.

Діти прислухалися. Чути було лише нескінченне крапання води з листя, а коли вони подивилися вгору, то відразу відчули холодні каплі, що почали падати їм на щоки.

— Ми не можемо залишатися тут, — промовила Ліра.

Тримаючись разом, вони зійшли із пристані та попрямували до стіни. Велетенські кам'яні блоки, зелені від старезного слизу, підіймалися в туман вище, ніж можна було роздивитися. Наблизившись, подорожани почули за муром якісь крики, хоча сказати, чи є вони людськими, було неможливо: високі сумовиті верески й зойки висіли в повітрі, наче жалкі медузи, своїми дотиками спричинюючи біль.

— Тут двері, — хрипким напруженим голосом промовив Віл.

Це була дуже стара дерев'яна хвіртка під кам'яною плитою. Коли Віл уже збирався простягнути руку та відчинити її, один із високих криків пролунав дуже близько від них — так близько, що в них заклало вуха, а серця захолонули.

Галівесп'яни відразу злетіли в повітря на своїх бабках, котрі, наче бойові коні, жадали битви. Але істота, що спустилася з неба, змела їх різким змахом крила і важко всілася на виступ кам'яної плити якраз над головами дітей. Віл побачив, що Тіаліс і Салмакія намагаються прийти до тями самі й заспокоїти своїх тремтячих комах.

Над ними сидів великий птах розміром із грифа, але з жіночим обличчям і грудьми. Віл колись бачив зображення таких створінь, і йому на думку відразу спало слово «гарпія». Її обличчя було гладким й нітрохи не зморщеним, але дуже старим — навіть старішим, ніж у відьом. Без сумніву, гарпія прожила вже не одне тисячоліття, і жорстокість та сумовитість усього того, що вона бачила, наклали на риси її обличчя відбиток страшенної злоби. Її очні впадини були заляпані зеленим слизом, а губи — покриті якимось товстенним червоним нальотом, наче вона постійно блювала кров'ю. Її сплутане, брудне чорне волосся звисало на плечі, а зазублені пазурі впивалися в камінь. Могутні темні крила були складені на спині, і кожного разу, коли вона ворушилася, від неї тхнуло гниттям.

До болю, що його почували Віл із Лірою, додалася нудота, але діти все одно спробували випростатися та подивитися створінню в обличчя.

— Але ж ви живі! — скрипучим глузливим голосом промовила гарпія.

Віл відчув, що ненавидить і боїться її більше, ніж будь-кого з людей, котрих він колись зустрічав.

— Хто ти? — спитала Ліра, яка відчувала до гарпії таку саму відразу, як Віл.

Замість відповіді гарпія заверещала: розкрила рота і спрямувала звук прямо дітям в обличчя, так що їхні голови задзвеніли, і вони ледь не перекинулися на спину. Віл схопив Ліру за руку, а крик тим часом перетворився на глузливий регіт, на який із туману відразу відгукнулися інші гарпії. Цей сповнений ненависті сміх нагадав Вілові безжальну жорстокість дітей із майданчика для ігор, але тут не було вчителів, які присоромили б насмішників, не було до кого звернутися й де сховатися.

Він поклав руку на ніж на поясі та подивився гарпії просто в очі, хоча його голова все ще дзвеніла, а сила її крику давила на його плечі, наче гора.

— Якщо ти бажаєш нас зупинити, — промовив він, — то приготуйся не лише верещати, а й битися — адже ми збираємося пройти крізь ці двері.

Нудотний червоний рот гарпії знову заворушився, проте цього разу вона нічого не сказала, а склала губи у глузливий поцілунок.

Потім вона промовила:

— Твоя мати залишилася одна. Ми надішлемо їй кошмари — верещатимемо на неї уві сні!

Віл не ворушився — краєм ока він бачив, що леді Салмакія обережно рухається по плиті, на краєчку якої сиділа гарпія. Крила її бабки, котру Тіаліс утримував на землі, тремтіли. За мить сталися дві речі: леді стрибнула на гарпію та увігнала шпору глибоко в її покриту лускою лапу, а Тіаліс на бабці злетів угору. Не встиг Віл моргнути оком, як Салмакія вже відскочила від гарпії та стрибнула прямо на спину свого сірувато-блакитного птаха, котрий тут же знявся над землею.

Гарпія відреагувала миттєво. Тишу розідрав ще один крик, набагато гучніший, ніж раніше, і вона так різко забила темними крилами, що Віла з Лірою відкинуло на крок назад. Але вона все ще впивалася пазурами в камінь, хоча її обличчя стало темно-червоним від люті, а волосся навколо шиї піднялося дибки, наче комір змії.

Віл потягнув Ліру за руку, і вони кинулися до дверей, однак гарпія розлючено напустилася на них. Проте тільки-но вона злетіла зі свого сідала, як хлопець повернувся до неї обличчям, закрив своїм тілом Ліру й виставив ножа.

Галівесп'яни разом підлетіли до гарпії та почали кружляти в неї перед очима, намагаючись завдати удару, але не наважуючись наблизитися. Проте це збило її з пантелику, й вона незграбно забила крилами та втратила рівновагу.