Янтарне скло - Пулман Филип - Страница 60

— Я перевозив мільйони людей, і жоден із них не повернувся.

— То ми будемо першими. Ми знайдемо вихід. Човняре, ти бачиш, як серйозно ми налаштовані, тож вияви доброту та співчуття, дозволь їй узяти з собою свого деймона!

— Ні, — промовив перевізник і покачав своєю старезною головою. — Це правило не можна порушувати. Це є закон, схожий на… — він схилився над водою та зачерпнув її долонею, аби за мить нахилити її та подивилися, як вода повертається до озера. — Це закон на кшталт того, що змушує воду падати донизу. Я не можу нахилити руку та змусити воду летіти вгору, і так само я не можу взяти деймона до країни мертвих. Незалежно від того, поїде дівчинка чи ні, деймон мусить залишитися тут.

Ліра занурила обличчя у смух Пантелеймона-кота і не помічала нічого довкола, але Віл побачив, як Тіаліс злазить зі своєї бабки та готується вколоти човняра. Хлопець подумав: «Це єдине, що нам залишається», і приготувався побачити, як перевізник упаде, однак старий повернув голову до галівесп'янина і сказав:

— Як ти гадаєш, скільки століть я перевожу людей до країни мертвих? Ти вважаєш, що якби щось могло мені зашкодити, цього досі не сталося б? Ти гадаєш, що люди, котрих я вожу, пливуть туди з радістю? Вони вириваються та плачуть, намагаються підкупити мене, погрожують і нападають на мене, але все це марно. Ти не завдаси мені шкоди, хоч чим мене штрикай. Краще заспокой дівчинку. Адже вона іде зі мною. На мене можеш не звертати уваги.

Вілові хотілося відвести очі: Ліра робила найгірший учинок у своєму житті. Вона ненавиділа сама себе, страждала за Пантелеймона, через нього та разом із ним, проте все одно Намагалася поставити його на холодну землю, відірвати від свого одягу його пазурі… Віл затулив вуха: слухати плач деймона було вже занадто. Час від часу дівчинка намагалася Відштовхнути Пантелеймона, а той несамовито кричав і намагався втриматися біля неї.

«Вона могла б повернути назад!» — спало на думку хлопцеві.

Вона могла б просто сказати: «Ні, це була хибна ідея, нам Не слід робити цього».

Вона могла б захистити свій життєвий зв'язок із Пантелеймоном, поставити його вище від усього іншого, виштовхнути все інше з голови…

Та ні, не могла.

— Пантелеймоне, цього ніхто раніше не робив, — тремтячим голосом прошепотіла дівчинка, — але Віл каже, що ми Повернемось, і я присягаюся, ми зробимо це! Я люблю тебе! Будь обережний, і все буде добре. Ми повернемося, і навіть якщо я буду змушена витратити на пошуки тебе все своє життя без залишку, я все одно знайду тебе. Я не зупинюся, не відпочиватиму, я… Пане, я повинна піти туди…

З цими словами вона відштовхнула його, і він безсило впав у холодну багнюку.

Віл навряд чи відповів би щось, якби його спитали, якою твариною Пантелеймон був наразі. Він здавався якимось крихітним клубочком, чи цуценям, чи то кошеням, безпорадним і безсилим, створінням, котре так глибоко поглинуло у страждання, що цього страждання було більше, ніж самого Пантелеймона. Його очі не залишали Ліриного обличчя, і Віл бачив, що дівчинка змушує себе не відводити очей, не уникати своєї провини. Хлопця вразили її сміливість і чесність, і водночас його роздирав на шматки біль, спричинений їхнім розставанням.

Пантелеймон не питав Ліру, чому вона це робить, бо сам усе знав. Він також не запитував її, чи вона любить Роджера більше, ніж його — відповідь на це питання він також добро знав. І ще деймон знав, що коли він заговорить, Ліра не встоїть, тож він мовчав, аби не мучити людину, що залишала його. Обоє вони прикинулися, буцімто ця розлука не буде болісною, мовляв, незабаром вони знову будуть разом, і все піде як раніше, ба навіть краще. Але Віл знав, що дівчинка власноруч вириває зі своїх грудей серце.

Потім Ліра ступила в човен. Вона була такою легкою, що посудина майже не ворухнулася. Дівчинка всілася поруч із Вілом та застигла, не відриваючи очей від Пантелеймона, котрий, тремтячи, стояв на дальньому кінці причалу. Проте коли човняр відпустив залізне кільце, занурив весла у воду та відштовхнувся, деймон-цуценя, стукаючи пазурами по планках, кинувся на самий край настилу та завмер там, дивлячись на човен. За мить він разом зі пристанню розтанув у тумані.

І тут Ліра закричала так несамовито, що навіть у цьому укутаному в туман світі її крик спричинив луну — хоча це, звичайно, була не луна, а друга частина її крику, що долетіла із країни живих услід за Лірою, яка повільно відпливала у країну мертвих.

— Віле, моє серце! — простогнала дівчинка та вчепилася в його руку. Її мокре обличчя було спотворене болем.

Так справдилося пророцтво, що про нього Ректор Коледжу Джордана повідомив бібліотекареві — пророцтво, згідно з яким Ліра вчинить велику зраду й це завдасть їй жахливого болю.

Але Віл відчував, що в його серці також виростає нестерпний біль, і краєм ока бачив, що двоє галівесп'ян, котрі хапалися один за одного так само, як вони з Лірою, також зазнають цієї муки.

Почасти біль був фізичним: здавалося, що залізна рука схопила серце та тягне його крізь ребра, і хлопець притиснув до цього місця руки та марно намагався утримати серце всередині. Біль був набагато глибшим і гіршим, ніж біль від утрати пальців. Але почасти він був душевним: щось таємне та особисте витягали з тіла туди, куди ця річ не бажала потрапити. Віла охопила суміш болю, сорому, страху та самобичування — останнього тому, що він власноруч викликав усе це.

І це ще не все. Він начебто промовив: «Ні, ні, не вбивайте мене, натомість убийте мою матір: мені байдуже, я її не люблю», і мати почула це, проте щоб пощадити його почуття, прикинулася, що нічого не чула, та через свою любов до сина запропонувала вмерти замість нього. Ось як він почувався, і нічого гіршого за це відчуття не могло бути.

Тепер Віл знав, що всі ці речі були невід'ємною частиною зв'язку зі своїм деймоном, і що його деймон, хай там яким він є, залишився позаду, поруч із Пантелеймоном, на занедбаному, схожому на смітник березі. Це спало на думку Вілу й Лірі майже одночасно, і вони обмінялися болісними поглядами. Так удруге — але не востаннє — в їхньому житті кожен із них побачив на обличчі другого вираження своїх власних думок.

Подорож, у яку вони вирушили, здавалося, ніяк не діє лише на човняра і бабок. Великі комахи були жвавими та сяяли кольорами навіть у цьому задушливому тумані. Час від часу вони смикали крилами, щоб струсити вологу, а старий у своєму мішкуватому вбранні лише ритмічно нахилявся назад-уперед, упираючи босі ноги в заляпане дно човна.

Подорож тривала досить довго. Хоча якась частина Ліри все ще сочилася болем, уявляючи Пантелеймона, кинутого на березі, інша частина поступово пристосовувалася до цього болю, оцінювала свою силу, з нетерпінням чекала зустрічі з невідомим.

Дівчинку міцно тримали руки Віла, але сам він також дивився вперед, намагаючись поглядом пронизати вогкі сірі сутінки та почути щось відмінне від монотонних ударів весел по воді. І ось нарешті хлопець помітив щось нове: просто за курсом лежав якийсь стрімчак чи острів. Сплеск луною відскочив від скель, а потім туман наче потемнішав.

Перевізник витягнув одне з весел — він повертав човна трохи ліворуч.

— Де ми? — пролунав голос шевальє Тіаліса, майже такий самий, як завжди, але трохи грубіший, наче він також тривалий час боровся з болем.

— Біля острова, — відповів човняр. — Ще п'ять хвилин, і ми пристанемо до берега.

— А що це за острів? — спитав Віл — як йому здалося, якимось іншим, майже невпізнанним через відчутий біль голосом.

— На ньому розташовані ворота, що ведуть до країни мертвих, — промовив перевізник. — Ними проходять усі: королі, королеви, вбивці, поети, діти… Назад ніхто не вертається.

— А ми повернемося! — палко прошепотіла Ліра. Човняр нічого не відповів, однак його старезні очі були сповнені жалю.

Підпливши ближче до берега, подорожани побачили похмурі темно-зелені віти кипариса та тиса, що низько нависали над водою. Берег тут був вельми крутим, а дерева росли на ньому так густо, що між ними навряд чи пройшов би навіть горностай, і коли Лірі спало це на думку, вона чи то гикнула, чи то схлипнула: Пантелеймон показав би їй, як він може це зробити, але він ще нескоро зможе показати їй хоч що — можливо, взагалі ніколи.