Янтарне скло - Пулман Филип - Страница 48

Наносячи лак, мулефа використовували як тампон м'які волокна однієї місцевої рослини. Коли місцевий ремісник розповів Мері, що їй слід робити, вона почала шар за шаром неспішно наносити лак на дерево. Шари були такими тонкими, що вона майже не помічала ефекту від своїх дій, але все одно дотримувалася вказівок, і поступово шар лаку почав набувати товщини. До того часу, коли лак у неї скінчився, вона нанесла й висушила понад сорок шарів — вона збилася з рахунку, — але зрештою отримала поверхню завтовшки принаймні п'ять міліметрів.

Коли підсохнув останній шар, настала черга полірування: Мері цілий день ніжно терла поверхню м'якими круговими рухами, й увечері її руки горіли, а в голові пульсував біль, крім того, вона відчувала, що вже не здатна на фізичну працю.

Тієї ночі вона спала як убита.

Наступного ранку мулефа поїхали працювати в лісочок із дерев, які вони називали вузликовими — треба було перевірити, що пагони ростуть як слід, та зробити все потрібне для того, щоб лозини набули потрібної форми. Вони попросили Мері поїхати з ними — тонкими пальцями вона виконувала роботу такого ґатунку набагато вправніше, ніж мулефа своїми хоботами.

Лише після того, як усе було зроблено та вони повернулися до поселення, Мері почала свій експеримент — або, радше, гру, адже вона не мала чіткого уявлення про те, що робитиме.

Спочатку вона спробувала використовувати шар лаку просто як дзеркало, але через брак посрібленої підкладки їй було видно лише нечітке роздвоєне зображення на тлі поверхні дерева.

Тоді їй спало на думку, що насправді потрібен лак без дерев'яної основи, проте, усвідомивши, що доведеться робити ще один лист, вона відчула, що її руки занили, до того, як можна зробити плоский лист без гладкої підкладки?

Але ж можна просто відрізати шар лаку від дерева! На це також пішов би деякий час, але в Мері принаймні був швейцарський ніж. Вона почала працювати, крайком леза дуже обережно відщеплюючи лак від дерева й намагаючись в жодному разі не пошкрябати лакову поверхню. Зрештою вона видалила більшу частину дерева, залишивши тільки тонкий шар із трісок, що намертво прилипли до твердого лаку.

Мері подумала, що станеться, якщо вона розмочить все це у воді. Чи розм'якне вогкий лак? Вона спитала ремісника і майстер відповів, що лак залишатиметься твердим, хоч що з ним не роби. Але потім він запропонував їй декілька годин потримати лак у рідині, що стояла в нього в кам'яній посудині — за його словами, цей розчин швидко роз'їдає дерево. Рідина була дуже схожа на якусь кислоту й мала відповідний запах.

Майстер сказав, що така обробка пошкодить поверхню даку лише незначною мірою, й Мері легко зможе все відновити. Його дуже заінтригували дії жінки, тож він допоміг їй обережно нанести кислоту на дерево, розповівши при цьому, що вони отримують цю рідину, перетираючи, розчиняючи та випаровуючи мінерал, котрий знайшли на березі ще незнайомого Мері неглибокого озерця. Поступово дерево розм'якшилося та відійшло, й Мері отримала чисту пластинку прозорого коричнево-жовтого лаку розміром приблизно зі сторінку невеликої книжки.

Вона відполірувала зворотну частину так само ретельно, як зовнішню, й одержала пластинку з поверхнями, не менш гладкими, ніж у найкращого дзеркала.

А коли вона зазирнула туди…

Нічого особливого вона, здається, не побачила. Лак був ідеально прозорим, але крізь нього все двоїлося — праве зображення було розташоване вельми близько до лівого, проте відхилялося від нього вгору десь на п'ятнадцять градусів.

Мері подумала, що станеться, коли подивитися на світ крізь два шари лаку, розташувавши їх один за одним.

Тож вона знову взяла швейцарський ніж і спробувала провести по пластинці лінію, за якою можна було б розділити її навпіл. Це завдання виявилося досить складним, але, витративши ще декілька годин та постійно заточуючи ніж об гладкий камінь, вона провела по поверхні рису, досить глибоку, аби не боятися, що пластинка розтріскається. Тоді Мері зворотним стосовно риски боком поклала пластинку на тонку палицю та натиснула на її краї — так, як це робили в її світі склярі зі склом. Усе вийшло добре: тепер у неї було дві пластинки.

Вона склала їх разом та подивилася крізь них. Колір янтарю став насиченішим і подібно до фотографічного фільтра підкреслював деякі кольори та приховував інші, надаючи місцевості дещо іншого вигляду. Як не дивно, але двоїстість зображення кудись поділася, і все знову стало одиночним. Ніяких ознак Тіней не було видно.

Мері відокремила дві пластинки та, віддаляючи їх одну від одної, дивилася, як усе змінюється. Коли два скла розділяла відстань десь 20 сантиметрів, сталося щось дивовижне: янтарне розфарбування зникло, і все начебто набуло своїх звичайних кольорів, але яскравіших і жвавіших.

Тут підійшла Аталь і поцікавилася, що Мері робить.

— Тепер ти бачиш сарф? — спитала вона.

— Ні, але бачу інші речі, — відповіла Мері та спробувала продемонструвати це Аталі.

Та виявила інтерес, але це була швидше ввічливість — того почуття відкриття, що надихнуло енергією Мері, вона явно не відчувала. Нарешті заліфу набридло дивитися крізь шматочки лаку, й вона сіла на траву та почала оглядати свої колеса. Час від часу мулефа чистили одне одному шпори — вочевидь, демонструючи в такий спосіб приязність, — і раз чи двічі Аталь запрошувала Мері подивитися на її шпори.

Мері й собі дозволила подрузі привести до ладу своє волосся, і їй дуже сподобалося, як Аталь підіймає їх м'яким хоботом та знову відпускає, погладжуючи й масуючи їй шкіру голови.

Жінка відчула, що Аталь чекає на щось подібне, а тому поклала на землю лакові пластинки та провела долонями по незвичайно гладких шпорах. Середина шпор була навіть гладшою та слизькішою, ніж тефлонове покриття — там її безупинно полірувало колесо, що обертається. Звичайно, поверхні колеса і «втулки» точнісінько відповідали одна одній: коли жінка провела долонею по внутрішній поверхні колеса, у неї склалося відчуття, що мулефа та колесо були частинами одного створіння, котре якимось чудом може розбирати себе на елементи та знову збирати.

Дотик явно давав задоволення Аталі, та й Мері це також було приємно. Її подруга була молодою та незаміжньою, а у групі не було молодих самців, тож їй слід було одружитися із заліфом із іншої групи. Але вступити в такий контакт було нелегко, й іноді Мері здавалося, що Аталь непокоїться з приводу свого майбутнього. Отже, жінці ніколи не було шкода часу, проведеного поруч із Аталлю, і тепер вона з радістю очищала отвори в колесах від усього того пилу та бруду, що накопичився там, і втирала ароматну олію у шпори своєї подруги, а хобот Аталі тим часом погладжував волосся Мері.

Нарешті Аталь стала на колеса та вирушила допомагати іншим готувати вечерю. Мері повернулася до лаку й майже відразу зробила своє відкриття.

Вона рознесла пластинки на двадцять сантиметрів — так, аби картинка знову стала яскравішою та чіткішою, — але тепер зображення було дещо іншим.

Подивившись крізь лакові пластинки, жінка побачила рій золотих іскор, що оточував силует Аталі. Їх було видно лише крізь одну невелику ділянку пластинки, і невдовзі Мері зрозуміла, чому це так: вона торкалася того місця своїми наолієними пальцями.

— Аталь! — вигукнула вона. — Іди сюди! Швидше!

Аталь розвернулася та під'їхала до неї.

— Дозволь мені взяти трохи олії, — попросила жінка. — Зовсім трохи, лише щоб можна було намастити нею лак.

Аталь охоче дозволила Мері провести пальцями по отворах у колесах і зацікавлено подивилася, як жінка покриває одну із пластинок плівкою прозорої ароматної речовини.

Потім Мері склала пластинки разом, почала терти їх одна об одну, щоб рівніше розподілити олію, та знову розташувала їх на відстані десь двадцять сантиметрів.

І коли вона подивилася крізь лак, усе довкола змінилося: відтепер вона бачила Тіні. Якби вона була присутня у вітальні Коледжу Джордана у той час, коли лорд Ізраель показував ученим фотограми, отримані ним за допомогою спеціальної емульсії, то вона неодмінно впізнала б цей ефект. Мері повсюди бачила те, про що їй казала Аталь: іскри золотавого світла, що плавали та ширяли повсюди, а іноді починали цілеспрямовано рухатися. Поруч вона бачила й усе те, що було видно неозброєним оком: траву, річку, дерева. Але коли вона дивилася на розумну істоту, тобто на одного з мулефа, золотаве світло ставало ряснішим і рухомішим. Воно зовсім не затінювало їхні силуети — навпаки, робило їх чіткішими.