Янтарне скло - Пулман Филип - Страница 47

Мері не очікувала, що Аталь стежитиме за її поясненнями — почасти тому, що мову мулефа знали ще далеко не досконало, частково через те, що мулефа видавалися їй практичними істотами, не байдужими лише до повсякденних потреб, а значна частина її розповіді була пов'язана з математичними поняттями. Але, на її подив, Аталь відповіла:

— Так, ми знаємо, що ти маєш на увазі: ми звемо їх… — І додала слово, за звучанням схоже на слово «світло».

Мері перепитала:

— Світло?

Аталь відповіла:

— Не світло, а… — вона повторила це слово повільніше, щоб Мері спромоглася вловити його, та пояснила: — Як світло на воді, коли вона на заході сонця покрита дрібними брижами. Тоді світло стає яскравими лусочками, і саме так ми називаємо цю річ, але це тільки мовний зворот.

— Тобто це насправді не світло, проте ви бачите його, і воно схоже на світло на поверхні води, коли сідає сонце?

— Так, — відповіла Аталь. — Усі мулефа відчували це, і ти також знаєш, що це таке. Саме так ми зрозуміли, що ти схожа на нас, а не на травоїдних — вони цього не бачать. — Навіть попри те, що ти здалася нам такою незвичайною та відразливою, ти схожа на нас, адже ти бачиш… — тут вона знову вимовила те слово, що його Мері не розчула як слід: щось на кшталт «сарф» або «саф» та рух хобота ліворуч.

Мері відчувала величезне збудження, й аби дібрати слушні слова, слід було заспокоїтися.

— А що ви про це знаєте? Звідки з'явилася ця річ?

— Від нас і від олії, — відповіла Аталь, і Мері зрозуміла, що її подруга має на увазі олію з великих коліс.

— Від вас?

— Вона випромінюється від дорослих, але без дерев вона знову зникне. Із деревами ж і з олією вона залишається з нами.

«Від дорослих». Мері знову змушена була напружити всі свої сили, щоб опанувати себе. У неї вже виникала думка, що діти та дорослі реагують на Тіні не однаково — або ж викликають неоднакову реакцію Тіней. Хіба Ліра не сказала їй, що в її світі вчені також дізналися про подібну властивість Пилу — тамтешнього позначення для Тіней? І ось знову…

І все це було пов'язано з тим, що їй через комп'ютер повідомили Тіні до того, як вона залишила свій світ: хай там як, але все це має відношення до великої події в людській історії, символічно описаної в розповіді про Адама та Єву — зі Спокусою, Гріхопадінням, Первородним Гріхом. Досліджуючи викопні черепи, її колега Олівер Пейн відкрив, що десь тридцять тисяч років тому відбулося величезне зростання кількості тіньових частинок, які накопичувалися довкола людських останків. Тоді сталося щось незвичайне, щось нечуване в ході еволюції, й людський мозок став ідеальним підсилювачем дії Тіней.

Мері спитала в Аталі:

— Як давно виникли мулефа?

— Тридцять три тисячі років тому, — була відповідь.

Аталь уже навчилася читати вирази обличчя Мері — принаймні, деякі з них, — і, побачивши, якого виразу набуло обличчя жінки, вона засміялася. Сміх мулефа був таким невимушеним і веселим, що Мері звичайно приєднувалася до них, але цього разу залишилася серйозною. Вона спитала:

— Звідки ви знаєте це так достеменно? Хіба у вас є історики?

— О, так, — відповіла Аталь. — Коли прийшов сарф, у нас з'явилася пам'ять, і ми наче прокинулися. До того ми нічого не знали.

— А що сталося, коли у вас з'явився сарф?

— Ми навчилися користуватися колесами. Одного дня заліф без імені побачила колеса та почала із ними гратися, і сталося так, що вона…

— Вона?

— Так, вона. До того в мулефа не було імен. Вона побачила, як крізь отвір у колесі прослизнув змій і сказав…

— Змії тут уміють говорити?

— Та ні! Це лише мовний зворот. Історія стверджує, що той змій сказав: «Що ти знаєш? Що ти пам'ятаєш? Що ти бачиш попереду?». І вона тричі відповіла йому: «Нічого». Тож змій сказав: «Просунь ногу крізь отвір у тій штуці, з якою я грався, і станеш ти мудрою». Тож вона просунула ногу крізь отвір, і в її плоть увійшла олія. І вона побачила світ краще, ніж до того, і перша річ, котру вона побачила, був сарф. Це відчуття було таким дивним і приємним, що вона схотіла поділитися ним із усім своїм народом. Отже, вона та її чоловік першими взяли колеса та усвідомили, ким вони є — тобто що вони мулефа, а не травоїдні. Вони дали одне одному імена — це вони вигадали слово «мулефа». Потім вони дали назву колісному дереву, а також усім іншим створінням і рослинам.

— Вони відрізнялися від інших, — промовила Мері.

— Саме так. Їхні діти також стали іншими, адже коли впало ще декілька коліс, вони показали своїм дітям, як використовувати їх. А потім діти достатньо підросли й самі стали створювати сарф, коли ж вони досягли необхідного зросту, щоб стати на колеса, сарф повернувся до них із олією та залишився з ними. Отже, вони побачили, що їм слід саджати більше колісних дерев, бо лише так можна було отримати олію. Проте колеса були такими твердими, що дуже рідко проростали. І тоді перші мулефа побачили, що вони мають робити, щоб допомогти деревам — вони мусили їздити на колесах і в такий спосіб ламати їх, тож відтоді мулефа та колісні дерева завжди існували разом.

Мері спершу зрозуміла приблизно чверть зі сказаного Аталлю, але вона почалаґставити додаткові запитання та зрештою збагнула все. Поступово її володіння мовою мулефа поліпшувалося, утім, що більше вона дізнавалася, то складніше їй ставало: кожне нове відкриття тягло за собою десяток нових запитань, і на всі слід було дістати відповіді.

Проте найбільше вона розпитувала про сарф, адже це поняття було найважливішим. Саме так вона й дійшла думки про дзеркало.

На цю думку її підштовхнуло порівняння сарфу з виблисками на поверхні води. Віддзеркалене світло, як і сяяння моря, було поляризоване, тож не виключено, що коли тіньові частинки поводилися, як хвилі світла, то їх також можна було поділити на групи з неоднаковим зарядом.

— Я не бачу сарф, як ви, — промовила Мері, — але хотіла б зробити з рослинного лаку дзеркало. Гадаю, це допоможе мені побачити сарф.

Аталь була захоплена цією думкою, і вони дістали з води сітку та почали збирати все потрібне Мері. Ніби на знак удачі, сіть принесла три рибинки.

Рослинний лак робили з соку дерева, набагато меншого від колісного. Мулефа вирощували ці дерева спеціально для того, щоб збирати лак. Кип'ятячи сік та розчиняючи його у спирті, котрий вони виробляли з випареного фруктового соку, мулефа одержували речовину, за консистенцією схожу на молоко, а за кольором — на янтар, і використовували її як лак. Вони накладали на поверхню близько двадцяти шарів цього лаку, послідовно досягаючи їх ствердіння за допомогою вогкої ганчірки, і так отримували тверду, блискучу поверхню. Потім вони, як правило, за допомогою різноманітних окисів робили її непрозорою, але іноді залишали такою, якою вона була, і саме це зацікавило Мері: прозорий лак кольору янтарю мав ту саму цікаву властивість, що й ісландський шпат, а саме розщеплював промені світла надвоє, тож коли дивитися крізь нього, все двоїлося.

Мері не зовсім чітко уявляла собі, що вона хоче зробити, лише знала, що коли досить тривалий час займатиметься цією річчю, то зрештою їй усе стане зрозумілим. Вона згадала, як процитувала Лірі вірш поета Кітса і як дівчинка відразу зрозуміла, що коли вона читала алетіометр, таким був стан її розуму — і саме такого стану Мері збиралася досягти.

Тож вона почала з того, що знайшла більш-менш плоский шматок дерева, схожого на сосну, та почала терти його поверхню шматком піщаника (метал тут не годився). Нарешті поверхня дерева стала достатньо гладкою. Саме цим методом користувалися мулефа, і якщо докласти досить зусиль і часу, він давав непогані результати.

Тоді жінка ретельно пояснила мулефа, що хоче зробити та, здобувши дозвіл, разом із Аталлю відвідала гай лакових дерев. Мулефа охоче дали їй дозвіл, але вони були надто зайняті, щоб піти разом із нею. Разом із Аталлю Мері зібрала і смолистий сік, і почався тривалий процес кип'ятіння, розчинення та знову кип'ятіння. Нарешті лак був готовий до використання.