Мiстер Мерседес - Кінг Стівен - Страница 72

Якщо він запізниться, вона його вб’є.

— 16 —

Він не запізнюється і приїздить у капелюсі. Джейні каже йому, що він має гарний вигляд. Він каже їй, що вона ще кращий. Вона посміхається і цілує його.

— Нумо, зробімо, що мусимо, — каже він.

Джейні морщить носа й відповідає:

— Йо.

Вони їдуть до похоронного салону, де знову опиняються першими з тих, хто має сюди прибути. Ходжес провадить її до зали Вічного Упокою. Вона озирається довкола та схвально киває. Програмки служби лежать на сидіннях складаних стільців. Труни нема, замість неї більш-менш подібний до олтара столик з букетиками весняних квітів на ньому. Приглушений майже до нечутності, з аудіосистеми салону звучить Брамс[279].

— Гаразд? — питається Ходжес.

— Годиться.

Вона робить глибокий вдих і повторює те, що він був сказав двадцять хвилин тому:

— Нумо, зробімо, що мусимо.

В основному збирається той самий гурт людей, які були тут і вчора. Джейні зустрічає їх біля дверей. Поки вона потискає руки, й обіймається, і каже усі ті правильні речі, Ходжес стоїть поряд, спостерігаючи автомобілі, що проїжджають вулицею. Він не помічає нічого такого, що здійняло б вгору червоний прапорець, у тім числі й «субару» кольору грязі, що котиться повз, не стишуючи швидкості.

На парковку за будівлею завертає орендований «шеві» з наліпкою «Герца»[280] скраю лобового скла. Невдовзі, несучи поперед себе свій злегка хитливий, директорський живіт, з’являється дядько Генрі. Слідом за ним йдуть тітка Шарлотта й Холлі, Шарлотта — вчепившись пальцями в білій рукавичці в руку дочки вище ліктя. На око Ходжеса, тітонька Ш. схожа на якусь поліцейську начальницю, яка супроводжує арештантку — скажімо, наркоманку — до окружної буцегарні. Холлі навіть іще блідіша, ніж учора, якщо таке взагалі можливе. На ній той самий безформний коричневий балахон, і вона вже обкусала в себе з губ більшу частину помади.

Вона дарує Ходжесу доволі боязку посмішку. Ходжес пропонує їй руку, вона хапається за неї й тримає з панічною міцністю, поки Шарлотта не затягує її до Зали Мертвих.

Розпорядником церемонії виступає молодий священик з церкви, яку відвідувала місіс Вортон допоки їй не погіршало так, що вона вже не могла виходити в неділю. Він читає передбачуваний пасаж із Приповістей — той, що про чеснотну жінку[281]. Ходжесу хочеться зауважити, що покійна могла бути дорожчою за перли, крім того, він сумнівається, щоб вона бодай колись працювала з вовною й льоном. Утім, усе це звучить поетично, і на той час, коли священик закінчує, вже скрапують сльози. Нехай цей парубок і молодий, але він достатньо кмітливий, щоб не славословити людину, яку сам ледве знав. Замість цього він запрошує висловитися тих, хто «мають дорогоцінні спогади» про покійну Елізабет. Це роблять кілька присутніх, починаючи з Алтеї Ґрін, сиділки, і закінчуючи єдиною живою дочкою. Джейні спокійна, її виступ короткий і простий:

— Мені хотілося б, щоб у нас із мамою було більше часу, — закінчує вона.

— 17 —

Брейді зупиняє машину за рогом о п’ять хвилин по десятій і не лінується вкидати гроші за стоянку до лічильника, аж поки на ньому не вискакує зелений прапорець МАКС. Врешті-решт, щоб упіймати Сина Сема, вистачило самого лише штрафного квитка за порушення правил паркування[282]. Із заднього сидіння він дістає текстильну торбу. На боці в неї написи: «КРОГЕР та КОРИСТУЙСЯ ЗАВЖДИ МНОЮ! РЯТУЙ ДЕРЕВА!» Усередині неї Річ Друга, покладена поверх коробки від туфель «Мефісто».

Він завертає за ріг і жваво простує повз Похоронний салон Соумса, звичайний пересічний громадянин іде собі вранці десь у свої справах. Обличчя в нього спокійне, але серце гримотить, як парова бурильна машина. Перед похоронним салоном він нікого не бачить, і двері зачинені, але все одно існує можливість, що жирний екс-коп зараз не разом з усіма жалібниками. Він може перебувати в якомусь задньому приміщенні, видивлятися підозріливих персонажів. Видивлятися його, іншими словами. Брейді це розуміє.

«Без ризику нема винагороди, хлопчику мій медовий», — бурмоче його мати. Така правда. А також він вважає, що ризик тут мінімальний. Якщо Ходжес жучить біляву суку (чи сподівається на це), він не відходитиме від неї.

На дальньому розі Брейді робить розворот, простує назад і без поспіху завертає на під’їзну алею похоронного салону. Йому приглушено чутно музику, якесь оте класичне лайно. Він вихоплює поглядом Ходжесову «Тойоту», припарковану під задньою огорожею, носом назовні, щоби швидко звідси забратися, щойно закінчиться святкування. «Остання твоя поїздка, Дет-Пенсе, — думає Брейді. — І вона буде короткою, друзяко».

Брейді заходить поза більший із двох катафалків і, щойно той приховує його від поглядів когось, хто міг би дивитися із задніх вікон похоронного салону, він дістає з покупецької торби Річ Другу й витягує антену. Серце в нього гатить ще важче, ніж до того. Були траплялися випадки — рідко, — коли його пристрій не діяв. Зелений вогник міг блимати, але замок вибраної машини не відмикався. Якийсь випадковий глюк програми або мікрочипа.

«Якщо не спрацює, просто заштовхни коробку під машину», — радить йому мати.

Самозрозуміло. Так вийде те саме, або майже те саме, але це не буде таким елегантним.

Він посуває тумблер. Блимає зелений вогник. І фари «Тойоти» також. Успішно!

Брейді іде до машини жирного екс-копа так, ніби він має повне право тут перебувати. Відкриває задні дверцята, дістає з текстильної торби взуттєву коробку, вмикає телефон і кладе коробку на підлогу поза водійським сидінням. Він закриває дверцята й рушає в бік вулиці, силуючи себе йти повільно й розмірено.

Коли він уже завертає за ріг будівлі, Дебора Енн промовляє знову: «Ти ні про що не забув, хлопчику мій медовий?»

Він зупиняється. Думає. Потім повертається до рогу будівлі й націлює цурупалок антени Речі Два на Ходжесову машину.

Вогник спалахує знову — машину замкнуто.

— 18 —

Після спогадів і хвилини мовчазних роздумів («на вільний розсуд») священик просить Господа благословити їх, і підтримати їх, і дарувати їм мир. Шелестить одежа; програмки засовують до сумочок і кишень піджаків. Холлі на позір у порядку — аж поки не опиняється посередині проходу, а от там у неї вже підгинаються коліна. Ходжес кидається вперед з подиву гідною для такого огрядного чоловіка швидкістю і підхоплює її під руки раніше, ніж вона встигає впасти. Очі в неї закочуються під лоба, і якусь мить вона перебуває на межі повноцінної непритомності. Потім очі повертаються на місце та знову фокусуються. Вона бачить Ходжеса й слабенько усміхається.

— Припини це, Холлі, — суворо промовляє її мати так, немов її дочка щойно була не ледь не зомліла, а утнула якийсь кумедний, недоречно брутальний трюк. Ходжес думає, яке ж то було б задоволення — дати навідліг ляпаса по густо напудрені мармизі тітоньки Ш. «Могло б привести її до тями», — думає він.

— Я в порядку, мамо, — каже Холлі. А потім до Ходжеса: — Дякую вам.

Він каже:

— Ви бодай щось їли на сніданок, Холлі?

— Вона їла вівсянку, — оголошує тітка Шарлотта. — З маслом і коричневим цукром. Я її власноруч приготувала. Ти вряди-годи полюбляєш привернути до себе увагу, правда ж, Холлі? — Тітка обертається до Джейні. — Не затримуйся, будь ласка, милочко. Від Генрі жодної користі в таких справах, а я не зможу сама прийняти всіх тих людей.

Джейні бере під руку Ходжеса:

— Я від вас цього й не очікувала зовсім.

Тітка Шарлотта відповідає їй ущипливою посмішкою. Відповідна посмішка Джейні натомість осяйна, і Ходжес думає, що її рішення віддати половину отриманої нею по заповіту здобичі є рівноцінно осяйним. Щойно це трапиться, вона більше ніколи не побачить цієї неприємної жінки. Вона навіть не буде змушена відповідати на її дзвінки.