Мiстер Мерседес - Кінг Стівен - Страница 71

«Якщо ти її дійсно їбеш, детективе Ходжес, — думає Брейді, — краще тобі замочити свій кінець, поки ти все ще його маєш».

Він відмикає замок на дверях комори та входить до сухого й дещо масного запаху саморобної пластикової вибухівки. Він озирає заповнені пластидом взуттєві коробки й вибирає ту, що в ній були колись прогулянкові туфлі «Мефісто»[274], які зараз у нього на ногах — лише минулого року мати подарувала їх йому на Різдво. З полиці, що розташована вище, він висуває коробку з мобільними телефонами. Узявши одну коробку зрив-глею й один з телефонів, він несе їх до столу, що стоїть у центрі приміщення, і починає працювати: кладе телефон у коробку й під’єднує його до простого детонатора, що живиться від батарейок АА. Він вмикає телефон, аби перевірити, що той працює, потім вимикає його знову. Шанси на те, що хтось помилково набере номер цього одноразового телефону й висадить до небес його командно-контрольний центр, мінімальні, але навіщо ризикувати? Шанси на те, що його мати знайде отруєне м’ясо та зготує його собі на обід також були невисокими, а бач, як воно обернулося.

Ні, це маля залишиться вимкнутим до десятої двадцяти завтрашнього ранку. Саме тоді Брейді прогуляється на парковку поза Похоронним салоном Соумса. Якщо там хтось буде, Брейді скаже, що хотів через парковку скоротити собі шлях до автобусної зупинки на сусідній вулиці (яка, між іншим, там дійсно є; він перевірив це на «МепКвесті»[275]). Але насправді він нікого там не очікує. Усі вони будуть усередині на меморіальній службі. Ридатимуть досхочу.

За допомогою Речі Другої він відкриє машину жирного екс-копа й покладе цю взуттєву коробку на підлогу поза водійським сидінням. Знову замкне його «Тойоту» і повернеться до власної машини. Чекатиме. Побачить, як той проїде повз нього. Дозволить йому досягти наступного перехрестя, де Брейді вже матиме певність, що він, Брейді, перебуватиме в безпеці від вибухових осколків. І тоді…

— Ба-бах, — оголошує Брейді. — Їм знадобиться інша взуттєва коробка, щоб його поховати.

Це доволі кумедно, і він сміється, ідучи назад до комори по свій самогубчий жилет. Решту цього дня він проведе розбираючи його. Брейді більше не потрібен цей жилет.

Він має кращу ідею.

— 15 —

Середа, 2 червня 2010 року, теплий і безхмарний день. Нехай, згідно з календарем, усе ще триває весна, нехай у місцевих школах усе ще йдуть заняття, але ці речі не відміняють того факту, що це чудовий літній день у самому серці Америки[276].

Білл Ходжес — упакований у костюм, але поки що розкошуючи без краватки — сидить у своєму кабінеті, переглядаючи список крадіжок із машин, який Марло Еверет надіслала йому факсом. Він роздрукував собі мапу міста, і тепер відзначає червоними цятками місце кожної крадіжки. Він вбачає, що попереду в нього натруджені підошви, можливо, походити доведеться чимало, якщо комп’ютер Олівії нічого не подарує, проте існує певна ймовірність, що дехто з хазяїв обчищених машин згадають якийсь однаковий автомобіль. Тому що Містер Мерседес мусив стежити за хазяями вибраних ним машин. Ходжес щодо цього не має сумніву. Він мусив упевнитися, що вони пішли, перш ніж використовувати свій пристрій для відкривання машини.

«Він стежив за ними так само, як був стежив за мною», — думає Ходжес.

Це викресає щось у нього в голові — миттєву іскру якоїсь асоціації, і то яскраву, але та згасає раніше, ніж він встигає побачити, що вона висвітлює. Та з цим усе гаразд; якщо там дійсно щось мається, воно повернеться. А тим часом він продовжує звіряти адреси й ставити червоні позначки. У нього є ще двадцять хвилин до того, як слід уже буде пов’язати на шию петлю краватки та їхати по Джейні.

Брейді Хартсфілд у своєму командно-контрольному центрі. Сьогодні болю в голові нема, і його думки, так часто плутані, зараз такі ж ясні, як ті різні кадри з «Дикої зграї», що слугують заставками на екранах його комп’ютерів. Обережно від’єднавши від детонаторних дротів бруски пластикової вибухівки, він повитягав їх зі свого самогубчого жилета. Частина брусків пішли досередини яскраво-червоної подушки для сидіння, на якій красується зухвале гасло великими літерами: «ПАРКІНГ ДЛЯ ГУЗНА». Два бруски, перем’ятих на циліндри, під’єднавши до них детонаторні дроти, він опустив до горла яскраво-блакитного мішечка сечоприймача «Урінеста». Закінчивши з цим, він акуратно наклеює на сечоприймач особливу липучку. Він купив її вчора, разом з тематичною майкою, в сувенірній крамничці «МАКу». На липучці написано: «ФАНАТ «ДОВКОЛИШНІХ» № 1». Він дивиться собі на годинник. Майже дев’ята. Жирному екс-копу залишилося жити півтори години. Можливо, трішки менше.

Старий напарник Ходжеса Піт Гантлі в одній із кімнат для допитів, не тому, що має зараз когось допитувати, а тому, що тут він віддалений від ранкового гармидеру й метушні загального приміщення поліцейського відділку. Йому треба перечитати нотатки. О десятій у нього прес-конференція, розповідь про останні важкі одкровення Доналда Дейвіса, і він не хоче наробити під час неї якихось помилок. Убивця людей біля Міського Центру — Містер Мерседес — перебуває якнайдалі від його думок.

У Лоутавні, під вивіскою певного ломбарду продають і купують зброю люди, які вважають, ніби за ними не стежать.

Джером Робінсон перед своїм комп’ютером, слухає аудіотреки з веб-сайту «Звучить добре для мене»[277]. Він слухає якусь жінку, яка істерично сміється. Він слухає чоловіка, який насвистує «Денні Бой»[278]. Він слухає булькотіння чоловіка, який полоще горло, і жінку, що, вочевидь, агонізує в якомусь оргазмі. Кінець-кінцем він знаходить той трек, який йому потрібен. Назва в нього проста: «ПЛАЧУЧЕ НЕМОВЛЯ».

Під ним, на нижньому поверсі, вривається в кухню його сестричка Барбара, з Оделлом, що біжить за нею по п’ятах. На Барбарі блискітлива спідничка, торохкітливі сабо та майка із зображенням рудуватого хлопця. Під його акуратною укладкою й сяячою посмішкою читається переказ: «ЛЮБЛЮ КЕМА 100БАЛЬНО». Вона питає в матері, чи не занадто дитиняче таке вбрання, щоби йти в ньому на концерт. Мати (мабуть, пам’ятаючи, в чому була одягнена вона сама на своєму першому концерті) посміхається й каже, що вбрання перфектне. Барбара питається, чи можна їй вдягти материні сережки-дармовиси з символами миру. Так, звичайно. А помаду? Ну… гаразд. Тіні на очі? Вибач, ні. Барбара видає смішок ґатунку «спиток — не збиток» і бурхливо обнімає свою матір.

— Не можу дочекатися завтрашнього вечора, — каже вона.

Холлі Джібні у ванній кімнаті дому в Цукрових Пригірках мріє уникнути меморіальної служби, розуміючи, що мати їй нізащо цього не дозволить. Якщо вона відмовлятиметься, кажучи, що погано почувається, відповіддю на цю її подачу буде оте, материне, що сягає іще початків дитинства Холлі: «Що люди подумають!» А якщо Холлі відмовиться, сказавши, що не має значення, що подумають люди, однаково вони ніколи в житті більше тих людей не побачать знову (за винятком Джейні)? Мати дивитиметься на неї так, немов Холлі заговорила якоюсь іноземною мовою. Вона приймає свої ліки «Лексапро», але, коли чистить зуби, їй так скручує в животі, що вона вибльовує їх назад. Шарлотта гукає, питаючись, чи скоро вона вже буде готова. Холлі гукає у відповідь, що вже майже. Вона змиває воду в унітазі й думає: «Принаймні бойфренд Джейні там буде. Білл. Він гарний».

Джейні Паттерсон вдумливо одягається в квартирі своєї покійної матері: темні панчохи, чорна спідниця, чорний жакет поверх блузи кольору найглибшої опівнічної синяви. Вона думає про те, що була сказала Біллу — що може закохатися в нього, якщо залишиться тут. То було епатажним прикриттям правди, тому що вона вже в нього закохана. Їй зрозуміло, що якийсь психотерапевт усміхнувся б і сказав, що це фіксація на татусеві. А якщо так, Джейні усміхнулася б у відповідь і сказала, що все це дурні фройдистські брехні. Її батько був голомозим бухгалтером, який залишався відсутнім, навіть коли він був присутнім поряд. А Білл Ходжес присутній, це щонайменше, що про нього можна сказати. Це те, що їй у ньому подобається. Їй також подобається той капелюх, який вона йому купила. Ота федора Філіпа Марлоу. Вона кидає погляд на годинник і бачить, що вже чверть по дев’ятій. Краще б йому вже приїхати.