Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 134

Джейк довго дивився на Бенні. Його переповнювала тривога, причини якої він досі не розумів… чи не хотів розуміти.

І зрештою заснув сам.

Із мороку сну без сновидінь його вирвало відчуття тиску на зап'ястку. Щось його торсало. Зуби. Юкові.

— Юк, ні, перестань, — пробурмотів він крізь сон, але Юк не здавався. Не випускаючи Джейкову руку з зубів, він і далі лагідно розгойдував її з боку в бік, час від часу посмикуючи. Лише коли Джейк сів і сонно подивився в залиту сріблом кімнату, він облишив свої спроби.

— Місяць, — сказав Юк, сидячи на підлозі коло Джейка і, без сумніву, всміхаючись. На дні його очей блищали крихітні білі цятки. — Місяць!

— Ага, — прошепотів Джейк і стиснув Юкову пичку. — Цить! — Відпустив пухнастика й подивився на Бенні. Той уже повернувся лицем до стіни й солодко хропів. Тепер його й з гармати не розбудиш, подумав Джейк.

— Місяць, — значно тихіше повторив Юк. І подивився у вікно. — Місяць, місяць, місяць.

Джейк міг би їхати верхи й без сідла, але тоді було б важко везти Юка з собою. Ба навіть неможливо. На щастя, маленький поні, якого йому позичив сей Оверголсер, був ручний, як кицька, а в коморі знайшлося старе потерте сідло, з яким легко могла впоратися й мала дитина.

Джейк осідлав поні, ззаду до тієї частини сідла, яку ковбої Кальї називали «човном», прив'язав свій спальник. Усередині відчувалася вага «рюгера». На гвіздку в коморі висів плащ з великою зручною кишенею спереду. Джейк скрутив його в щось на подобу пухкого пояса, яким і підперезався. Часом, коли випадали теплі дні, діти в його школі так підперізували сорочки. Ці спогади, як і згадка про кімнату, здавалися дуже далекими, як цирк, що проїхав містечком… і поїхав геть.

«Те життя було багатшим», — прошепотів глибинний голос у нього в голові.

«А це — ближче до правди», — відповів йому інший голос з іще більших глибин.

Цьому другому голосу він повірив, але, коли він виводив поні крізь двері комори, на серці досі лежав камінь смутку і тривоги. Юк трюхикав за ним назирці, час від часу позираючи на небо й бурмочучи «Місяць, місяць», але здебільшого нюхаючи землю, сповнену різних запахів. Ця подорож була небезпечною. Перейти Девар-Тете Вайє, залишити Калью й ступити на берег Краю грому саме по собі було ризикованою справою. І Джейк це знав. Але по-справжньому його турбувало передчуття душевних мук, яких не уникнути. Він думав про Бенні, про те, як той радів його присутності на «Рокінг Б». Цікаво, чи так само він радітиме за тиждень?

— Це не важливо, — зітхнув він. — Ка.

— Ка, — повторив Юк і підвів погляд на небо. — Місяць. Ка, місяць. Місяць, ка.

— Мовчи, — по-дружньому попросив Джейк.

— Мовчи, ка, — привітно сказав Юк. — Мовчи, місяць. Мовчи, Ейк. Мовчи, Юк. — І то була найбільша кількість слів, на яку звірок здобувся за багато місяців. Промовивши все це, він затих. Ще десять хвилин Джейк ішов, ведучи коня за вуздечку. Він проминув барак, звідки долинала музика хропіння, стогонів і пукання, потім сусідній пагорб. А там, взявши за дороговказ Східний шлях, хлопчик вирішив, що можна вже їхати верхи. Він розв'язав плащ, надів його, всадовив Юка в кишеню і вибрався в сідло.

Джейк був майже впевнений, що знайде те місце, де Енді й Слайтмен переходили річку вбрід, але подумав, що бачив його лише раз. А, як сказав би Роланд, бути «майже впевненим» у такому випадку недостатньо. Тож натомість вирушив до місця, де вони з Бенні ставили намет, а вже звідти — до гранітного виступу, що нагадував йому кістяк напівзатонулого корабля. Там знову став так, щоб Юк гаряче дихав йому у вухо. І відраз ж побачив те місце, де випинався круглий камінь з блискучою поверхнею. Суха колода, яку прибило до нього, ніде не поділася, бо ж за останні тижні не було дощів і річка обміліла. Джейк розраховував, що це теж стане йому в пригоді.

Він видряпався на рівне місце, де вони з Бенні ставили намет. Тут, прив'язаний до куща, дожидався його поні. Джейк повів його вниз до річки, підхопив Юка і пустив коня вбрід. Поні був маленький, але вода ледве прикривала щітки над його копитами. Менш ніж за хвилину вони вже були на протилежному березі.

На цьому боці все начебто було так само. Але не так. Джейк одразу це збагнув. Попри місячне світло, темрява здавалася густішою. Не зовсім як у тодеші — в Нью-Йорку було темніше, та й дзвіночки не калатали. Але певна подібність відчувалася. Неначе якісь істоти причаїлося, і їхні очі можуть повернути в бік Джейка, якщо він буде настільки дурний, що дасть про себе знати. Він підійшов до краю Прикінцевого світу. Джейка мороз продрав поза шкірою, все тіло вкрилося сиротами, і він затремтів. Юк підвів пичку й питально глянув на нього.

— Все добре, — прошепотів Джейк. — Треба було скинути напругу.

Він спустився на землю, поставив Юка і склав плащ у тіні круглого каменя, думаючи, що принаймні на цьому відрізку екскурсії плащ точно не знадобиться: нервуючись, він пітнів.

Поряд гучно жебоніла річка. Джейк весь час озирався на той берег, щоб пересвідчитися, що звідти ніхто не прийде. Він не хотів, щоб його заскочили зненацька. Це відчуття присутності інших було потужним і неприємним. Нічого доброго на цьому березі Девар-Тете Вайє його не чекало — щодо цього Джейк не сумнівався. Діставши зі спальника кріпильну муфту й почепивши її на себе, а потім вставивши туди «рюгер», він відчув сяку-таку впевненість. Пістолет перетворював його на іншу людину, хоч ця людина й не завжди йому подобалась. Але тут, на підході до Краю грому, було приємно відчувати, як зброя притискається до ребер, відчувати себе тією людиною. Стрільцем.

Десь далеко на сході щось пронизливо закричало, як жінка в передсмертній агонії. Джейк знав, що то лише печерний кіт — він і раніше їх чув, коли вони з Бенні рибалили чи плавали в річці, — але про всяк випадок поклав руку на руків'я пістолета й тримав так, поки вереск не обірвався. Юк став у позу поклону: розставив передні лапи, опустив голову, хвіст виставив угору. Зазвичай це означало, що він хоче гратися, проте зараз у його вишкірених зубах грайливості не спостерігалося.

— Все добре, — заспокоїв його Джейк. Знову покопирсався у спальнику (сідельної сумки з собою не було), поки не знайшов шмат червоної картатої тканини. То була нашийна хустка Слайтмена-старшого, яку Джейк витяг з-під стола в бараку, куди бригадир впустив її під час гри в «гляньте», та й забув підняти.

«Я маленький злодій, — подумав Джейк. — У батька пістолет, у тата Бенні — хустинку. І не знаю, чи я росту в цьому ділі, чи навпаки — опускаюся».

Відповів йому Роландів голос.

Ти робиш те, що мусиш. Може, перестанеш бити себе в груди й візьмешся до діла?

Джейк розтягнув хустку в руках і подивився на Юка.

— У кіно це завжди спрацьовує, — сказав він пухнастикові. — Але чи вдасться в реальному житті, хтозна. А надто тепер, через декілька тижнів, коли весь запах міг вивітритися. — Він опустив хустку до Юка, який витяг довгу шию й делікатно її понюхав. — Знайди цей запах, Юк. Знайди і йди за ним.

— Юк! — Але шалапут не зрушив з місця й далі дивився на Джейка.

— Нюхай, дурнику, — сказав Джейк, знову тицьнувши йому під носа хустку. — Шукати! Вперед!

Юк підвівся, двічі обкрутився довкола своєї осі й повільно побрів уздовж берега на північ. Час від часу він опускав носа до кам'янистої землі, але, здавалося, його більше приваблювали верески кота, схожі на крик помираючої жінки. Джейк стежив за своїм другом поглядом, і його надія потроху згасала. Що ж, він бачив, у який бік тоді подався Слайтмен. Сам може поїхати туди, трохи покружляти, побачити, що там і як.

Юк повернувся, підбіг до Джейка, зупинився. Уважніше понюхав землю. Те місце, де Слайтмен вийшов з води? Можливо. Юк щось прогарчав у задумі й повернув праворуч — на схід. Вужем прослизнув між двома каменями. Джейк, відчуваючи, як у душі знову розгоряється надія, сів на коня й рушив слідом.