Елементал - Шкляр Василь - Страница 5

— Не переймайтеся. Усе, що від вас залежало, ви вже зробили. Далі я сам.

— Але ж… — він хотів було заперечити, однак спитав зовсім про інше: — Але ж повертатися ви будете через нас?

— Звісно.

— І не сам?

— Думаю, ні.

— Коли це буде?

— Що? — грубо спитав я.

— Коли на вас чекати?

— А коли буде літак?

— Ну, чіткого розкладу тут і бути не може. Все це спецрейси і… — Він узяв зі столу візитівку й простяг мені. — Але ви можете тримати зі мною зв’язок.

— Дякую, мосьє Пелен. Тут можна взяти таксі?

— Без проблем. Та тут усі живуть як і жили. Навіть там, серед війни, цивільне життя триває. І залпи на честь весільних гулянь можна переплутати з бойовими…

— Ви там були? — гостро спитав я.

— О, ледь не забув, я ще винен вам сувенір, — ухилившись од відповіді, він підійшов до дверей і причинив їх на замок. Потім дістав із шухляди «сувенір», який майже сховався в його долоні.

— Це остання новинка від «Сміт і Вессон», сорок третя модель. Офіційно він призначений для мисливців і рибалок, але вже зарекомендував себе і в серйозних справах.

Далебі, це була красива іграшка, виготовлена з алюмінію, дерева й сталі, яка важила не більше як триста грамів. Барабан револьвера вміщував вісім набоїв 0,22 калібру — для «серйозних справ» це, звичайно, ніщо, а для деяких ігор цілком підходяща річ.

— Для самозахисту, — всміхнувся Пелен. — Нам це належить за службовим обов’язком, тож будьте спокійні.

Якби він дав мені замість цього мисливсько-шпигунського пугача «парабелума» чи бодай австрійського «ґлока», то я почувався б іще спокійніше.

— У мене, мосьє Пелен, немає органу хвилювання, — я подивився на нього з таким багатозначним натяком, що він опустив голову й потягся до пляшки.

— Merci, мені вже пора. — Я підвівся і взяв саквояж, який щойно поважчав на триста грамів.

Пелен ще раз винувато розвів руками:

— A la bonne heure![7]

Біля входу до аеровокзалу огиналася п’яна солдатня у літніх панамах і розхристаних до пупа бронзово-зелених блузах, на їхніх плечах теліпалися короткі «акаеми», і я нітрохи не сумнівався, що зараз котрийсь із них стрельне в мене цигарку, а коли почув оте оскомно знайоме «Дай закурить!» — дістав коробку «Gitanes» і, щоб копар[8] не ліз у неї брудними нігтями, сам витяг сиґарету.

— А можна двє? — дихнув він на мене скислою в шлунку горілкою.

— А ти вмієш переганяти воду з калюжі в калюжу? — спитав я.

— Чаво-о-о?

— Таво, — я дав йому ще одну сиґарету.

— А зажигалку можна?

— Зараз модно припалювати сірниками, — сказав я. — Ти знаєш, що в Парижі тепер усі користуються лише сірниками?

— Чаво-о-о?

— Закушувати треба. І бажано українською тушонкою.

Я повагом рушив до стоянки таксі з прицілом на приватне авто. Назустріч вискочило кілька водіїв, кожен хотів перехопити цього крутого подорожанина, й вони закудикали всі в один голос, та я, наче глухий, мовчки підійшов до червоної «шістки» і, кинувши на заднє сидіння саквояж, усівся поруч із водієм, який щойно скочив у машину.

— Куди? — спитав він, уже переходячи на четверту.

— До міста. А якщо зможеш, то й далі.

— Далі — це куди?

— В Кизляр.

— В Кизляр? — він повернув до мене своє носате, гостре, як сокира, обличчя. — А ти хоч знаєш, де той Кизляр?

— Знаю, — сказав я. — Кілометрів сто п’ятдесят.

— Це на вертольоті. А машиною вдвічі далі.

— Я плачу в обидва кінці. П’ятдесят баксів вистачить?

— Там розбиті дороги… І блокпости.

— Сто, — сказав я.

— Ні, п’ятдесят. Але тільки до Хасав-Юрта. А там можна взяти іншу машину.

— Добре, дорогою подумаєш.

— Тільки той… якщо можна…

Я дав йому новеньку п’ятдесятидоларову купюру і, відкинувшись на сидіння, приплющив очі: базар закінчено. Сто, двісті кілометрів, тисячу… Земля кругла й маленька, як макове зерня.

Минулого разу я проїжджав цією дорогою ранньої весни, ще й «зеленка» не поповзла горами, і світ видавався мені зовсім інакшим, і сам я тоді був не таким, як тепер, хоча вже й спізнав, почому ківш лиха. Все пішло косо-криво після того, як мене, майже відмінника романо-ґерманського факультету, призера Універсіади і взагалі чудового хлопця, виперли з четвертого курсу університету за «злісну участь у парамілітарному формуванні». А щоб він, цей чудовий хлопець, не плакав, не журився, щоб він де-небудь прихилився, то, звісно ж, оддали в москалі, де я два роки переганяв воду з калюжі в калюжу, чистив у позачергових нарядах картоплю, а під час марш-кидків пер на своїх плечах пудового «красавчика»[9] і когось із тих здохляків, що, вхоркавшись, пускали піну, падали з ніг і підводили всю отару.

Першого року служби я ще мав утіху від Асиних листів (коли вона, студентка медичного, вступила в нашу організацію і стала відвідувати заняття зі східних двобоїв, ми її називали Васею), а потім без жодного «прости-прощавай» листи перестали надходити, і потяглася така нудьга, що ліпше б я став вовкулакою. Тоді вже точно перегриз би горлянку отому лейтенантикові-суворовцю, який після кожної чергової зірочки так напивався, що на пляжі стягував з дівчат трусики й відразу позбувався тієї зірочки, а тому міг командувати лише «губою» і вже там до безтями згонив злість на арештантах. Та я не думав і не гадав, що ще більша нудота напосяде на мене разом із дембелем, що вже через тиждень-другий розкошувань тією волею у рідному містечку Миронівці мені все так остогидне, що готовий буду тікати на край світу.

Я знав, що життя тепер паскудне, але все-таки думав, що воно тече й змінюється, і раптом побачив, що ні — це суцільне болото без просвітку й звуку, я побачив довкола себе німих смердів, які не отримують зарплатні і мовчки, як худоба, ходять на роботу, селянам платили за їхню каторжну працю гівном тієї ж таки худоби, тобто гноєм, аби сіроми вдобрили свої городи і не виздихали з голоду, і ось вони, ці забиті, затуркані смерди, з усіх останніх сил раділи, що немає війни, і відкривали роти тільки для того, щоб проклинати тих, хто здобував їм цю нікчемну суку-волю.

Мій батько не мав роботи, а тому день у день замітав своє подвір’я і стільки землі вже вимів з-під хати, що вона опинилася в ямі. Я знав, що нарешті можу поновитися в університеті, але не бачив у тому жодного сенсу, мене й так запрошували до школи викладати французьку, та я пішов вантажником на цукроварню — єдине місце, де ще можна було щось отримати бодай натурою. Мої заробітки — п’ятдесятикілограмові слюдяні мішки з цукром — батько з матір’ю вивозили продавати на київську трасу тим візочком, у якому заколисували мене ще малого, і треба сказати, цукор у нас, як і горілка, таки був твердою валютою, бо через кілька місяців я вже міг вирушати в дорогу.

Київ у мене також не викликав жодного сентименту, він зависав у березневій сльоті чужий і похмурий, він був пісний і байдужий, цей Київ, і вітав мене лише простягнутими руками жебраків. Першою, кого я тут розшукав, була Асина приятелька-однокурсниця Ліна, вона не входила в нашу організацію і не відвідувала занять зі східних двобоїв, але ми називали її Лі, й ось тепер я чекав на неї в хрещатицькому Пасажі, і Лі вже йшла до мене, закидаючи свої довгі тонкі ноги одну поперед одної, як на подіумі, здавалося, зараз вона ґраційно повернеться на цьому запльованому подіумі й піде у зворотному напрямку, але Лі зупинилася, і, якусь мить повагавшись, м’яко поцілувала мене в щоку.

Ми сіли у ближній кав’яренці, і я спитав:

— Де Ася?

— Ася? — Лі якось дивно всміхнулася і полізла в сумочку по сиґарети. — Вона тепер не Ася і навіть не Вася. Вона тепер Асі.

— Тобто?

— Асі — це по-чеченському й буде Ася.

— Ти можеш конкретніше?