Царська охота - Чемерис Валентин Лукич - Страница 11

Кмітливий та винахідливий Ого теж був первісною людиною. А втім, тоді інших (не первісних) ще не було, тож Ого й не знав, що він належить до пра-пра… людей.

Та, як по правді сказати, Ого над цим ніколи й не задумувався. Просто жив собі та й усе.

А жив, як і всі тоді жили — у печері. І нічого дивного в тому не було, адже тоді в печерах (інших жител первісні люди ще не мали) мешкали не тільки сім’ями чи й родами, а й, навіть, усім плем’ям — усім скопом, усім виводком, печери були великими і в них всі вміщувалися: батько-мати, діти, себто брати і сестри (рідні, а також двох-трьох-чотириюрідні), дядьки (вуйки, стриї) й тітки, племінники й племінниці, тещі-свекрухи, тесті-свекори, свати, шурини, швагери, дівери, зовиці, вітчими-мачухи, прадіди-прабаби (відповідно праонуки), зведені та молочні брати й сестри, зяті, невістки, свояки та своячки і ще багато-багато інших родичів — близьких і далеких, і навіть дуже-дуже далеких, родичі ледь чи не через дорогу навприсядки. Зручно було: одна печера і як кажуть, усі дома.

Одне слово, жили, як на наші часи, колгоспами.

Правда, ґвалт і лемент у печерах стояли такі, що… Та годі про це, тим більше нерви в первісних людей ще були міцними.

Ось у такій великій спільній печері, з кагалом, якому й числа не було, себто родом, і жив Ого зі своєю кращою половиною (а вона вже тоді була кращою половиною) та дітками своїми. І так було звично жити — сім’ями й родами в одній великій печері. Іншого помешкання (а відповідно й життя) тоді ніхто не уявляв, адже гуртом легше було вживати, всією гоп-компанією захищатися від інших племен чи родів, від зубів хижаків, рогів тварин, списів та дрючків ворогів; всім кагалом полювали на мамонтів, зубрів, бізонів, носорогів, воювали з печерними ведмедями, які мали погану звичку захоплювати печери, в печерах постійно палили багаття — від холоду й хижаків, там же виготовляли зброю — кістяні списи з кам’яними наконечниками, кам’яні рубила, ножі, свердла, скребачки; з дерева, обпаливши його, замашні дрючки та довбні, виготовляли луки, стріли, пращі з кам’яними ядрами і, навіть, голки та шила. Жінки шили одяг, разом з дітьми збирали їстивне коріння, плоди, всі гуртом приручували курей, диких собак, кіз, овець, згодом коней, корів тощо.

Так і жили, так і Ого жив, але чомусь його муляла та велика печера, переповнена родаками, де неможливо було, жінці, яку він любив, увагу приділити чи дітям своїм. Хотілося йому жити окремо, хай і неподалік роду, але неодмінно мати своє житло. Іноді на людей, бодай, і на первісних, дурощі надходять. Найшли вони й на Ога. От чоловік той і забажав окремішнє житло. І не просто темну, холодну та вогку печеру, де ревматизм усі кістки й кісточки крутить, а щось світле, сухе, чисте. Де б він міг усамітнитись, бодай на ніч із своєю жоною та дітьми. І взагалі, бути собі господарем. Тож Ого навіть і сам подивувався: і звідки у нього з’явилася така химерна забаганка?

Можливо тому, що вже надходила епоха неоліту (нового каміння) і треба було, значить щось по-новому метикувати, щось винаходити, щось оновлювати, влаштовувати життя вже по-іншому якщо тебе назвали Homo sapiens.

От він думав-думав і придумав.

Одного літа Ого спорудив таке щось, що подивитися на оте «щось» збіглися всі печеряни — не тільки з його печери, а, навіть, з далеких.

— Що це, — дивуються, — за химера?

— Хата, — одказує Ого. — Так її колись буде названо.

— А що таке… ха-хата?

— Ну, будівля. Одноповерховий сільський будинок, як напишуть через тисячі літ в тлумачних словниках. Або ще — домівка, господа.

— А для чого нам… ха-хата? — все ще не могли збагнути печеряни.

— Щоб жити в ній.

Але знову ніхто нічого не міг второпати. Та воно й не дивно — все то були первісні люди. Що з них візьмеш?

— А нащо нам якісь… ха-хати, коли в нас є печери? — вигукували найбільш горласті.— Їх і будувати не треба. Знайшов печеристий край, вибрав печеру, витурлив з неї втришия ведмедів і — живи. Як діди наші і прадіди, і прапрадіди жили. Так мусимо й ми гибіти-маятись…

— Але в хаті краще жити, — переконував їх Ого. — У печері вогко, холодно, темно, брудно — ні вікон, ні, як кажуть, дверей. Ревматизм у печері та інші запальні процеси. А в хаті світло, сухо, чисто, видно — що ще треба для життя?

— Але ж у хатці твоїй увесь наш рід не поміститься. Не кажучи вже за плем’я.

— Резонне зауваження, — одказує винахідник нового житла. — Тільки хто вам сказав, дорогі співплемінники-печеряни, що в моїй хаті зокрема, і в одній хаті взагалі мають усі поміститися? Та й для чого всі? В цій, наприклад, буду жити тільки я, моя жона, діти.

Дорогі співплемінники-печеряни тільки перезиркуються та чухаються — ніхто з них і втямити нічого не здатен.

— А-а… ми ж тоді де будемо?

— А ви собі поруч будуйтесь, — безгрішно сяяв Ого. — Кожен для своєї сім’ї. Що ж тут невтямки?

Але одноплемінники все ще нічого не могли збагнути, хоча вже й недобре зиркали на Ого.

— Щось ти, хитрий чоловіче, темниш, туди й пере-перетуди!.. Хіба в такій хатці помістяться двоюрідні, троюрідні, чотириюрідні брати і сестри? А тітки-дядьки? А різні там вуйки та вуйни? Газди і газдині? Племінники і племінниці? Тещі-свекрухи? Тесті-свекори? Шурини-швагери? Дівері, зовиці, мачухи й вітчими, а всі вони колись у роду людському неодмінно поз’являються. Прадіди і прабабки? Праонуки? Молочні та названі брати й сестри? Зяті-невістки? Свояки і своячениці? Куми і кумасі? І всі, всі родичі — далекі й близькі? Сусіди… Плем’я, зрештою? Невже кожному доведеться окрему хату споруджувати, га?

— А я ж вам про що торочу? В кожного має бути своє житло. Окреме і, як кажуть, суверенне. Обійстя, зрештою.

У співплемінників очі враз круглими поставали.

— Та-аке верзеш!.. Може скажеш, ще й дрюччям відгороджене?

— Ага, воринням. — солов’єм заливається винахідник хат. — Чи лісою. Або й частоколом. Газдувати — так газдувати! У своєму дворі тим сам собі господар і пан! Але будемо жити тин об тин.

— Ой… тримайте нас! — родаки ледь справді не попадали. — Виходить, кожен матиме своє окреме житло, а іншим до нього — зась?

— Мудро мислите, однопечерники, — радів, що його так добре розуміють, ініціатор покращення житлових умов людства. — Бо чого лізти в чужу хату, в чужі, як кажуть, горшки заглядати, га?

— А як же тоді з колективізмом? Із нашою новою спільнотою — спільнотою печерних людей?

— Та він ще чого доброго й замки повидумує, аби своє ще й запирати! І буде тоді заявляти: моє! Моя жінка, моя хата, мій двір…

— Ага…

— І — ніякої груповухи? Себто к-колективу?

— Громада, звичайно, буде, — трохи на всяк випадок позадкував Ого, — але житимемо нарізно, кожен у своєму дворищі, у своїй хаті.

— Щоб потім казати: мій дім — моя фортеця?

— Ага…

— Та що він розагакався, чортів куркуль?! Що ви його слухаєте, у нього нездоровий потяг до одноосібництва! Плем’я мусить об’єднуватись, а ніщо його так не об’єднує, як спільна печера. У якій ми будуємо наше прекрасне завтра! Отой самий… спільновізм! А він проти, аби ми й далі жили в нашій рідній спільній печері!

Наперед повискакували печерні активісти, пропагандисти й агітатори здорового життя в печері. Сікались до Ога.

— Стій і не задкуй! Кажи: за скільки ти продався?

— Кому? — не второпав Ого.

— А це ти нам сам зараз скажеш.

— І без нього знаємо: ведмедям продався!

— А може, йому наврочено, — завагалися інші.— наслано на нього.

— Авжеж, то його печерні ведмеді, яким він продався, нацьковують… Щоб повиманювати нас з печер і забрати їх собі. Віками тирлувалися в печерах, а тепер… нате вам! У якісь хати йди.

Ого (ще не відчуваючи тривоги):

— Так, зрештою, й повинно бути. Нова епоха настає. Тож мусимо з печер вибиратись. Ми ж не якісь там… ведмеді печерні. Ми — хомо сапієнси, як нас буде названо. Люди розумні, так і пора вже за розум братися!

Але хомо сапієнси такий ґвалт здійняли, такий…

— Ого хоче роз’єднати нашу віковічну спільноту!