Царська охота - Чемерис Валентин Лукич - Страница 10

Сідає він до «мерса», а на задньому сидінні — фіфа в коротенькій чисто символічній спідничці, стегна свої, безсоромна, вивалила.

— Хто така? — суворо до неї Кіндрат 1-й.

— Ваша секретарка, пане президенте, — одказує довгонога.

«Еге, — аж облизався Кіндрат, він же Кіндратій 1-й. — На дідька мені тепер здалася стара! А коли що — віагри наковтаюся, гроші ж бо маю. Все буде о’кей! Поживу тепер, ой поживу!..»

Та жити йому осталося всього нічого, бо тільки він вийшов з «Мерседеса», як раптом з-за рогу вихопилося двоє у масках, з «калашами» в руках…

P.S. Із повідомлення преси:

«Вчора о 15.00 двоє невідомих у масках розстріляли з автоматів крутого бізнесмена, президента фірми «Енергоносії» Кіндратія 1-го».

Кілерам вдалося зникнути з місця злочину.

Прокуратура по факту збройного нападу відкрила кримінальну справу. Висунуто кілька версій убивства Кіндратія 1-го і серед них дві основні: переділ сфери впливу, відмивання тіньового капіталу.

Як повідомила на прес-конференції вдова загиблого баба Килина, вона збирається подавати позов на Золоту рибку з вимогою виплатити їй грошову компенсацію за завдані моральні збитки в сумі, яку позивачка визначить трохи пізніше.

Правоохоронці відрядили до берегів Золотоношки спеціальну бригаду риболовів із сітками — для виловлення Золотої рибки, яка ймовірно причетна до вбивства.

Річка Золотоношка оперативно взята в суцільне кільце, але покищо вдалося виловити лише дрібну рибку, котра все одно буде відповідати перед законом за скоєне злочинство».

ЯКУ Б ЙОГО Й СОБІ НАЦІОНАЛЬНІСТЬ ПРИДУМАТИ?

Поліщуки — це жителі чи уродженці Полісся. (Те, що й полісяни). А втім, якщо полісся з малої літери, то це загалом — низинна, лісиста й болотна місцевість. Якщо ж Українське Полісся — то це територія України (України, а не якоїсь, приміром, Поліщучки) на її півночі, в межах Поліської низовини; завдяки особливими природним умовам його поділяють на Волинське, Житомирське, Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Та й тільки. Ясна річ, що ніколи не було суверенної республіки Полісся, як і не було якогось особливого народця — поліщуки (деякі незначні етнографічні особливості українців, котрі мешкають на Поліссі (чи поліссі), звичайно ж є, та їх, як за великим рахунком, кожен край, чи регіон має!) — ні за Слов’янії, ні за Київської Русі, ні за України. А бач, під час останнього, 2001 року, перепису населення України невідь звідки вигулькнула нова, досі нечувана національність — поліщуки. Щоправда, поки лише в кількості 9 чоловік. Як вони далі розвиватимуть свою нову національність в Українському Поліссі, залишається тільки гадати та їм, дев’ятьом бідолахам, щиро співчувати, — адже це тяжкий труд. І зарані приречений на неуспіх.

Як і лемкам — етнографічній групі українців, які здавна живуть в Карпатах на схилах Низьких Бескидів, мали і мають свою говірку — врешті говірку української мови, що належить до її південно-західного наріччя. А ось вигадали собі нову національність тамтешні українці — українці, як за великим рахунком, — 672 душі назвали себе лемками.

Трохи за кількістю — відстали од них бойки (теж етнографічна група українців, які населяють гірські райони Львівської, Івано-Франківської і Закарпатської областей та мають свій — бойківський говір усе тієї ж української мови). За переписом, з українців перехрестився на бойків 131 чоловік.

Гуцулами (Гуцульщина — історико-етнографічна область на Україні, її гірські райони Івано-Франківської і Чернівецької областей та Рахівського району Закарпатської області) назвалися аж 21,4 тисячі чоловік. Так би мовити, прогрес. Знаю, що є гуцульська порода (порода!) коней, але щоб була ще й така національність?.. Гм-гм… Дай, Боже, нашому вовку…

Наполовину менше за гуцулів, але значно більше за лемків, бойків, не кажучи вже за мізерію поліщуків, виявилося в нас русинів (українці Галичини, Буковини й Закарпаття) — 10, 2 тисячі чоловік.

Але от диво. Є в нас Наддніпрянщина (територія Правобережної та Лівобережної України) і Наддністрянщина (Львівщина), та чомусь досі не виявлено таких же національностей — наддніпрянців і наддністрянців. Чийсь, мабуть, недогляд. Чи ж бува не противників єдиної України?

Слава Богу, мешканці Житомирщини чомусь досі ще не додумалися себе з українців перехрестити на древлян, як Чернігівщини — на сіверян, а скажімо, Київщини, на полян.

Чомусь досі немає ужгородської, приміром, національності, вінницької (або ж томашпільскої, є там таке містечко) чи могилів-подільської, миколаївської, луганської, сумської, одеської…

Ну, та цим ще, як кажуть, сюди-туди, а ось яку національність вибрати мешканцям Харцизька (харцизяки?), Краматорська, Шепетівки, Борщагівки, не кажучи вже за Крижопіль, Татарбунари чи Кагарлик (а раптом і їм у світлі нових віянь, радше нашої анархії, заманеться придумати за місцем проживання якусь національність?). А чому б і ні. Приклади маємо з історії. Придумали ж колись в есесесерії нову спільноту — радянський народ чи радянці! Щоправда, в США, де діють не Ради, а Сенат, щось досі не додумались створити такий собі сенатський народ. Хоча сенатський, ще куди не йшло, а як бути німцям, у яких одна з палат зветься Бундесрат?

Все це було б смішно, коли б не було так… сумно. Україна в нас одна і ми в неї одні — УКРАЇНЦІ. З різними говірками, етнографічними кутками (що, зрештою, добре), але ж ті говірки і ті кутки — українські.

Як довго, впродовж століть і століть (починаючи з часів розпаду), ділячися на удільні князівства зі своєю національністю, ми йшли до незалежності своєї многостраждальної України! Нарешті дійшли, і тепер кожен етнографічний куток починає собі вигадувати нову національність, аби відхреститися від гордого ймення — українці. Воістину, кожен по-своєму з розуму сходить. Коли українці почали перехрещуватися ледь чи не на харцизяк та крижопільців.

Та хай будуть і гуцули, і лемки, і бойки, і, навіть, поліщуки — хто проти? В багатстві наше… багатство! Але ж не треба забувати, що всі ми такі лише тому, що ми — українці. Вставати із самоповаги треба, виголошуючи це високе і святе слово — УКРАЇНЦІ! Бо інакше ми ще й індєйцями постаємо. Пригадуєте анекдот… А втім, достовірна бувальщина. На одному заводі ще за есесесерії парторг, виступаючи, каже (аби догодити ідеології): у нас на заводі трудяться представники стількох-то національностей! У нас навіть є один індієць! Стали його з великої цікавості шукати — де ж він узявся на українському заводі? Знайшли, а він і каже: хто у нас записався індійцем не знаю, а під час перепису я записався іудейцем…

От і гадаю (в світлі нових віянь і моди вигадувати собі національності): а яку б і собі придумати? Мо’ від свого кутка танцювати, хутора, села, району чи області, га? Наприклад, взяти полтавську (я ж полтавець з діда-прадіда), чи хоча б дніпропетровську, адже 40 років прожив саме в Дніпропетровську?

ПРОЩАННЯ З ПЕЧЕРАМИ

Жив собі та був собі чоловік на ймення Ого. Що за дивне ймення, запитаєте ви. А втім, це, може, й не ймення, а швидше прізвисько, бо тоді імен та прізвищ, мабуть. ще не було. А прозвали нашого героя так тому, що чоловік той, як утне, бувало, щось там таке… незвичайне, то неодмінно радісно-торжествуюче крикне:

— Ого!

Знай, мовляв, наших!

Тож його й прозвали — Ого.

А діялось се давно — може, сорок тисяч років тому, а, може, й трохи раніше, тридцять тисяч років тому. Тобто в ті часи, коли відбувався перехід від палеоантропів (давніх людей) до неоантропів — людей вже сучасного типу, коли після неандертальців (а почасти й разом з ними) з’явилися кроманьйонці, що їх пізніше назвуть Homo sapiens — людина розумна. Загалом це вже ми з вами, шановні, хоч і сорок-тридцять тисяч років тому.

Отже, се трапилося майже на самісінькому початку історичної епохи, коли на землі жили ще первісні люди.