Ярлик на князівство - Чемерис Валентин Лукич - Страница 19

Пора, мабуть — якщо вже став великим князем, а отже, й батьком і учителем всіх народів, — розпочати роботу по увічненню власного тіла по смерті. Для початку створити хоча б комісію — хай вибирає архітекторів і починають йому проектувати персональний мавзолей. А чому б і ні, як він тепер батько московського народу. За прикладом єгипетських фараонів мусить мати свою усипальницю. Тож вже пора цим зайнятися.

Піраміди — гробниці єгипетських фараонів у Стародавньому Єгипті, спочатку були ступінчасті, згодом — геометрично правильної форми, пірамідально. Фараонівські, так би мовити, мавзолеї. Якийсь їхній фараон, Хеопс чи як його там, спорудив собі піраміду висотою у 146 метрів. Оце мавзолей живого бога (чи його втілення) на землі!

Так думав у кремлівських палатах Йосип ІV Джугашвілі, розглядаючи атлас єгипетських пірамід…

«От би собі такий мавзолей спорудити!» — думав, відчуваючи солодкий холодок у душі — і хочеться, і колеться. Це не те, що якийсь там мавзолейчик Леніна, а тепер Сталіна на Красній площі! Але…

Зітхав. Не потягне піраміду все Московське князівство, бодай і в ранзі великого. Та й традиції споруджувати такі гігантські гробниці в слов’ян відсутні. Хоча колись, ще на своїй зорі і вони насипали своїм князям кургани.

В Єгипті ж — інша річ. Кожен фараон, тільки-но зійшовши на трон, відразу ж зганяв сотні тисяч робітників споруджувати йому вічну домівку. Дивись, до кінця його фараонства й готова піраміда. От би й собі таку, але… Не потягне князівство. Доведеться обмежитись звичайним мавзолеєм. Хоча другий мавзолей на Красній площі — чи не забагато буде? Зрештою вирішив над цим питання подумати якось іншим разом. Нині не це на часі. Треба розширювати своє князівство, зайнятися собіранієм руських земель. Як то вже було.

До радника:

— Хто такий Юрій Долгорукий?

— Владимирсько — Суздальський князь з 1125 року. Згодом великий князь Київський, засновник Москви.

— От, от. З нього й треба брати приклад. З Юрка Довгі Руки. Русь здавна трималася на довгих руках. А наша, московська, й поготів.

— Маєш і ти, князю, обзаводитися довгими руками. Та й починати…

— Що — починати? — запитав він невідомо кого, бо невідомо хто йому раду тоді радив.

— Творити царство — государство—імперію. Нашу, рідну, руську. Бо як же Росії без імперії, га? Вершницею без голови вона бути не може. А тому Русі нашій потрібні і юрки довгорукі, івани грозні, і петри перші, і…

Тієї ж миті його величність і проснувся.

Поруч — гола — голісінька (і що у неї за європейська манера — мода вкладатися спати з чоловіком голою — голісінькою? Набралася страму в своїй Німеччині і в Кремлі, у княжих палатах його поширює!) принцеса його, як добрий дядько похропує… Що ж, хай хропе, покіль хропеться. Після трудів, як кажуть, праведних.

Але сон віщий, подумалось йому. Русі справді без довгих рук не можна. Як і без Івана Грозного чи Петра Першого.

Подивився на свої руки. Зітхнув. Руки як руки. Навіть закороткі. А на князівстві, при владі потрібні довгі.

Нічого, згодом думав, виростуть. Нам, московітам, без довгих рук і справді не можна. Без них імперії не збудуєш.

Хоча починати треба з царства. (Господи, і як ця тендітна принцеса хропе! Навіть думати заважає). Хто там з великих московських князів став першим царем Русі?

Іван Грозний… Грозний…

Грозний…

Йосип ІV Джугашвілі—Грозний! Чорт забирай, як здорово звучить! Чому б йому й справді не стати Грозним?

Як тільки його величність оголосила про своє бажання відвідати першого царя Русі, великокнязівський почет почав збиратися як наче б чи не в заморське турне, хоч всі знали: великий князь зібрався відвідати Архангельський собор Кремля, де покоїться Іван Грозний, перший з великих князів московських, який проголосив себе царем — государем всія Русі.

І всі в Кремлі знали, що саме Іван Грозний, лютий і найжорстокіший цар з усіх монархів Русі—Росії, був улюбленцем самого Йосипа Сталіна. До нього радянський диктатор не лише прихильно ставився, а й навіть благоволив перед ним. На полях книги, що прославляла діяння цього самодержця — садиста, Сталін залишив численні захвалюючі помітки: «Учитель… учитель…»

Возвеличуючи тирана з тиранів, жорстокішого за якого в Росії більше не було (до Сталіна), Сталін разом з тим дорікав йому, що, мовляв, Грозний не був до кінця послідовним і безпощадним (куди вже більше!) у боротьбі із «зрадою» і наприкінці життя каявся у своїх антизаконних вчинках. (Десь років через три після новгородського погрому Грозний звернувся з покаянним листом до Кирило — Білозерського монастиря: «Увы мне, грешному. Горе мне, окаянному. Ох мне, скверному!.. Я, пес смердющий…. Сам вечно среди пьянства, блуда, прелюбодеяния, скверны, грабежей, хищений, убийств и ненависти, среди всякого злодейства… Я нечистый и скверный душегубец…»

І в пориві каяття (після якого він, між іншим, ставав ще лютішим катом) за загублені ним безневинні душі, віддав розпорядження скласти поминальний список ним страчених — Сінодик — і розіслати по монастирях, аби монахи молилися за всіх убієнних. За це цар виділив щедрі винагороди монастирям. У тому Сінодику було більше трьох тисяч прізвищ, що в десятки, якщо не в сотні разів менше істинного числа ним погублених людей.

— Мало ворогів обезголовлював Іван Васильович, — завжди був невдоволений Сталін, коли згадував царя Грозного. — Міг би і в кілька разів більше стратити — вибір у нього був, людішек на Русі завжди вистачало.

Сам він стільки знищив невинних, що ніякі Івани Грозні і помріяти про такий розмах не могли!

Для Йосипа ІV Джугашвілі Грозний теж був учителем. І ледь чи не еталоном для наслідування, дороговказом у майбутнє. За наукою до свого вчителя і вирушив великий князь до Архангельського собору, де схилив голову перед кам’яним саркофагом грізного Грозного — почет поштиво завмер на деякій відстані, ближче до гробниці царевича Івана, сина Грозного, якого сам Грозний ударом посоха відправив на той світ…

— Учителю?!. Великий учителю, государю всієї Русі — навчи мене, надихни і просвіти, як із князівства створити царство і стати в ньому самодержцем. Таким, яким ти був колись.

І Йосипу здалося, що в мертвій тиші Архангельського собору, в його напівтемряві чує він чийсь скрадливий голос, казання якесь…

А втім, він знав чиє: то Іван Грозний зі своєї кам’яної гробниці до нього озвався. А все повчання зводилося до одного: не може Русь бути без царя — батюшки і без опричини. Починай, праправнуче Сталіна, з вінчання на царство, починай з «возложения венца, золотой цепи и брам царя Константина». А після миропомазання та причащання хай вручать тобі скіпетр — і ти вже — цар — государ Русі. Сідлай коня і відправляйся завойовувати… Що? Кого? Та хоча б як і я починав — Казанське та Астраханське царство. А там Господь пошле тобі інші походи і побіди. Чим більше захопиш чужих князівств та ханств, тим швидше княжа Русь стане царством.

— Чую, чую тебе, учителю мій, — в пориві зворушливої ніжності шепотів Йосип ІV Джугашвілі і палко аж до нестями хрестився, вірячи, що й справді в такі хвилини, стоячи біля кам’яної гробниці, чує він голос першого царя всія Русі, котрий благословляє його на створення царства — предтечі великої імперії росів, що згодом простягнеться на одну шосту земного суходолу.

Іноді Йосипу навіть снився государ всія Русі. А сон був один і той же. В супроводі трьохсот стрільців та опричників Іван Васильович повертається в Москву зі свого заміського палацу — терему, а попереду кавалькади на здоровенному бику поважно сидить у золотому вбранні (але в незмінному ковпаку з ослячими вухами та срібними дзвониками) царський блазень, званий як «шут гороховий» Осип Гвоздь. (На святках та на масляну шути незмінно обмотувалися густою гороховою соломою і надівали яку-небудь маску — харю (від грецьк. харея — голова), тож звідтоді їх і звали шутами гороховими).

І той шут гороховий, улюблений блазень Грозного, підморгує йому, Йосипу ІV Джугашвілі.