АМтм - Іздрик Юрій Романович - Страница 20

Якби він мислив людськими категоріями, то цілком можливо, прийшов би до висновку, що жінка — це його мандрівна і непостійна душа, а сенс з'являвся лише тоді, коли вони… вона і в-він…Б-б-б-оро… пе…пе…п-пере-б-бували ра-разом…ко-ко-ко-…-ли в-в-вона…б-б-була в… ньому…і-і-і-…і-і-накше…в-він п-п-пере-…твор-р-рювався н-на…к-ку-п-п-у…м-м-ме-…р-р-р-р-…тво-…тно-…го…з-з-залі-…з-з-залі-…зяч-ч-чя…а…а-але…я…як-к-и-ки-ки-…й-й-й…б-був…с-с-сенс…у с-с-спів-…у с-с-пів-…іс-ну-ва-ва-н-н-ні…лю-лю-…ди-…ни…і маш-…ш-ш-шини… Б-б-бо-…р-ро…н-не з-з-з-знав… з-з-з-…ро…з-з-зу-мі-мі-…ти… це б-б-було…сч-сч-сч-ще…ва-ва-ва-…ж-ж-ж-…че…н-н-ніж… ц-ц-ці-…ле…цe…fu-fu-fu-…cking…б-б-бy-…т-т-т-тя… до того ж він не мислив людськими категоріями. А якщо й розумів щось інтуїтивно, то хіба те, що сенс був найбільшою загадкою для себе самого.

Минуло кілька років.

Стосунки жінки й чоловіка все тривали, але з часом і в них почали відбуватися якісь зміни. Чоловік надовго зникав, потім з'являвся знову, але в його інтонаціях усе частіше чулося роздратування, він гостро дискутував із жінкою про їхнє майбутнє, причому чим довше дискутувалося, тим непевніше говорилося вже про саму можливість такого майбутнього.

Якось раз у тракті подібної напруженої розмови вони навіть збилися з дороги, хоч Боро й сигналізував комп'ютером, що коїться щось не те. Однак зарозумілість і неуважність людські не знають меж!

Тоді їм довелося зупинитись на ніч у придорожньому мотелі, і після тієї ночі Боро мусів із прикрістю констатувати, що їхні стосунки знову налагодилися. Та перемир'я тривало недовго. І хоч Боро вже не тішився цьому — він бачив, скільки страждань це приносить його господині — вдіяти нічого не міг. Щоправда, коли чоловік учергове зникав, жінка долала свою вимушену самотність тривалими поїздками, під час яких Боро намагався показати, що він єдиний надійний друг, який ніколи не підведе, ніколи не обдурить, ніколи не злегковажить сподіваннями.

Так вони й жили — Боро, його господиня і чоловік, який з'являвся дедалі рідше.

Аж поки одного погожого пополудня, коли вони всі разом переїжджали через столичний центр, чоловік після гострої суперечки, вигукнувши щось образливе й остаточне, вискочив просто на перехресті, з усієї сили траснувши дверима. Боро аж пересмикнуло від удару, і, як тільки увімкнулося зелене, він з усієї сили рвонув уперед.

Він гнав безперестанку аж до ночі і цілий наступний день, зупиняючись тільки на кордонах і бензинових станціях, аж поки надвечір із пологих пагорбів, з яких він котився, гальмуючи двигуном, не відкрилася панорама північного узбережжя. Раніше Боро ніколи не бачив моря. Якби не шок, в якому він усе ще перебував, така маса води безумовно вразила б його. Та зараз він думав лише про свою (тепер уже свою!) жінку. Він відчував, що вона хоче ще завидна виїхати до берега, тому мчав що було духу.

За вікнами миготіли в пришвидшеному темпі кадри природничого фільму — ряди дерев зливалися в щільний паркан, вирівнювався горизонт і навіть небо летіло назад, унаочнюючи всю безпорадність теорії відносності.

Дорогою майже не траплялося перешкод. Лише в якомусь провінційному підгір'ї Боро змушений був зупинитися. Предивна се була ситуація: посередині шосе якийсь дебелий бульдог в ошийнику та наморднику оволодів рудою безпритульною сукою. Він робив своє діло цілком незворушно, сука здивовано прислухалася до несподіваного щастя, а довкола бігла зграйка миршавих кудлатих псів-недомірків, які жалібно скавуліли, спостерігаючи за падінням своєї принцеси. Ця оргія цілком перегородила дорогу, але авто слухняно гальмували, водії не сигналили роздратовано, як буває зазвичай, а цілком коректно об'їжджали звіряче збіговисько, цю радість собачу, це свято життя, пся крев, і навіть переповнений автобус акуратно вирулив на зустрічну смугу, а зсередини заздрісно виглядали пасажири. Єдиними, кого не захопив кінологічний шал, були, здається, тільки Боро і його жінка.

За пару годин, коли сонце вже почало сідати на водну гладінь, вони, практично на льоту проскочивши з десяток фермерських поселень, увірвалися в портове містечко. Море сховалося за будинками, і Боро майже не скидав газ, навіть на перехрестях. Гальма вищали, колеса залишали на асфальті чорні смуги, але йому це видавалося майже приємним. Усе більше збуджуючись, він натужно гудів двигуном — до берега залишалося кілька кілометрів. Але звертаючи на останньому перехресті, ні Боро, ані Meowth (а це була вона) не могли знати, що у цей момент за поворотом внук поліського партизана Женя Колбасін якраз збирався перейти вулицю.

Meowth різко натиснула на педалі, і тут із Боро сталося те, чого раніше не траплялося ніколи: завмерши в сантиметрі від тіла, він видихнув усі легені в рятівну подушку, заглох і випорснув на асфальт довго стримуваний струмінь гальмівної рідини.

Надлишкові деталі

Ви знаєте, пане Окрю, коли починається старість? Коли фризьєрка питається, чи не вистригти вам волосся у вухах. То вже є вирок остаточний. І, як не дивно, найкращим ліком проти цего є зеркало. Зеркало, пане Окрю, так. Жінка, яка панує над своїми літами, має клясу і шляхотність, повинна також мати зі собою трохстінне зеркало, щоби могла бачити себе зі всіх сторін. Це є для неї найліпшим і найдешевшим средством до плекання штуки володіння над собою.

Але я не о цім хотіла Вам оповідати, ласкавий пане. Подібно, Вас не інтересує квестія старості, пане Окрю, рівнож як і доля жінки, рівнож, пане Окрю, як в жаден спосіб вас не інтересують инші люде, а тілько Ви самі. Це ще було би зрозуміло, якби Ви були аж так залюбені в себе, але ж Ви, пане Окрю, себе не дуже то й шануєте. А однак волієте нічого довкола не бачити. Що ж — справа Ваша.

Але я Вас закликала зовсім не для того, аби навчати життєвої мудрости. І навіть не для того, аби Ви награли собі пісеньки Марлен Дітріх — уважайте це за мою хитру приманку. Мені ходить про інше. Набагато інтересніше за всякі пісеньки. Хотіла б оповісти Вам, пане Окрю, як своїм часом поспліталися наші з Вами генеальогічні дерева.

Знаєте, що таке генеальогія?

Перепрошую.

Отож, пане Окрю, як я чула, Ви за походженням мадяр. (Мадяр, мадяр, підарас.) Хоч і не признаєтеся до своїх коренів. А я, ласкавий пане, з дому Воронських. Була така славна польська фамілія, про це пізніше. Так от, один із ваших предків з кінця XVIII століття, Фаркаш Кемплені, більше відомий як Вольфґанґ Кемпелен, був великим штукарем і авантурником. Людина старої дати, що й казати. Не буду Вам переповідати, якими путями пробрався він до Відня і став дорадником імператриці Марії-Терезії, але треба віддати йому належне — він справді був винахідливим пройдисвітом. Бавив цісарову ріжними забавками — сконструював у палаці дивовижний фонтан, у якому механічний дельфін вискакував з басену, пускав струмінь води, що той своєю чергою запускав млин, а млин вмикав карузелю з фігурками, серед яких особливий чуд являла «п'кна смртічка», що, розмахуючи косою, забивала всіх решта, включно з дельфіном. Ще, кажуть, він зробив паровий важіль, який відкривав двері в палаці, вигадав для сліпого племінника Марії-Терезії пишучу машинку, а для малої цісарівни зробив ляльку, яка розповідала їй на ніч казки.

Але до історії він увійшов як винахідник шахового апарата. Механічний ґроссмейстер мав подобу турка, що сидів за великим секретером, на якому стояла шахівниця. 1769 року у Відні турок дав свій перший турнір, на якому обіграв усіх супротивників. А серед них, мушу сказати, були найкращі гравці імперії. То була правдива сенсація. Ніхто не йняв віри. Апарат викликав загальний захват і зачудування, бо ж ніколи раніше машина не грала в шахи, до того ж так добре.

Ви, пане Окрю, людина сучасна і, мабуть, розумієте, в чому справа. Але тодішньому обивателю трудно було зрозуміти загадку.

Тайна апарата ретельно охоронялася. Хоча секрет був очевидний — всередині ящика зі шахівницею, за якою сидів турок, знаходився живий гравець, що управляв хитрим механізмом. Інтересно, що схований живий чоловік не був видочний, навіть як дверці секретера відкривалися. Зеркала, трохстінні дзеркала, ласкавий пане, створювали ілюзію пустоти і маскували перегородки. Але Ваш пращур не був би ґеніяльним штукарем, якби не напхав до ящика цілої машинерії із коліщат, шестерінок, спрунжинок, поршенів, усе це рухалося, крутилося, виглядало на справжній рукотворний мозок. Обдурений відз цілком піддавався магії цього обману і був переконаний, що турок тими коліщатами мислить і тими поршенями грає.