Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Месопотамія

Жадан Сергій

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 53

Изменить размер шрифта:

+ + +

Принцеса носить

помаранчеві кліпси

і темний мішок,

в якому тримає свої скарби.

Іноді розповідає:

— Це косметика, яку мені

купив тато. Це сигарети,

які я беру в старшої сестри.

Це срібло, що лишилось

від мами, вона носила його,

доки не померла.

— А це, — питаю, — хто це на фото?

— Мої подружки, — відповідає, —

вони ненавидять мене за моє

золоте волосся і чорну білизну,

якої немає в жодної з них.

Мої приятелі, вони ладні

розірвати мене на шматки

за всю ту літню вологу,

що нагрівається в моєму

серці.

В чому сутність поезії?

Писати про те, що всім давно відомо.

Говорити про речі, яких ми позбавлені,

озвучувати наші розчарування.

Говорити так, щоби викликати

злість і любов, заздрість, ненависть

і співчуття. Говорити

під місяцем, що висить

над нами, тиснучи всім своїм

жовтим відлунням.

Кожна доросла жінка має

в собі цей механізм,

цю солодку мелодію,

яку можна почути, лише

розламавши серце,

яку, лише розламавши серце,

можна спинити.

+ + +

Ця лисиця

плаче вночі на місяць,

і оминає всі мої пастки,

так, нібито нічого не сталось,

так, нібито її це не стосується.

Колись вона носила на шиї

прикраси, від чого їхня вартість

лише зростала.

Плед, в який вона загорталась,

був ніби соняшникове поле,

і ним ходили птахи,

визбируючи пізні зерна

ніжності.

І коли вона гнівалась,

лють підіймалась її венами,

наче волога стеблом троянди.

В любові найголовніше —

не вірити тому, що говориться.

Вона кричала: «Лиши мене в спокої»,

намагаючись сказати:

«Розірви моє серце».

Вона відмовлялася

говорити зі мною,

насправді відмовляючись

видихати повітря.

Так, ніби хотіла зробити

мені ще гірше, ніж є.

Так, ніби найбільша наша проблема

була в повітрі,

яким ми дихали.

+ + +

Я їй говорю:

— Що ти малюєш увесь час?

— Це чоловіки, — відповідає вона, — а це жінки.

— Чому жінки в тебе завжди плачуть?

— Вони, — відповідає, — плачуть за вітром,

який ховався в їхньому волоссі,

плачуть за зібраним виноградом,

від якого терпкими були їхні язики.

І ніхто — ні чоловіки в прокуреному одязі,

ні діти з сірниковими коробками,

де лежать золоті скорпіони непослуху —

ніхто не зуміє їх втішити.

Любов чоловіків і жінок —

це отримані нами ніжність та безпорадність,

довгий перелік дарунків і втрат,

занурення вітру в травневе волосся.

Ах, як гірко покладатись на того,

кому довіряєш, як солодко розчаровуватись

у тому, хто торкався вночі твоїх вуст.

Бо є речі примхливі й небачені,

і як би не розфарбовував їх,

виходить завжди те саме:

зірка висить над тобою,

повітря перекипає теплом.

Скільки світла ховає в собі

кожне жіноче горло.

Скільки ховає мороку.

+ + +

Найкраще, що було цієї зими, —

її сліди на першому снігу.

Найтяжче було канатохідцям:

як їм тримати рівновагу

з цими серцями, що тягнуть убік?

Добре було б мати два серця,

можна було б зависати в повітрі,

можна було б тамувати подих,

впритул розглядаючи

зелених медуз снігу.

Найкраще, що було цієї зими, —

дерева з птахами.

Ворони були схожі на телефонні

апарати, якими користуються

біси радості.

Сиділи на деревах, а дерева взимку

як жінки після розлучення —

тепле коріння переплітається

з холодним корінням,

тягнеться в темряву,

потребує світла.

Добре було б

навчати цих ворон співів

і молитов, щоби зайняти їх

бодай чимось мокрими

березневими ранками.

Найкраще, що могло трапитись,

трапилось саме з нами.

«Це все березень, — говорила

вона розчаровано, — це все

тому, що березень:

увечері довго шукаєш

по кишенях рекламні листівки,

на ранок смарагдова трава

росте під ліжком,

гірко й жагуче

пахнучи

м'ячами для гольфа».

+ + +

Влітку

вона ходить кімнатами,

ловить вітер у кватирках,

мов невправний рибалка,

що ніяк не налаштує

вітрила.

Підстерігає протяги,

ставить на них пастки.

Але протяги говорять їй:

надто ніжні твої рухи,

надто гаряча кров,

з такою витримкою

що ти можеш піймати

в житті!

Надто високо ти

здіймаєш долоні,

ловлячи пустоту.

Все, що вилетіло нам

із рук, — лише порожнеча.

І все, на що

не стає терпіння, —

лише вітер, який літає

над містом.

Сонце в ранковому небі,

схоже на апельсин

у шкільному ранці:

єдине, що має справжню вагу,

єдине, про що думаєш,

коли стає особливо

самотньо.