Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Месопотамія

Жадан Сергій

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 52

Изменить размер шрифта:

+ + +

Дядь Саша працював на Фрунзе в кабаку,

й знався на справі, пухом йому земля.

Любив говорити: «Справжньому моряку

важливіша честь флоту, аніж репутація корабля.

Тому де б ти не кинув якір, де б не зійшов у порт,

тримай своє серце відкритим для всіх вітрів.

Навіть коли на ранок будеш блювати за борт,

тримайся лише за те, за що триматись хотів.

Навіть коли будеш висіти між рей,

навіть коли тебе волочитиме океанським дном,

завжди пам'ятай, що за кожними із дверей

хтось на тебе чекає з надією та вином!»

Нам дається не так багато знань.

Та й ті, що даються, не надто потрібні в житті.

Але я готовий був без жодних вагань

бачити правду в його маренні й каятті.

Тому що всі його вигадки, байок п'яний сувій,

всі його темні прокляття й чорнильна лють

були про те, що не можна здавати своїх, які встрягли в бій,

і не можна вибачати чужих, які тебе б'ють.

Я пам'ятаю всіх, хто там сидів,

кого виводили нарвані патрулі

до березневих відлиг і листопадових холодів

від утіхи та справедливості при кожнім столі.

Темні обличчя професорів і робітників,

які слухали його розповіді про Чорноморський флот —

частина з них тепер харчується зі смітників,

частина померла від голоду та сухот,

частина залишила ці пропащі місця

й поїхала вартувати втрачений Єрусалим.

Але я не пам’ятаю жодного серця й лиця,

яке б не готове було померти разом із ним.

«Давай, дядь Саша, — кричав кожен із них, —

нам воздається з Господніх щедрот.

Ця країна не заслуговує на власний флот.

Це місто з його ріками й золотим піском

ще пом’яне нас паленим коньяком.

Це світло ще відіб’ється в далеких зірках,

ще будуть тліти чорні троянди в дівочих руках.

Серце згасає в кожному з нас без вороття.

Смерть приходить лише по тому,

як закінчується життя».

Вони заступали за ріг

і збивалися з ніг.

І я, мабуть, єдиний беріг

те, що лишалось по них.

Срібло, зашите в пасках.

Тварини, діти, жінки.

Дерева в літніх пісках.

Джерела на дні ріки.

+ + +

Команду розформували ще до початку сезону —

власник вивів активи й купив готель у Єгипті.

Чорні ворони ходили сторожко по газону.

І пахли поразкою в роздягальні м'ячі розбиті.

Саня, наш правий край, надія команди,

навіть заплакав, забираючи речі на базі.

Тримав свої бутси, ніби не мав чого більше тримати,

склавши руки, наче суніт при намазі.

Та ладно, не вірив я, він же це робить навмисно,

мовби, крім нього, до нас немає нікому діла.

Брат Сані був правим, сидів, мріяв спалити це місто

за те, що вибрали мером такого дебіла.

І тато теж, здається, сидів, і теж був правим.

Я навіть не знаю, як йому з ними жилося.

В нього й було з хорошого в цьому житті хіба що травми,

старі щитки й довге чорне волосся.

І тоді я йому говорю: все, Сань, досить нити,

досить оплакувати трудові резерви,

що ми тут стоїмо, наче справді якісь суніти,

давай, Сань, пішли лікувати нерви.

Підемо на завод, влаштуємося на роботу,

вступимо до аспірантури чи запишемось в охорону.

Маючи вибір, завжди обирай свободу,

граючи в меншості, тримай глуху оборону.

І тоді він відповідає: яка робота?

Яка охорона, що ти таке говориш?

Все, що я бачив в житті, — це чужі ворота.

Єдиний, хто мене поважав, — це місцевий сторож.

Все, що в мене було, — номер на спИні

і місце в основі, за яке я рвав свої жили.

І чим мені тепер займатися в цій країні?

Як мені розібратися поміж своїми й чужими?

З ким мені взагалі тут битися і лишатись?

Кину все на хуй, переберуся в Росію,

гратиму, де поставлять, ловитиму свої шанси,

тікатиму від маразму, чекатиму на амнезію.

…Я знав, що він не поїде, що все триватиме далі,

що насправді всі наші втрати доречні й невипадкові,

що не можна втекти від себе і від своєї печалі,

від своєї ненависті і своєї любові,

що ніхто нічого не зробить зі споминами і снами,

ніхто ніколи не спинить сутінки і комети,

що нічого не зміниться, що все залишиться з нами,

скільки б ми не жили і як би ми не померли.

Наші нічні небеса, наші пташині зграї,

наші ріки, наші міста, наші споруди:

ніхто й ніколи нічого про нас не згадає,

ніхто й ніколи нічого нам не забуде.

+ + +

Ось знову я пишу про неї,

розповідаю про балкони

та її домашні розмови.

Ось я згадую, що вона

ховала від мене,

що зберігала між сторінок

антологій усіх тих проклятих поетів,

котрі старанно псували

нам життя.

«Минулого літа, — говорила вона, —

сталося щось із моїм серцем.

Воно почало дрейфувати, мов корабель,

команда якого померла

від лихоманки.

Рухалось углибині мого дихання,

підхоплене течією,

атаковане акулами.

Я йому говорила:

серце, серце, жодні вітрила й канати

не допоможуть тобі.

Сузір’я висять надто високо,

аби можна було знайти дорогу.

Серце, серце,

забагато чоловіків

наймалось у твої команди,

забагато їх сходило в британських портах,

гублячи душі

зеленими слізьми алкоголю».

Так і я —

згадую її литки, за які готовий

був битись до крові,

і повторюю за нею:

серце, серце,

хворе на лихоманку,

одужуй скоріше,

йди на поправку,

ще стільки пекучої любові чекає на нас,

ще стільки прекрасних трагедій

приховано від нас у відкритому морі.

Серце, серце,

мені так радісно слухати,

як ти б'єшся,

схоже на лисицю — пійману,

але не приручену.