Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 45

Але про кузину Бобові нагадувати не було потреби. Ліліт оселилася в його серці, розвівши там цілковитий безлад. З думкою про неї він засинав, з думкою про неї прокидався. Зранку довго лежав на надувному матраці, де його розмістили родичі, і слухав, як за стіною вона прокидається й починає гарячково збиратися на навчання, як шукає одяг, як фарбується, як хапається за мобільний. Увечері, лягаючи спати, із завмиранням розбитого серця слухав, як вона триндить із кимось по скайпу, як готується до сну, як легко шурхотить її одяг, як вона солодко засинає, як до неї вві сні приходять кіногерої та професійні футболісти. Кілька разів він бачив, як вона виходила зі своєї кімнати напівроздягненою, одного разу вона попросила його защіпнути їй бюстгальтер, але він не впорався, ще й Амалія проходила повз, тож незручно було всім трьом. Час від часу він знаходив на кухні її трусики й сприймав це як підтвердження існування всіх святих. Іноді вона приходила лише над ранок, і тоді Амалія влаштовувала сварку, а Боб лежав на матраці й божеволів від ревнощів та співпереживання. День незалежності святкували тихо й по-сімейному. Ліліт була неуважна, з Бобом майже не говорила, батьків ігнорувала. Боб прикладався до сухого каліфорнійського й вів дискусії з дядею Алексом щодо впливу американської демократії на стабільність нафтового ринку. Амалія піддала вже зранку й тепер була цілком на боці Боба. На тому й розійшлись. Із Ліліт нічого не складалось. Боб безнадійно захандрив. Ще раз відвідав український клуб. Там його знову визнали за ірландця, але цього разу чомусь набили. Сонце над Філадельфією світило відсторонено. Повітря було просякнуте безнадією. Хотілося повіситись, краще за все в її кімнаті, краще за все ненадовго. Він пробував писати їй листи. Пробував підстерегти вночі коло її дверей. Проте все було намарне, і літо минало, відносячи за собою всі його надії та сподівання. Ліліт на вакаціях узагалі втратила совість і додому приходила хіба що за свіжим одягом.

І ось десь на початку серпня, коли до літака залишалось якихось чотири дні, тьотя Амалія запропонувала влаштувати паті. На паті прийшла власне Амалія і Боб. Ліліт їхню компанію рішуче зігнорувала, а дядя Алекс завіявся десь по роботі, проте передзвонив і порадив починати без нього. Амалія пила й скаржилась на родинне життя, на чоловічу черствість і дитячу невдячність, Боб як міг її підтримував, так-так, говорив: черствість, невдячність, чорт знає що. Ближче до дванадцятої Амалія вирішила передзвонити доньці. Відразу ж почала сваритись, кричала, плакала, погрожувала. Несподівано передала слухавку Бобу. Що там у вас відбувається? — почув він спокійний і дещо холодний голос Ліліт. Боб озирнувся довкола. Амалія плакала в кутку, не випускаючи з рук свою ментолову. Стіл заставлений був порожньою тарою. У нас паті, — пояснив він кузині. Добре, — відповіла та, — тоді робимо так: поклади її спати. І сам лягай. Я незабаром буду. Голос її вже не звучав так металево, більше того — Боб зрозумів, до чого вона вела. Звісно, подумав, ось воно, вона все спланувала, вона все продумала, саме так — лягай, проте не засинай, дочекайся мене, я незабаром буду, я вже поспішаю. Говорила вона, що вже поспішає? Ясно, що говорила, він чув це на власні вуха. І тоді Боб допоміг Амалії піднятись на другий поверх, а коли та впала на ліжко, не скидаючи вечірнього домашнього халату, кинувся до себе й почав готуватись до приходу Ліліт. Прибрав брудний одяг, відніс на кухню немитий посуд, запалив свічку, від неї загорілись якісь журнали, залив усе це водою, потім хапливо провітрював кімнату, довго зачиняв вікно, не зміг, лишився спати на протягах. Чекав десять хвилин, потім двадцять, потім сорок. Поступово його охоплював розпач. Очі втомилися розглядати темряву. Раптом у коридорі щось скрипнуло. Двері, відразу ж зрозумів він, вхідні двері. Це вона. Коридором залунали невпевнені кроки, хтось пару разів наштовхнувся на стіну, двері до його кімнати теж скрипнули, тепла жіноча постать прослизнула крізь морок і опустилася поруч із ним. І перш ніж почати заготовлену промову про непереборність жаги й невідворотність спокуси, він завважив над собою дещо вибляклі кучері тьоті Амалії, і з жахом помітив ментолову сигарету в її правій руці, і з відчаєм відчув її ліву руку на своєму животі, а перш ніж тьотя Амалія встигла зробити для нього бодай щось як не приємне, то принаймні корисне, нерви його не витримали, рвучись, мов капронові струни, і накопичена ним за ці два місяці туга й покута вирвались назовні, обриваючи всі сподівання тьоті Амалії на довгу безсонну ніч, обриваючи всі розрахунки Боба на любов і взаємність. Амалія, до її честі, нічого не сказала. Лише сіла зручніше поруч із ним, дістала з кишені халата наступну сигарету й почала чекати. Боб у цей час говорив. Намагався говорити впевнено й сухо, так, щоби й не виправдовуватись і разом із тим все їй пояснити, так, щоби не виглядати смішно, але бажано все-таки перевести все на жарт. Довге утримання, пояснював він, схима й медитації, ми — воїни-монахи, маємо до діла не так із жінками, як із холодною зброєю, тож і не дивно, що сталась така оказія. Але не треба себе картати, — радив він Амалії, — не треба себе ні в чому звинувачувати: ти все зробила правильно, зробила, як зуміла, зробила, як звикла робити у своєму нещасливому жіночому житті. Просто він звик дещо до інших стосунків і до іншого градусу пристрасті, а що він має на увазі, він їй продемонструє прямо тепер — Боб говорив усе впевненіше, оскільки десь глибоко у своєму розбитому й нашвидкуруч склеєному серці відчував готовність продовжити це змагання. Тому перехопив її ліву руку й приклав до свого живота. Амалія було пожвавилась і навіть відклала набік сигарету, але варто було їй намацати в темряві те, про що розводився Боб останні сорок п'ять хвилин, як усе повторилось так, як і першого разу, і Амалія лише скрушно витирала руку об вилогу халату, а Боб відчайдушно забився під подушку від сорому та безнадії. Раптом вхідні двері справді скрипнули. Цього разу це була-таки Ліліт. Боб почув під горлом холодний кришталевий передзвін. Це осипалися рештки його серця. Амалія підвелась і, не ховаючись, вийшла в коридор. Щось запитала в доньки, щось їй розповіла. Ліліт легко засміялась, потому зайшла до своєї кімнати. У тиші лунко клацнув внутрішній замок у її спальні.

На ранок Боб повідомив усіх, що має їхати просто сьогодні, оскільки до відльоту умовився про кілька важливих зустрічей у НЙ, тож не може марнувати й хвилини дорогоцінного часу. Подякував за гостинність, пропонував заплатити за зіпсований кран у душовій, обіцяв писати. Нічого, — думав гарячково, — пересиджу три дні в однокласника. Головне — подалі від цієї ганьби. Як не дивно, рідня проводжала його ніжно й тужливо, закликала поїхати хоча б наступного дня, відмовляла, спокушала, напучувала. Найбільше через його від'їзд побивався чомусь дядя Алекс. Найменше — Ліліт. Амалія провела його до порога й ніжно поцілувала в губи.

Уся справа в жінках, — думав він, спостерігаючи, як потяг виривається з невеселих передмість на широкі обрії, — усе в нашому серці змінюється від нашого з ними спілкування, від нашого ними зацікавлення. Життя ніколи не дає гарантій, — думав Боб, — у більшості випадків воно просить повірити на слово. І коли ти довіряєш йому, коли стаєш відкритим та беззахисним, воно трощить усі твої сподівання, як велика вода трощить прибережні рибальські поселення. Усе моє завоювання дикої й непокірливої Америки обірвалося через надміру ніжні й рішучі жіночі руки, через надмірно глибоке й прокурене дихання однієї жінки та недостатньо дорослу, ба, навіть зовсім по-дитячому безтямну легковажність іншої. І хто зарадить мені в цій печальній ситуації? На кого можна покластись? Близькі не допоможуть мені нічим, оскільки не справа близьких займатися проблемами твоєї ерекції. Друзі не вирішать моїх проблем, хіба поділяться своїми власними. Що вони можуть мені розповісти, що порадити? Один із них спить із власною сестрою, інший — зустрічається з колишньою проституткою. А що мені до проституток? — міркував Боб, усе більше запалюючись. — Що таке проституція, якщо подумати? Безперечно, це життєва поразка, досвід падіння та смирення. Тоді що нас притягує до цих жінок? Що нас змушує подавати їм руку допомоги, що спонукає нас до порозуміння з ними? Суспільна зневага? Безперечно — суспільна зневага. Мужні й відважні чоловіки в останню чергу зважають на суспільне святенництво та подвійні стандарти. Радше навпаки — вони діють усупереч релігійним та моральним догмам. Вони тримаються цих не менш мужніх і відважних жінок, оскільки саме поруч із ними почувають повноту проживання та глибину відчуття. Адже хто взагалі йде в проститутки? Улюбленці долі, сильні, цілісні натури. Нестримні коханки, щасливі наречені, люблені діти. Студентки-відмінниці, робітниці-ударниці. Багатодітні матері з невичерпними запасами ніжності, вдови, що всиновлюють сиріт і люблять сухе дихання шампанського. То про кого ж мені й думати, — думав Боб, бовтаючись у тамбурі на під'їздах до НЙ, — як не про них, кого ж мені й славити у своїх щоденних духовних практиках? Адже більшість із них живуть життям значно сенсовнішим за моє, життям, сповненим суспільної доречності та громадської активності. Певен, що серед них якнайчастіше трапляються екологічні активістки й політичні діячки, культуртрегерки та церковні хористки. Безперечно, більшість із них знаються на політекономії та зв'язках із громадськістю, безперечно, для більшості з них близькими є неоліберальна модель економічного розвитку та болонська система освіти. Усі вони залюблені в хоровий спів та командні види спорту, усі вони поєднують захоплення серфінгом, великим тенісом та здоровим ранковим бігом. Зранку вони збираються в басейнах та спортивних залах і славлять провидіння за можливість бути дотичними до часу й простору, за шаленство бути зануреними в темне річище епохи, за мед на губах і троянди під ногами, за радість спілкування з найбільшими винахідниками та ентузіастами нашої героїчної доби. Боб раптом відчув, що марить. Можливо, навіть уголос. Добре, що навколо одні чорні: ніхто нічого не зрозуміє. Його й білі зазвичай погано розуміли, а що вже говорити про цих. Так чи інакше, починалася застуда, починалася прогнозовано, як жовтневі дощі. Потрібно було лікуватись. Потрібно було вертати додому.