Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 44

Опинившись поміж двох жінок, Боб ураз розслабився й заспокоївся. Зрештою він здійснив те, про що просив його батько, — знайшов рештки розкиданого світом сімейства, зібрав докупи всіх Кошкіних, відновив рівновагу, почув голос крові. Адже що таке сімейні стосунки? Пам'ять про померлих, турбота про продовження роду. До речі, про продовження роду, — подумав Боб і обережно кинув оком на Ліліт. Та нагадувала свою маму — мала такі ж широкі стегна, таку ж високу зачіску й яскраві уста. Мама й дотепер виглядала доволі пристойно, особливо як на свій спосіб життя. Дивлячись на неї, можна було передбачити, що чекає на Ліліт за якихось двадцять років. Себто можна було передбачити, що нічого доброго її не чекає. «Відсутність достатньо прозорих механізмів, — міркував із цього приводу Боб у листі до папи Сєви, — що забезпечують наше просування соціальними ліфтами, часто навертає нас до справ засадничо інтимніших, як от родинне життя, церковна заангажованість чи просто щоденні медитації. Хоча в більшості випадків усе закінчується наркологією». Ліліт цілий час сиділа поруч, потім і зовсім притислась до нього своїм гарячим стегном, відпускала критичні репліки щодо місцевих філадельфійських порядків, хвалила Боба за його чіткі життєві переконання, жувала гумку й пахла якимись убивчими ароматичними маслами. Добре було б її завалити, — думав Боб, розповідаючи жінкам про проблеми посттоталітаризму та ксенофобії в рідному місті. — Щоправда, вона моя кузина. Як це буде потрактовано? Тут, у країні перманентної демократії, такі речі, мабуть, і не вітаються. Якось це зовсім уже по-східному — спати з живою кузиною, є в цьому щось таке безнадійно наше, пост-тоталітарне. Тож він повернувся до тьоті Амалії, відчуваючи пекучий вогонь дівочого тіла й жадібно ловлячи ніздрями ароматизоване повітря. Тьотя Амалія тим часом теж розпалилась, курила ментолові цигарки, копалася ножем в охололій, наче небіжчик по довгій і невдалій операції, пасті, і розповідала про поневіряння їхньої родини, про довгі роки вигнання, про подорож у товарних вагонах і корабельних трюмах, про буферні зони й хімічну обробку одягу, про запах свободи й рівні можливості, про вичавлювання із себе раба, про перманентну демократію як передумову життєвої рівноваги та мультикультуралізм як основу мирного співжиття навіть із неграми. Найближчі нам за духом та моральними настановами, — говорила вона Бобу дещо зарізким нетверезим голосом, — безперечно, українці. Вони всі націоналісти. Це нас поєднує. Боб не бачив у її словах особливої логіки, проте сама тема розмови йому подобалась. На питання, що там, на батьківщині, які новини, яка ситуація, розповідав таке: безперечно, ми всі є свідками історичних катаклізмів, що невблаганно й безповоротно змінюють життя міста й характер його мешканців. Після довгих років боротьби до влади в мегаполісі прийшли жерці, фокусники та черевомовці. Скориставшись залишеними без нагляду соціальними ліфтами й опинившись на верхівці політичної піраміди, вони взялися за вирішення найнагальніших проблем міського самоврядування. Так, насамперед було поправлено та укріплено міські мури, особливо зі східного боку, звідки зазвичай очікується небезпека у вигляді кочових прикордонних племен, відразу потому відбулися глобальні зміни в міській забудові, зокрема, через головні вулиці в центральній частині міста було пробито два нові проспекти, один із яких простягнуто від східної брами до західної, а інший — від північних мостів до південних улоговин. У місці, де вони перетиналися, споруджено було піраміду, що символізувала архітектурну адекватність та фінансову прозорість нової влади. Звичним стало проведення масових акцій поклоніння культу предків та щонедільне освячення річкової води з метою подальшого її використання в комунальному господарстві. Збільшилась кількість знамен. На знаменах, — стверджував Боб, — зображено передусім левів, шакалів та бойових півнів, що мало би свідчити про тверду настанову нової влади на подальшу соціальну ломку. Попри всі очевидні й незаперечні реформи, проведені останнім часом, проблема посттоталітаризму та ксенофобії, за рваними свідченнями Боба, нікуди не щезла. Тому, скажімо, я, — сухо констатував він, — позбавлений щонайменшого шансу на просування вгору бодай якимись, бодай вантажними соціальними ліфтами. І все, що випадає на мій життєвий жереб, — це печальне скніння в тісних провулках приміського ґетто, тяжкий тягар неадаптованості, невтішне споглядання суспільної диференціації та релігійної нетерпимості. Ці суки, — плакався Боб, хапаючи тьотю Амалію то за руку, то за коліно, — ніколи, ви чуєте, ніколи не дозволять мені твердо стати на ноги!

Тьотя Амалія слухала, знервовано стиснувши губи. Ліліт гладила його по плечу, від чого Боб плакався ще завзятіше. І лише коли десь поночі, після чергової пляшки каліфорнійського, він завів мову про двоголових працівників муніципалітету, у чиї обов'язки входить курування сектору освіти й спалювання відьом на центральному ринку, тьотя Амалія таки зібралася з духом і запропонувала всім іти спати, бажано вдома, бажано окремо. Наостанок висловила чітку впевненість, що Боб зробив правильний вибір і що Америка, ця колиска мультикультуралізму, таки зробить із нього людину. Якщо він, звісно, буде по-людськи поводитись.

На пасту зранку було боляче дивитись.

Так почались його філадельфійські будні. Займатись особливо не було чим, до роботи його поки що ніхто не заохочував, зворотний літак, квиток на який Боб про всяк випадок узяв, був лише за два місяці, можна було пізнавати дійсність і заглиблюватись у невідоме. У перші дні по приїзді Боб сфотографувався з пам'ятником Сталлоне й відвідав український клуб. У клубі мав дискусію про націоналізм із народженими в екзилі українськими молодиками. Боба з огляду на його щедрі руді баки та важку вимову сприйняли за ірландця. Ще дивувалися, звідки цей траханий ірландець знає прізвища всіх українських депутатів. Мірялися силою на кулаках, співали бандерівських пісень. Боб намагався при цьому голосно протестувати, але всім здавалося, що він підспівує, стільки в його голосі було запалу й суто ірландської любові до України. Під кінець Боб заснув. Сидячи. Йому викликали таксівку. Постало питання, куди його везти. Знайшли його мобільний, побачили на заставці фото з пам'ятником Сталлоне. Туди й відвезли.

Зазвичай пізньої ночі, коли вся родина Кошкіних розбрідалась помешканням, Боб читав листи з батьківщини. «Дорогий Боба, — писав йому папа Сєва, — ніколи й за жодних обставин не повертайся до цього Богом забутого міста! Спробуй зробити все, щоби залишитися там — у країні щоденної демократії, коло мого замудоханого брата Шуріка. Це місто не варте твоєї любові й пам'яті. Досить того, що воно вчинило зі мною, позбавивши віри, надії та партійного стажу. Нізащо сюди не повертайся! А якщо все-таки повернешся, дуже тебе прошу пошукати в яких-небудь китайців запасні диски для моєї газонокосарки». Мама писала менш патетично, проте не менш тривожно. Повідомляла, що в місті перешіптуються про дефолт і нове відключення світла. Нібито банківські автомати видають лише крупні купюри, та й ті мічені. І в питній воді начебто знайдено якийсь мутований різновид інфекційної палички, і це незважаючи на щонедільне освячення річок та озер, Бобочко, це незважаючи на всю їхню соціальну ломку! Подейкували також, що батьки міста отримали китайські паспорти, тож передача ключів від міських брам представникам китайської компартії була питанням часу. Натякали також, що ось-ось мають початись перебої з цукром та борошном. Одно слово, — завершувала мама, — життя сповнене оман і таємниць, і треба мати залізні нерви та холодне серце, аби дослуховувати ранкові новини хоча б до прогнозу погоди. Тож із нетерпінням чекаємо тебе на нашій гостинній землі!

Куди цікавіше й безпосередніше писав Жорік — інший його кузен, дипломований медик, працівник однієї з цілодобових аптек. Жорік писав довгі повчальні листи, вдавався до моралізаторства, не гребував ліричними відступами. Писав, що Фома, їхній сусід по під'їзду, почав зустрічатись із колишньою проституткою. Весь під'їзд переживає. А Марік, їхній далекий родич через тьотю Марину, по ходу спить зі своєю двоюрідною сестрою. Ніколи не знаєш, — коментував ці випадки Жорік, — які сюрпризи готує тобі доля. Головне при цьому — не дивуватись. Не забудь принагідно передати вітання Лілічці, нашій милій кузині.