Вітер у замкову шпарину - Кінг Стівен - Страница 26

— Та заткнися ти. Тобі не було боляче, не придурюйся, крові нема. А мені вставати завтра з птахами.

Плач стих. Тім прислухався, але більше не розмовляли. Невдовзі по тому, як Великий Келз захропів, заснув і сам Тім. А вранці, коли мати стояла біля плити і смажила яєчню, він побачив у неї на руці з внутрішнього боку, трохи вище ліктя, синець.

— Нічого страшного, — заспокоїла його Нел. — Я вставала вночі до вітру і вдарилася об стовпчик ліжка. Доведеться звикати знаходити дорогу в темряві, я ж тепер не сама.

«Так, оце мене й лякає», — подумав Тім.

Коли настала друга п’ятниця його шлюбного життя, Великий Келз узяв Тіма з собою до будинку, який тепер належав Болді Андерсону, ще одному багатому фермеру Лісового. Поїхали вони на Келзовій підводі. Мули, не змушені тягти колоди чи дошки залізного дерева, ступали легко — того дня підвода була порожня, тільки дві-три маленькі купки тирси лежали в задній частині, та ще витав невитравний кисло-солодкий запах лісових хащ. Із зачиненими віконницями та високою нескошеною травою, що вимахала аж до поколотих дощок ґанку, колишня хата Келза мала сумний і покинутий вигляд.

— От заберу свої ґунна, і нехай Болді розбирає все це добро на дрова, як на те його воля, — пробурчав Келз. — Про мене.

Як виявилося, з хати він хотів забрати лише дві речі: брудний старий ослінчик і велику шкіряну валізу з ременями та мідним замком. Вона лежала у спальні. Келз попестив її так, наче то був хатній улюбленець.

— Цього я покинути не можу, — сказав він. — Ніколи й нізащо. Це було батькове.

Тім допоміг йому витягти валізу надвір, але основна робота дісталася Келзу. Валіза була дуже важка. Коли вона опинилася у підводі, Великий Келз нахилився вперед, спершись на коліна, обтягнені наново (і охайно) зашитими штаньми. Врешті-решт, коли зі щік йому зійшли пурпурові плями, він знову попестив валізу. «А до моєї мами він ніколи не був такий ніжний», — подумав Тім.

— Усе, що я маю, помістилося в одну валізу. Що ж до хати, то чи Болді дав мені справедливу ціну? — Він з викликом поглянув на Тіма, немов чекав, що той буде заперечувати.

— Не знаю, — обережно відказав Тім. — Люди кажуть, сей Андерсон не щедрий.

Келз неприємно розсміявся.

— Не щедрий? Не щедрий? Та він скупий, як незайманиця на любощі, от він який. Нє, нє. Мені дісталися крихти замість скибки, бо він знав, що я не можу ждати. Поможи закріпити задній борт, хлопче, і гляди не байдикуй мені.

Тім лежнем не був. Він міцно прив’язав свій край борта мотузкою ще до того, як Келз спромігся закріпити свій — неохайним вузлом. Якби Тім зробив такий, батько б його висміяв. Коли він нарешті закінчив, то знову якось дивно погладив свою валізу.

— Усе тепер тут, усе, що в мене є. Болді знав, що мені потрібне срібло до Широкої Землі, знав чи ні? Скоро приїде старий «сам-знаєш-хто», і приїде з простягнутою рукою. — Він сплюнув собі між старі потерті чоботи. — А все твоя мати винна.

— Мама? Чому? Хіба ви не хотіли з нею побратися?

— Не пащекуй, хлопче. — Келл подивився на свою руку, неначе здивований, що вона стислася в кулак, і розтиснув пальці. — Малий ти ще, щоб розуміти. От виростеш і зрозумієш, як жінка може з чоловіка все до останнього грошика витрусити. Все, вертаймося.

Дорогою до козел він зупинився і глянув через валізу на хлопчика.

— Я люблю твою маму, і будь задоволений.

А коли мули припустили головною вулицею села, Великий Келз зітхнув і додав:

— Я й твого батька любив, мені його бракує. Без нього в лісі вже якось не так, та й сумно бачити, як Місті та Бітсі переді мною по стежині біжать.

Після таких слів Тімове серце (хоч і мимо його волі) трохи розкрилося назустріч кремезному сутулому чоловіку, який тримав у руках віжки. Та не встигло це почуття як слід розквітнути, як Великий Келз знову заговорив.

— Годі вже з тебе науки у тої прицуцуватої вдовиці. Уся така у вуалі, а трясеться так, що й не знаєш, як вона собі сраку підтирає, коли посере.

Тімове серце з грюкотом захряслося у грудях. Він любив дізнаватися все нове, і вдову Смек теж любив — з її вуаллю, тремтінням рук і всім таким іншим. Йому стало сумно, що про неї відгукуються так грубо і жорстоко.

— А що я маю робити? Іти в ліс із вами? — Він міг себе уявити на татовій підводі, за спинами у Місті й Бітсі. Але це було б непогано. Так, дуже навіть непогано.

Келз розреготався.

— Ти? У ліс? Та тобі ще дванадцяти нема.

— Мені буде дванадцять у наступному м…

— Ти й у двадцять чотири не будеш досить великим, щоб рубати дерева на стежині, бо ти в маму вдався і все життя будеш Малим Росом. — Знову регіт, від якого Тіму кров прилила до обличчя. — Ні, хлопче, я випросив тобі місце на тартаку. Щоб дошки складати, ти не надто малий. Почнеш, коли врожай зберуть, до першого снігу.

— А що каже мама? — Тім старався, щоб його голос не звучав надто зажурено, та нічого не міг із собою вдіяти.

— А їй права голосу ніхто не давав. Я її чоловік, і тільки я буду все вирішувати. Вйо! — хльоснув він віжками по спинах мулів, що повільно брели дорогою.

Через три дні Тім пішов на тартак з одним із хлопців Дестрі — Соломою Віллемом, якого так прозвали через те, що волосся в нього було майже безбарвне. Їх обох найняли складати дошки (хоча поки що їхньої допомоги ніхто не потребував), та й то на неповний день, принаймні попервах. Тім узяв з собою мулів свого батька, щоб вони могли розім’ятися, і хлопці верталися додому поряд.

— Ти ж казав, що твій новий батя не п’є, — сказав Віллем, коли вони проминали салун Ґітті, що опівдні стояв наглухо зачинений, і дешеве піаніно в ньому мовчало.

— Він і не п’є, — відповів Тім, але сам згадав весілля.

— Правда? Тоді мужик, якого мій старший брат бачив, як той вивалював із того генделика вчора вночі, був, ма’ть, вітчимом іншого хлопчика-сироти, бо Ренді сказав, що він був п’яний, як свинюка, і ригав через конов’язь. — Сказавши це, Віллем хльоснув себе підтяжками, як завжди, коли думав, що мудро висловився.

«Дарма я не змусив тебе вертатися в місто пішки, вилупку дурний», — подумав Тім.

Тієї ночі мати знову його розбудила. Тім рвучко сів у ліжку, опустив ноги на підлогу. І застиг. Голос Келза звучав тихо, але стіна між двома кімнатами була тонка.

— Заткнися, жінко. Якщо розбудиш малого і він приплентається сюди, перепаде тобі ще й не так.

Плач припинився.

— Я не хотів, ну вийшло так. Зайшов з Меллоном випити імбирного пива і послухати про його нову ділянку, а тут раз — і хтось поставив переді мною склянку віскі. Я й незчувся, як воно полилося мені в горлянку, а далі нічого не пам’ятаю. Такого більше не буде. Слово тобі даю.

Тім знову ліг, сподіваючись у душі, що це правда.

Він подивився вгору, на стелю, якої не бачив у темряві, й слухав, як ухкає сова, і чекав або сну, або перших променів ранкового сонця. І думалося йому про те, що якщо поганий чоловік ступить у шлюбну мотузку з жінкою, то це буде не мотузка, а зашморг. Він молився, щоб такого не сталося з його матір’ю. Він уже розумів, що не може симпатизувати новому її чоловікові, не кажучи вже про те, щоб полюбити його, але, можливо, матері вдавалося і те, й те. Жінки були інакші. Добріші серця мали.

Коли світанок забарвив небо, Тім усе ще крутив у голові ці довгі думки, та врешті-решт заснув. Того дня на обох руках у матері були синці. Схоже, стовпчик ліжка, яке вона тепер ділила з Келзом, став дуже моторним.

Повна Земля поступилася місцем Широкій, як і мусило бути. Тім і Солома Віллем пішли працювати — складати дошки на тартаку, але тільки три дні на тиждень. Бригадир, пристойний сей на ім’я Руперт Венн, сказав, що їм можуть дати більше робочих годин, якщо снігу випаде небагато і зимова вирубка буде хорошою — тобто достатньо багато буде колод залізного дерева, що їх лісоруби, такі як Келз, привозили з лісу.