Вітер у замкову шпарину - Кінг Стівен - Страница 25

Обіцянку свою він виконав… але іноді Нел ловила на собі його погляд. Він ніколи не торкався її (принаймні інтимних чи занадто сміливих дотиків не було) і не пробував поцілувати, крім як на Святі Жнив, але вона відчувала його погляди. Так чоловік дивиться не на друга і не на дружину друга. Так чоловік дивиться на жінку.

Тім повернувся додому за годину до заходу сонця. До кожного дюйма його спітнілої шкіри поприлипали соломинки, але був він щасливий. Фермер Дестрі заплатив йому паперовими грішми, які приймали у сільській крамниці, й сума була чималенька. А добра фермерова дружина додала мішечок своїх солодких перців і в’ялених томатів. Нел узяла гроші й мішечок, подякувала сину, поцілувала, дала величенький брутербот і відправила до джерела купатися.

Він стояв у холодній воді, а попереду, куди око сягало, слалися вкриті туманом поля між Внутрішніми Бароніями та Ґілеадом. Ліворуч темнів ліс, що починався менш ніж за колесо звідти. Навіть опівдні там панували сутінки — так його батько казав. На згадку про батька хороший настрій — від того, що йому заплатили як дорослому чоловіку (ну майже як дорослому) за день роботи, — втік від нього, як вибігає через дірку в мішку зерно. Ця журба його навідувала часто, але завжди заставала зненацька. Він сів на великий камінь, підтягнув коліна до грудей і поклав голову на руки. Потрапити в лапи дракона так близько до краю лісу було малоймовірно і страшенно несправедливо. Але таке вже бувало. Його батько був не перший і не останній.

Через поля долинув до нього голос матері — вона кликала його додому на справжню вечерю. Тім радісно гукнув у відповідь і став на камінь, щоб похлюпати собі в очі холодною водою, бо вони набрякли, хоча сліз він не проливав. Потім швидко вдягнувся і припустив угору схилом. Уже спустилися сутінки, тож мати запалила лампи, і тепер вони відкидали в її охайний маленький садочок довгі прямокутники світла. Втомлений, але знову радісний (бо хлопчики завжди подібні до флюгерів, так-так), Тім побіг на затишне світло домівки.

Коли повечеряли і нечисленні тарілки спорожніли, Нел сказала:

— Тіме, я маю побалакати з тобою як мати з сином… і трохи більше. Ти вже досить дорослий, щоб працювати, і невдовзі твоє дитинство скінчиться… раніше, ніж я сподівалася… тож ти маєш право голосу в тому, що відбувається.

— Мамо, це ти про Збирача податків?

— І про нього теж, але я… я маю дещо інше на думці. — Вона мало не сказала «боюся» замість «маю на думці», але чого їй було боятися? Перед нею постала необхідність прийняти непросте рішення, важливе рішення, але що її могло лякати?

Вона повела його до вітальні (такої крихітної, що Великий Рос майже торкався протилежних стін, коли ставав посередині й витягував руки), і там, сидячи перед холодним вогнищем (бо то була тепла ніч Повної Землі), розповіла йому про розмову, що відбулася між нею та Великим Келзом. Тім здивовано слухав, і в душу йому закрадався неспокій.

— Отож, — сказала Нел, коли закінчила. — Що ти думаєш? — Та перш ніж він встиг відповісти (мабуть, вона побачила на його обличчі тривогу, яку відчувала в душі), вона квапливо додала: — Він хороший чоловік і був твоєму татові радше братом, ніж товаришем. Я вірю, що він любить мене і тебе теж.

«Ні, — подумав Тім, — я лише доважок для нього. Він ніколи на мене й не гляне. Хіба що коли я був з татом. Чи з тобою».

— Мам, я не знаю. — Думка про те, що в них удома оселиться Великий Келз (і лежатиме поряд з мамою на татовому місці), викликала у нього дивне відчуття в шлунку, неначе вечеря не вляглася як слід. А насправді вона вже трохи заважала.

— Він покинув пити. — Тепер вона неначе розмовляла сама з самою, а не з сином. — Багато років тому. У молодості він був невгамовний, але твій тато його напоумив. І, звісно, Мілісент.

— Може, й так, але їх більше нема, — зауважив Тім. — А ще, ма, він не знайшов собі напарника, щоб різати залізні дерева. Він ходить у ліс сам-один, а це смертельно небезпечно.

— Ще рано, — сказала вона. — Він знайде собі напарника, він же сильний і знає, де хороші ділянки. Твій батько показав йому, як їх знаходити, коли вони ще тільки починали. А біля того місця, де кінчається стежина, є загорожа.

Тім розумів, що все це так, але не був упевнений, що Келз знайде собі напарника. Йому здавалося, що інші лісоруби уникали його. Вони начебто робили це несвідомо — так людина, що добре знає ліс, обходить десятою дорогою кущ отруйного терну, навіть як кутиком ока забачить.

«Може, я все це вигадую», — подумав Тім.

— Не знаю, — сказав він. — Мотузку, яку розмотують у церкві, назад змотати не можна.

Нел нервово розсміялася.

— Від кого, в ім’я Повної Землі, ти це почув?

— Від тебе.

Вона всміхнулася.

— Так, певно, твоя правда. Язик у мене мов те помело. Але ранок мудріший од вечора, завтра буде видніше.

Однак тієї ночі ні Нел, ні Тім майже не склепили повік. Тім лежав і думав, як це — мати Великого Келза за вітчима. Чи буде він добрий до них? Чи братиме Тіма в ліс, щоб навчити премудростей життя лісоруба? Це було б чудово, подумав він, та чи мама схоче, щоб він працював у лісі, який забрав у неї чоловіка? Чи вона б хотіла, щоб він лишився на півдні від Нескінченного лісу? Став фермером?

«Дестрі дуже хороший, мені він подобається, — подумав Тім, — але я б нізащо в житті не став фермером. Адже Нескінченний ліс так близько, а в світі так багато цікавого, що можна побачити».

Нел лежала за стіною, наодинці з власними невтішними думками. Переважно вона міркувала над тим, яким буде її життя, якщо вона відмовить Келзу і їх виженуть у світ, далеко від єдиної домівки, яку вони знали. Яким стане їхнє життя, коли приїде на високому чорному коні Збирач податків з Баронії, а їм не буде чим йому заплатити.

Наступний день видався ще жаркішим, проте Великий Келз прийшов у тому самому чорному піджаку з тонкого сукна. Обличчя в нього було червоне і масне. Нел переконала себе в тому, що запах ґрафу в його віддиху їй лише ввижається. Та якби й не ввижався, що з того? То був лише міцний сидр. Якому чоловіку не закортіло б ковтнути трохи перед тим, як почути рішення жінки? До того ж вона це рішення прийняла. Майже.

Не встиг він і запитання своє поставити, як вона заговорила до нього зухвало. Так зухвало, як тільки могла.

— Син нагадав мені, що мотузку, яку розмотують у церкві, назад змотати не можна.

Великий Келз спохмурнів, хоча що його роздратувало: згадка про хлопчика чи шлюбна петля, — вона не знала.

— Еге ж, і що з того?

— Чи будеш ти добрим до Тіма й до мене?

— Еге ж, буду, яким тільки зможу добрим. — Він спохмурнів ще більше. Нел не могла втямити, злість то була чи збентеження. Їй хотілося сподівалася, що збентеження. Чоловікам, що різали, рубали дерева й боролися зі звіриною в лісових хащах, завжди було непереливки, коли йшлося про справи любовні. І від думки про те, що Великий Келз розгубився, її серце розкрилося йому назустріч.

— Даєш слово? — спитала вона.

Зморшки розгладилися. У чорній охайно підстриженій бороді зблиснули білі зуби — він усміхнувся.

— Еге ж, клянуся всім найдорожчим.

— Тоді я згодна.

Отож вони побралися. На цьому більшість історій закінчується. Але ця, хоч як сумно це казати, тільки починається.

На весіллі рікою лився ґраф, і як на людину, яка більше не вживала спиртного, Великий Келз залив собі в горлянку добрячу порцію. За всім цим стривожено спостерігав Тім. Але його мати наче й не помічала. Ще одне викликало в Тіма неспокій — на весілля прийшло дуже мало інших лісорубів, хоча була п’ятниця. Якби він був не хлопчиком, а дівчинкою, то спостеріг би ще дещо. Декілька жінок, яких Нел вважала своїми подругами, дивилися на неї зі стриманою жалістю.

Тієї ночі, коли було вже далеко за північ, Тім прокинувся від глухого удару і крику. Йому це могло наснитися, та схоже було, що ті звуки долинули з-за стіни, з кімнати, яку його мати тепер ділила (хоч як важко було в це повірити) з Великим Келзом. Тім лежав, дослухаючись, і мало не заснув знову, аж раптом почув тихий плач. І одразу ж за цим прозвучав голос його новоспеченого вітчима, тихий і сердитий: