Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 47

Але він похитав головою. У нього прокинулася інша думка. Він хотів собі се заховати. Воно могло йому колись пізніше ліпше придатися. Колись і проти самого Михайла стати в пригоді. До того хотів колись Михайла захопити з дівчиною і вже тоді… Його очі засяли, як передше, зимним блиском, що чимраз більше ріс, погойдалися по землі від одного предмета до другого, і він замовк. По якімсь часі спер голову в руки, а ті на коліна, втопив очі в землю і промовив:

– Сього року має тато прекрасну пшеницю! Саме та, на котру я сам орав і котру до кінця досівав!

Вона виймила на хвилину люльку з-помежи зубів і спитала:

– Та й що?

– Ніщо! Але та земля, на якій ми сього року ту пшеницю сіяли, дуже добра! Всі наші ґрунти дуже добрі! Земля товста така та красна, що хоч що посій, то все пишно виросте!

– Се ти вперше знаєш? – спитала вона із легким глумом. – Ціле село знає, що ґрунти Івоніки чи не найліпші тут у селі. І від панських, мабуть, ліпші.

– Я се й перше знав! – відповів він звільна і все задумчиво. – Але відколи Михайло пішов, знаю се ще ліпше. Як чоловік сам сіє, сам оре, сам сапає, – спізнає все ліпше. Але той кусник – він лежить недалеко від бурдея і від нього найближче до цісарського гостинця – я б його дуже хотів мати. Я б собі хотів там поставити хату. Але, – додав, сумніваючися, – чи мені його тато дасть? І Михайло казав раз, що там було би дуже добре поставити хату. Навкруги мали би ми свої ґрунти. До дороги близько, в бурдею не буде можна все сидіти. Ми оба не зможемо в бурдею сидіти.

– Старий не дасть тобі того лану! – закинула рішучим тоном Рахіра.

Він не відповів.

– Старий не дасть тобі його! – повторила вона роздразнено. – Він дасть його Михайлові, а як уже дасть, то захоче, аби ти мене покинув…

Очевидно, він мав ті самі слова на устах, бо докинув так само нетерпеливо й роздразнено:

– Він зараз зачне говорити про гріх і скаже, що з гріхом на душі чоловік ніколи хісна з землі не здобуде, та й таке інше. Я знаю! Я вже наперед знаю…

Вона гляділа вперед себе хвилю живо, задумана, з випуленими очима. Побачила себе в уяві ґаздинею, з красним, як сніг білим рушником на голові, в довгім вишитім кожусі, як ішла за ним у неділю до церкви. Всі чоловіки й жінки оглядалися за ними, а дівчата аж миналися зі злості. Вона була ґаздинею на Івонікових ґрунтах! Вона, Рахіра!

Се була її мрія, що вічно леліялась у її серці. Се було те велике щастя, за яким горіла її лакома душа й без якого не могла собі уявити життя. Прилягла до нього цілою своєю ненаситною, гарячою вдачею, з цілим голодом молодої дикої натури, що, зіллявшись ще і з іншим життям в одно, ніяк не могла розстатися хоч би й у думці від неї і всіх об'яв і вимог, які її за собою потягали.

В погоні за удержанням того її грубого, уявою вимріяного щастя деморалізувалася несвідомо чимраз більше, не жахаючися ніяких, хоч би найпідліших, учинків для заспокоєння своїх бажань.

Так, як вона собі уявляла, як думала та як хотіла, – мусило статися. Інакше й не могло воно бути. Він хотів її, вона хотіла його, він мав дістати землю від родичів, а все інше майже не існувало для неї.

– Ти! – вирвалося нараз нетерпеливо із її уст. – Чого ти ніби ждеш? Поки Михайло з війська верне?..

– Та й я маю ще до війська йти! – відповів похмуро. – Раз не взяли, але другий раз можуть узяти!

– І тебе? Таже вже Михайла відібрали?

– Та так, але я мушу за себе служити! – сказав знов хмарно. Вона помовчала хвилину, а відтак спитала:

– А якби ти ще одного брата мав, мусив би й той іти?

– Авжеж!

– А ти б конче мусив?

– Гадаєш, ні? Тоді тим більше!

– Чому тим більше?

– Бо при родичах усе б один лишився! Розумієш?

– Звідки ти се знаєш, хто тобі те казав? – спитала.

– Се я знаю! Та й від тата знаю! Те всі знають!

Вона замовкла й попала, як передше, у живу задуму.

По якійсь хвильці спитала:

– А як воно буває, як дома є лише один син?

– Тоді він може бути увільнений, тоді можна сказати: «Старі слабі, і він мусить лишитися дома, щоби старих доглядати та й господарством правити».

Вона не питала вже більше. І він замовк, скрутив собі папіросу, а вона почала гризти нігті. По якійсь хвилині обізвалася:

– Як Михайло прийде, то ти будеш мусив йти. А за-ким ти вернеш, то він ожениться, і старий дасть йому найліпшу землю. – Вона говорила се голосом, що чимраз більше знижався та упадав… Ніби бачила, як нараз її щастя розбивається, як гинуть усі надії.

– Та я не мушу йти до війська, – сказав.

– Але ж ти сам казав, що мусиш іти…

– Я відріжу собі один палець… або ні – то ти мені даси щось від твоєї тітки з М. – яке зілля, якийсь трунок, щоби мене на той час звалило… Я стану марний, і мене не відберуть. Я не боюся жовнірства, – додав з притиском, – але я не хочу служити. Я там буду волочитися зо два-три роки з ґвером, а за той час утрачу найліпшу землю. Мені лише про землю ходить, лише про землю. Все інше мені байдуже. Нас є двоє на ту землю: маємо однаково й добру і слабу дістати.

– В тебе таке саме право, як у нього! – потвердила вона лакомо.

– Таке саме, а може, ще й більше!

Замовкли обоє. Так сиділи якийсь час. Згодом запіяв когут. Було по півночі. Він прокинувся зі своїх гадок, хотів піднятися з місця, але вона вхопила його за руку й затримала.

– Лишися вже тут оцю ніч, – промовила півголосом. – Дома не будеш ліпше спати, як тут.

Він усів на місці, не сказавши ні слова, і обняв її рукою за шию. Вона прошептала йому кілька пестливих слів до вуха і притулилася до нього, мов ласиця, одначе він не всидів довго. Нараз устав, неначе на якийсь внутрішній приказ, неначе його гнало звідсіля щось геть, і, відсунувши її руки від себе, піднявся живо з місця. Його очі почали за чимось то сюди, то туди блукати, а відтак спинилися на пляшці з горівкою. Станув.

– Є ще тут що? – спитав.

А відтак, відкривши ще трохи трунку, приложив пляшку до уст і випив усе до останньої краплі…

– А тепер уже йду! – сказав.

Вона встала за ним, простягнувшися коло нього безшелесно, мов кітка, і випровадила його аж до перелазу. Опісля подали собі руки.

– Не забудь за Анну! – пригадала вона ще востаннє.

– Не бійся! – відповів, усміхаючись. Але той усміх споганив його ніжні дитинячі черти до крайності…

«Аби вже мене так моя добра доленька забула, як я її забуду!» – думав дальше, прямуючи байдужим кроком полем до бурдея.

«Побожна! Полізла з мамою на прощу, скавуліла перед усіма іконами, понесла світло та гроші, а тепер – ади! – як кертиці[128], як борсуки лізли десь під землю, аби їх ніхто не ймив, а воно таки вийшло все наверх!!»

Ціле його роздразнене нутро зворохобилося, але заразом відчув він велике вдоволення й несказанну злорадність. Тато й мама докоряли йому за його зносини з Рахірою, мов за проступок, називали найтяжчим гріхом, набивали вуха від рана до вечора прерізними осторогами та грізьбою, що нічого від них не дістане, а он тут пішов старший, звів дурну наймичку й хотів їм у хату ніби невістку впровадити…

Був би майже вголос розсміявся, такою смішною видалася йому оця ціла справа в тій хвилі. «Капітан», як його мати іноді називала, будучий «двірник»!

«Так, таки так! Мама! – говорив у нім якийсь голос дальше. – Вона вже отворить очі і сплесне в ручечки, як довідається про те. Буде вже мати собі потіху».

Одначе його серце не сміялось довго. При спогаді про матір замовкло і схолодніло в його душі. Знав. Так як мати не припустить ніколи в хату Анни за невістку, так не прийме й Рахіри ніколи до себе. Ніколи!

Неначе вовчиця, кинеться до нього й буде відривати його від дівчини, коли прийде вже до шлюбу. Відчув інстинктом, що вона буде його найтяжчим ворогом у боротьбі за його щастя. Ні батько, ні Михайло, ні люди, ніхто інший – лише вона одна! Одна-однісінька вона.

Мимоволі збилися його руки в п'ястуки.