Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна - Страница 46

На останні слова Анна схопилася на рівні ноги, мов на пружинах. Висока й обурена, станула перед молодою циганкою, погрозивши їй дико п'ястуком.

– Ая, ая, абись знала! Я виберу собі Михайла, аби-сь знала! – процідила білими устами й погаслим голосом. – А заки він стане двірником і відділить тобі твою партику, я тобі її дам від себе.

Розмахнулась рукою, а ся спинилася на смаглявім лиці молодої дівчини, і голосний відляск пішов воздухом.

Рахіра кинулась, мов справдішня тигриця, з обома руками на Анну. Одначе Анна, до крайності роздразнена і зворушена, трутила її майже з мужеською силою в груди і так несподівано, що дівчина подалася о кілька кроків назад.

– А як Михайло буде двірником, – кликнула беззвучним голосом, – а я його ґаздиня, то він вижене таких ворожок і відьмів із села, як ти! Так! Тепер уже знаєш, що хотіла знати, і радуйся, як хочеш! Тепер уже можеш собі йти! Вже дістала свою партику, по яку прийшла?

Сказавши се, зібрала живо своє шитво і звернулася за товаром, що, пасучися, віддалився трохи від давнього місця.

Рахіра не пішла за нею.

Вона боялася тої роз'юшеної постаті й тих сильних п'ястуків, яких силу щойно спізнала.

Осталася на місці, минаючися з гніву й обурення, затискаючи раз по раз п'ястуки, погрожуючи ними та викликуючи голосно брутально грубі і обидливі слова.

– Чекай, чекай! – кінчила кожде нове речення зневаги якимсь співучим голосом. – Попам'ятаєш ти ще оце! Попам'ятаєш ти ще, хто така Рахіра та й кого ти поличником почастувала! Тепер я тебе знаю, чекай, тепер видітимемо, хто піде з села, та й ще до того з торбами! Хто свою партику дістане! Че-кай! Че-кай!

Так вигрожувала довго різними словами, віддаляючися повільно-нескорим кроком із нещасного місця назад.

Але Анна не слухала її вже більше. Погнала товар у цілком противну сторону на пашу й уже ані разу не оглянулася більше. Їй стало цілком байдуже, що поза нею діялося. Мала лише те виразне почуття, що якась тяжка пайка отруї, що гніздилася десь у неї на дні в душі вже здавна, спала тепер. В чім вона полягала, вона сього не знала. Чула лише, що їй тепер добре…

Рахіра не поступала більше в лісок до доньки Онуфрія Лопати по взірець до ґердана. Затягнувши хустку, що зсунулася їй при бурливих рухах із голови майже аж на плечі й очі, вернула поквапним кроком додому.

XV

Того вечора зайшов Сава до Рахіри, і так пересиділи обоє до опівночі.

Ніч була ясна й тиха; вони сиділи на призьбі, говорячи та сперечаючися.

Вона була страшенно зворушена, і її круглі очі прискали раз по раз іскрами. Оповідала йому приключку з Анною, може, по раз шостий, і все наново наказувала йому віддати їй, Анні, «партику», інакше грозила:

– I не подивлюсь у той бік, де йдеш: очі тобі видряпаю, як приступиш на крок до мене!

Він обіцяв їй твердими словами покарати Анну. Був сам так глибоко обурений образою, заподіяною дівчині, що товк від часу до часу п'ястуком по призьбі, неначе мстався вже на неприятельці, одначе се не вдовольняло дівчини.

– Та коли почастуєш її? – допитувалася нетерпеливо. – І як се зробиш? Я б се хотіла знати, – найліпше, я б таки хотіла десь заховатися і дивитися, як ти частуватимеш двірничку!

– Не журися тим! – відповів він глумливо, з похмурим поглядом у своїх сталевих очах, що ніколи не спочивали. – Се вже моя річ. Я почастую її, де подиблю, на полі або й на дорозі. Відтак нехай іде до суду й подає мене.

– Колись, як вона сидітиме сама в полі при товарі, без свідків.

– Тепер зараз я сього не можу зробити, бо вона буде зважлива, – додав, – але трохи пізніше, як уже й сама забуде. Я піду на наше поле… а наше поле об межу з Докіїним ланом, і там охрещу її. Зайду до неї цілком тихо, так, якби хотів спитатися, чи вона не має при собі глечика з водою, та й стану перед нею. Стану перед нею, – тягнув дальше нараз з обличчям зовсім зміненим, неначеб переживав у дійсності сцену, яку малював саме словами, – і буду на неї дивитися. Відтак спитаюся: «Слухай, Анно, хто така Рахіра? Хто вижене її з села?» А відтак почастую її поличниками то вправо, то вліво, що земля зігнеться під її ногами та й в очах почорніє. А відтак спитаюся її: «Відки ти знаєш, що Сава Івонікового Федорчука не засватає Рахіри? Відки ти знаєш, що вона відьма та й дає йому матригуни? Виділа ти те та й маєш на те свідків?» Потім промине їй вже охота чіпати тебе та й називати відьмою, не бійся. Не прийде охота й тоді, як Михайло стане двірником, а вона його жінкою. Спустися лише на мене, лиши мені те.

Він зблід страшенно й предивно під час тих небагатьох слів. Його очі зайнялися чудним блиском, збільшилися незвичайно і стали зимні, мов лід. Все те стояло у дивному контрасті до його ніжних, дитинячих черт. Його груди піднімалися й опадали, а він сопів, неначеб що лиш напружився тяжко при фізичній праці. Вона вхопила його за руку і глянула вдоволено на нього.

– Ти… як ти оце зробиш… як ти оце зробиш… – вона ледве могла промовляти з повздержаної утіхи, – то я не знаю що… Інакше я б і їй, і Докії, і всім тим, хто ховають ту гаспиду в себе, запалила хату над головою. Бігме, Саво, що запалила би!

Він обіцяв ще раз сповнити своє слово, і вона вкінці успокоїлася. Пізніше всунулася безшелесно в хату, де старі спали, і винесла тютюн і пляшку з горівкою.

– Тепер напийся! – прошептала вдоволено й підсунула йому під рот трунок. Сама усіла на землю, підібгавши під себе ноги на орієнтальний лад, і напихала люльку. Се був для неї найкращий момент, найбільше пожадана хвилина. Курила радо, до пристрасті, але не сміла того робити інакше, як тайком, бо мати била її за се, а вона боялася глуму людей. Ні одна дівчина в селі не курила, се було лише у циганів звичаєм, а вона не хотіла уходити за циганку. Ніяким способом, ні за що в світі… Супротивлялася тому з цілою амбіцією своєї дикої, неуговканої вдачі. Але так, уночі, коли вони сиділи на самоті й ні одна людська душа не доторкалася їх, могла собі поступати до вподоби.

І він любив, коли вона курила, бавився тим, мов забавкою. Купив їй сам у поблизькім містечку, що притикало до їхнього села, люльку, й любувалися в тишині незрадливої ночі оцею приємністю.

А що тепер були дні гарячі, то вона ходила лише в сорочці підперезана. І так сиділа й тепер у його ногах. Густе неподатне волосся спадало їй дрібними кучерями на чоло, а коротка груба коса теліпалась при скорих рухах її голови по плечах, мов жива. Курячи, гляділа ненастанно на Саву. Припала до нього цілою пристрасною своєю душею. Тішилася, бачачи, що справила йому приємність принесеним трунком, що він оживився ним і став говірливий. Іноді й побоювалася його. Та все, коли трохи попив, було легше дібратися до нього або випросити що-небудь у нього. Ніч була така ясна, круг них виднілися всі предмети так докладно, що можна було з легкістю виразно почислити дрібне листя вишневих дерев, що здіймалися довкола нужденної хатини. З темної зелені малого яринового садка визначувалися стрункі білі мальви гучним ростом угору, а їх білі цвіти, здавалося, в деяких хвилях немов блідніли між густим листям у магічнім сяєві місяця. Зі східної сторони хатини, десь за садком, закричала смутно, переразливим голосом сова. Рахіра зачула се.

– Хтось умре! – сказала сухо, звертаючи свої блискучі очі в ту сторону, звідки дався почути віщий оклик. – Звідки вона кричить?

Він здвигнув плечима.

Оклик повторився і, як уже тепер здавалося, зовсім в їхньому сусідстві.

– Агі, се таки близько коло нас! – кликнула.

– Боїшся? – спитав він і глянув поважно на неї.

– Ні.

– Не бійся, ти не вмреш!

Вона всміхнулася і показала свої білі, блискучі зуби.

– Най мої вороги гинуть! – сказала.

По хвилині, під час якої мовчали обоє, обізвалася:

– Не скажеш-таки нічого старим про се? А я б їм таки навмисне все розповіла. Нехай потішаться трохи, як чорною годиною. Я їм не до вподоби, то, може, вона приросте їм до серця!