Жити – пити (збірник) - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 43

Скільки з них померло? Скільки з них лише вдають, що залишились серед живих? Скільком із них справді краще було б померти? Щороку їх стає дедалі більше, себто щороку нас стає дедалі менше. Ми помираємо разом із нашим алкоголем, він чесно підтримує нас у цьому житті, він вірно супроводжує нас у нашу останню путь, він єдиний, хто буде згадувати про нас так, як ми на те заслуговуємо. Ми йдемо на його голос, у нас усе чесно в стосунках: ми знищуємо його, він знищує нас. У нього більше можливостей. Але в нас більше любові.

Зворушливе й безнадійне заняття – згадувати тих, хто пішов. Без жодного приводу, без жодної мети, дещо приречено, хоча відважно й чесно. Я, скажімо, згадую. Згадую всіх, кого знав, у кого вчився, кого втратив. Нас усіх поєднувало це дивне бажання самознищення, грізний потяг вирватися за межі, заступити за край, з тим, щоби повернутися й розповісти всім, наскільки примарною є межа, що відділяє нас від тих, хто зникає, наскільки умовними є кордони, наскільки солодким є цей перехід, наскільки гірким – повернення. Нас усіх так тягне туди, де запалюються теплі вечірні вогні, де чути сміх і шепіт, де ніколи не зникає надія й ніколи не з'являється відчай. Я завжди любив і люблю дотепер усіх цих алкоголіків, котрі були моїми друзями, котрі ними лишаються до сьогодні, котрі лишаться в моєму житті до нашої спільної загибелі. Я завжди відчував, що ними рухає, чим вони переймаються, чого вони уникають, на що полюють. Вони полюють на власну легкість, на примарну легкість, втрачену ними одного разу, десь там – у ранньому підлітковому віці, в стані крихкого й болючого дорослішання, в процесі вростання в цей непоступливий світ. Вони втратили її, проте так і не змирилися з цією втратою, жодною мірою з нею не змирилися, прагнучи будь-що знову піймати її руками – цю свою легкість, свою справжність, своє минуле. Нам було що втрачати, нам буде що віднайти. Тому я й повторюю час від часу, знову й знову – давай, веди мене, розраховуй на мене, підіймай мене в цей похід, світи мені зі світанкового неба ніжними тонкими сузір'ями. Нас убиває лише наш страх, завжди й виключно – лише він. Тому веди мене за собою, в цю безкінечну подорож порожнечею, в цей хрестовий алкогольний похід, у це дивне місце, де на мене чекають усі ті, кого я любив, усі ті, кого ти знищив.

Післямова

Одного разу я зібрала сумку, закинула її через плече, переступила через труп та пішла з дому, в якому біля одного року відносно щасливо прожила з чоловіком, котрий поступово клякнув тепер на порозі. Мені було боляче, але не було соромно. Я собі йшла вулицею, в калюжах блищали дощові краплі, що утримувалися на радісному травневому листі, і все це здавалося більш живим та сповненим надій за мене. Частина мого життя залишилася в тій квартирі, скільки спільного життя – радощів та болю було виблювано ним на підлогу – не злічити. Місяці чи то пак роки. Мені було боляче, так чи інакше накривав сором, тоді я почувалася боягузкою, тоді я зрозуміла, що є межа моєї витримки, є поразка в боротьбі, котру повинна була вести не я. Тоді ж подумала про те, що мене це не стосується. Труп мене не стосується. Мене стосувалася людина, котра сама натягнула на себе костюм трупа.

Я не знаю, чи правильно я вчинила, що пішла. Зараз у нього нормальна родина, двоє дітей, здоровий спосіб життя. Зі мною, втім, також все добре. І я думаю: адже знайшлася вона! Та, заради котрої він змінив себе, свій життєвий устрій. І хоча ми зустрічаємося і перебуваємо у гарних стосунках, і він розповідає мені, що саме моя втеча додала йому сил після тривалого запою подивитися на себе своїми ж очима, але з іншим фокусуванням, я вагаюся і думаю: а що було б, якби я залишалася з ним, а як би склалося, якби я боролася?

Мене безпосередньо і не раз торкнулася проблема алкоголізму, її мені під ніс, як забруднений одяг, підносили близькі люди. І, пригадуючи різноманітні дотепні, жартівливі історії про алкоголь, котрими сповнена література та кінематограф, я не могла позбутися відчаю та безпорадності тієї, часто позбавленої слів людини, котра живе в чужому пеклі. І мені захотілося про це поговорити з людьми, котрі також зазнали цих почуттів: сорому, безпорадності, відчаю, розгубленості, болю за рідну людину і неможливість вплинути на щось або на когось. Тому народилася ідея цієї збірки. Тому вона – така. Безжальна, можливо, хірургічна, але одночасно гомеопатична. Малими дозами – про дози великі.

Лариса Денисенко.