Жити – пити (збірник) - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 38

– Мабуть, це специфіка психіки самотніх сорокарічних, – висловила припущення Альона.

– Мабуть, – криво посміхнулася у відповідь Юстина.

Вони помовчали.

– У мене є одна пропозиція. Не знаю, як ти до цього поставишся, – несміливо запропонувала Юстина.

– Яка? – зацікавилася Альона.

– Я довго думала, що саме ми намагаємося притлумити алкоголем і, здається, зрозуміла. Нам бракує якогось цікавого заняття. Щоб, як у дитинстві, забувати про все на світі. Ну, або хоча б щоб не зовсім нудно, – виправила вона сама себе під скептичним поглядом Альони.

– Вишивати хрестиком якось не тягне після цілого дня з ножицями в руках, – сказала Альона.

– Мене теж. Але як щодо читання? Ти любиш читати?

– Та чого ж ні. Особливо, коли щось цікаве. Але це не дуже колективне заняття.

– От, власне, в цьому і суть. Я згадала про це, коли перебирала подумки всі залежності, які мені траплялося нажити в минулому. І пригадала, що в дитинстві я багато читала, але при цьому мені необхідно було щось їсти. І так я читала і їла, поки не підросла і не збагнула, що занадто товста. Але сісти на дієту було складно, бо доводилося позбавляти себе одночасно двох задоволень. Пробувала заборонити собі солодощі і взагалі будь-що, окрім сирої моркви під час читання, але не допомагало. Рано чи пізно звичка виявлялася сильнішою, і я зривалася. Тоді я почала читати в читальних залах бібліотек. І це подіяло. Звичка їсти під час читання зникла, а звичка читати залишилася. Просто треба було щось кардинально змінити. Тепер у нас ситуація схожа. Коли просто читаєш на самоті і ні з ким не ділишся, назбирується незадоволення, причини якого навіть не усвідомлюєш, бо ж ніби все робиш правильно. А переповідати комусь зміст прочитаної книги – це якось по-дурному. От я і подумала, що ми могли би читати вголос.

– Вголос?

– Так. Просто сидіти вечорами при свічках і читати одна одній уголос. Можна і ще когось покликати.

– Слухай, а це ідея, – пожвавилася Альона. – Так можна навіть вірші читати. А потім обговорювати. Прикольно. Давай спробуємо.

Ще того ж вечора вони обрали книги, які здавалися їм вартими прочитання вголос, стягнули тексти на торентах і виклали список на фейсбуку, запрошуючи бажаючих долучитися.

Перше читання відбулося наступного ж вечора в Альони вдома. Крім Юстини з Альоною, прийшли ще дві Альонині клієнтки, яким також сподобалася ідея. Запалили свічки, розлили чай, розклали на тарілки шматочки торта. Одна з клієнток витягла пляшку вина, але на неї лише подивилися з осудом і звеліли заховати назад. Усі учасниці вечора поставилися до ритуалу, який збиралися провести, надзвичайно серйозно – як до важливої справи, а не просто вечірньої розваги.

Довго сперечалися, що саме їм читати. Одна з Альониних клієнток запропонувала «Алхіміка» Паоло Коельо, але його, як виявилося, всі читали. Юстина не любила Коельо, тому зітхнула з полегшенням, коли ця пропозиція відпала. Інша клієнтка запропонувала детектив про Львів «Голова Мінотавра» польського автора Марека Краєвського, але ця пропозиція також не пройшла, бо вирішили, що детективи – це надто низькопробне чтиво, а вони зібралися тут, аби присвятити час справді достойній літературі. Після тривалих суперечок зупинилися на романі Нобелівської лауреатки Ельфріди Єлінек «Піаністка». Читати вголос викликалася Юстина, це був один із її улюблених романів.

Юстина зручно вмостилася на кріслі біля настільної лампи із зеленим абажуром, верхнє світло вимкнули, і почалося читання. Ефект колективного зосередження у темряві, посиленого монотонним звучанням голосу і складністю самого тексту, барокові конструкції якого змушували затримувати дихання від страху пропустити хоча б одне слово і назавжди заплутатися у цих словесних нетрях, які вели у провалля моторошних почуттів та емоцій, був несподівано сильним. Після години читання припинили, ще деякий час мовчки посиділи у темряві, допили чай і розійшлися.

На наступне читання, за тиждень, прийшли лише Юстина з Альоною. Обидві клієнтки подзвонили і сказали, що захворіли. Цього разу читали трохи довше, але потім обидві відчули таку сильну втому, що розійшлися по домівках мовчки, навіть не прощаючись.

Окрім цього відбулося ще три чи чотири безалкогольних читання удвох, але подолати увесь роман їм так і не вдалося. Вирішили зробити перерву і наступної п'ятниці зустрітися на традиційний телевізійний вечір. Вечерю готувала Юстина. Альона принесла дві пляшки вина. Одну поставили на полицю, другу випили. Розійшлися рано.

Ще через п'ятницю дивилися серіал в Альони. Юстина принесла дві пляшки пива.

– Я думала нині вночі про те, як ми читали вго лос, – сказала Юстина. – Можливо, ми просто невдало вибрали книгу. Не варто було починати з такої серйозної і важкої для сприйняття літератури. А можливо, вона і взагалі не придатна для читання вголос.

– Це правда, дуже депресивна річ. Від неї хочеться кудись утекти, – погодилася Альона.

– То, може, спробуємо наступного тижня з чимось іншим?

– Давай.

– Тоді підготуй на завтра ти свій список, а я – свій і вирішимо.

– Гаразд.

Минуло тижнів зо три, поки вони зустрілися наступного разу. Принесену Альоною пляшку вина випили за розмовою. До телебачення, як і до спроби відновити сеанси читання вголос, справа так і не дійшла.

Ще за два тижні, у п'ятницю, вони випадково зіткнулися біля вхідних дверей. Поговорили й домовилися продовжити вечір у Альони. Відкрили пляшку мартіні з полиці.

– Давай вип'ємо за те, що нам вдалося подолати твій страх перед нашою уявною алкогольною залежністю, – засміялася Альона. – Чи ти вважаєш, що келих мартіні раз на місяць – це теж насторожує.

– Ні, не насторожує, – нещиро посміхнулася Юстина.

Вона пішла додому рано, мартіні вони не допили.

Вийшовши із помешкання Альони на сходову клітку під'їзду, Юстина зіткнулася з бомжем, який уже, видно, опанував новий код і тепер застібав ширінку, не надто соромлячись присутності Юстини. Від нього йшов густий ацетоновий сморід, який перебивав навіть традиційний запах бруду і сечі. Мабуть, так пахнув алкогольний напій, який він вживав на ніч.

Юстина вирішила не говорити Альоні, що пам'ятає: першого січня вона приносила сухе мартіні, а зараз вони пили «б'янко». Принесену колись Альоною пляшку вина на полиці Юстина теж підмінює щовечора, хоча щодня й обіцяє собі стриматися і вчасно зупинитися під час самотнього телеперегляду. Вона вже навіть не пам'ятає, яке саме вино принесла тоді Альона. Можливо, і Альона не пам'ятає. Тепер вони більше не говоритимуть на цю тему.

Євгенія Кононенко

Монологи однієї жінки, або «Треба мейше пити»

Все купила, а чого сумка така легка? Бо не купила головного! А вдома нема. Точно нема, сьогодні в обід закінчила. Пертися назад у торгівельний зал з усіма покупками? Може, цього вечора обійдеться? Обійдеться? Ти здуріла? Хочеш знов серед ночі бігти в нічний супермаркет? Уже бігала. Краще зараз взяти. Ось, у камері схову є вільні шафки. Сюди запхаємо пакет з покупками й підемо назад. А гроші в тебе лишилися? Але ж у мене в сумці є ті, що зібрали на подарунок Алісі. Візьмемо звідти.

Так, знов у винному відділі ці дурні консультанти, почнуть парити своє легеньке, молодий чоловіче, чого причепилися до мене, я беру те, що мені треба, а не те, що треба вам. Покуштувати це? Самі куштуйте, я вже знаю, що воно мені не вставляє. Ні, мені не до горілки, я п'ю вино, чого мене всі ведуть до полиць із горілкою? Я тямлю в доброму вині краще за вас, хіба не видно? Мені ваші жарти не треба. І ваші пропозиції не треба. Залиште мене наодинці з винними полицями.

Ось це, молдавське, дуже добре відкриває життєві істини. Саме його я беру останнім часом. Важке, так, важке, голова від нього наповнюється бозна-чим, але хіба я юна дівчина? Я зріла жінка, яка знає, в чому сенс життя. Він у тому, щоб шукати істину. А як її шукати без вина? Так, беру три пляшки, бо таке є не завжди. Дотягну три пляшки додому, може, вистачить на два дні.