Жити – пити (збірник) - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 30

– Його ледве врятували. Це був інфаркт. Не буду перевантажувати вас особливостями спілкування лікарів зі «швидкої» з нетверезими родичами хворого, подробицями побуту наших лікарень та всяким таким… Я і так вже забрала у вас навіщось купу часу… Сама не розумію, чому мене понесло все це вам розповідати… Але… Але з того дня, як бачите, я алкоголю не вживаю взагалі. Не можу сказати, що це було просто, але, мабуть, стрес у мене тоді був неймовірний, та ще й помножений на почуття провини, зате все сказане батьком до того, як він втратив свідомість, до мене нарешті дійшло… Я й досі не можу собі пробачити, що тато через мене пережив клінічну смерть, операцію, міг взагалі не вижити… Що дитина моя бачила мене такою нікчемою… Що я сама настільки не вірила в себе і так панічно боялася майбутнього, коли… Не знаю, що б зі мною було далі, якби не той жахливий вечір у мене вдома і не та жахлива ніч у лікарні в очікуванні вироку лікарів…

Ось, власне, і вся історія, чому я відмовилася від вашої пропозиції! – Жінка широко і щиро посміхнулась і відкинула з лоба пасмо шикарного волосся. – Донька повернулася додому, минуло вже три роки, батьки живі, я працюю в приватній картинній галереї, консультую покупців, допомагаю господині відбирати предмети мистецтва для експозиції, а ще на вихідних даю уроки живопису, проводжу майстер-класи для дітей та дорослих, які мріяли спробувати себе в живописі, але досі не наважувалися. Життя триває.

Я полегшено зітхнула і посміхнулася їй.

– Ви – сильна жінка. Чула такий вислів: «Не важливо, скільки разів ти падав, важливо – скільки ти піднімався!»

– Дякую.

– А можна у вас щось спитати? – не втрималась я.

– Про колишнього чоловіка? – посміхнулась самими очима Ярина.

– Ні! Бог йому суддя! – махнула рукою я. – Хотіла спитати, якщо можна, куди ви зараз їдете? Я-то у відрядження, а ви? Хоча, якщо вважаєте моє питання некоректним, облиште. Вибачте.

– Та ні. Чому ж? Ми з вами обидві їдемо в одному напрямку – до Феодосії! Правда, березень місяць – то ще далеко не сезон, але… В мене свій інтерес. Я багато років мріяла повернутися туди – в музей Айвазовського… Я була там ще дитиною, потім у студентські роки. І відтоді ніби частинка моєї душі блукає десь там залами музею і кличе мене, як це не патетично це звучить, – розвела руками жінка.

– Мрії мають здійснюватися! – підбила я підсумок.

– Для початку їх треба мати, ці мрії… Мабуть, вони разом з іншим, дорогим для тебе, теж є тими ниточками, які тримають на цьому світі.

Потяг стишив хід і йшов містом прямо вздовж моря, яке виднілося у вікнах з лівого боку. І, мабуть, усі пасажири, крім Ярини, дивилися ліворуч на сіро-блакитну воду Чорного моря, в якій тремтливо віддзеркалювалися хмари. А моя сусідка по купе, ніби зачарована, дивилася праворуч, точно знаючи, що саме вона хоче побачити. А мені тієї миті подумалося, як важливо точно знати, чого ти хочеш…

Євген Положій

Пан Зривко

Ви знаєте, хто такий пан Зривко? Напевне, ні, хоча, як не парадоксально, багато хто з людей нашого кола його неодноразово бачив і навіть спілкувався, але не знав (бо й не міг знати!), що це саме він і є. Так от, пан Зривко – це такий маленький чоловічок у синьому костюмі й білому картузі, що живе на дні випитої на самоті пляшки горілки. Варто підкреслити: скільки б ви не видивлялися пана Зривка у пляшках із горілкою, ви ніколи його там не побачите. Підтвердженням цьому є ось така історія.

Якось один чоловік на ім'я Афанасій, побачивши пана Зривка вперше, досконало, як і більшість людей, не розібрався, хто перед ним, і в результаті ледь не накоїв біди. А все було так: якось раннього літнього теплого світлого вечора в себе вдома на кухні Афанасій вицідив останні п'ятдесят грамів і, прислуховуючись, як рідина шелестить по трубах, від задоволення заплющив очі й гикнув. А коли розплющив, через що гикнув ще раз, то побачив, як на дні тільки-но спорожнілої пляшки весело пританцьовує маленький чоловічок. Звиклий до всіляких трюків, які час від часу викидала його свідомість, Афанасій посміхнувся і притулився лобом до холодильника. Проте цей звичайний жест швидкої протигалюциногенної допомоги цього разу виявився марним – чоловічок продовжував пританцьовувати, активно дриґаючи короткими ніжками. «Казала мені мама – не став порожню пляшку на стіл», – вголос сказав Афанасій, зітхнув, наче згадав на мить дитинство, і поклав пляшку на стіл, а сам вперся втомленим чолом у клейонку і почав роздивлятися свої думки, яких, по правді, того вечора зібралося небагато.

Хвилин за п'ять Афанасій, щось тихесенько наспівуючи чи то пак нашіптуючи, випадково навів зір на порожню пляшку, яка мирно лежала біля цукерниці – в пляшці, самозадоволено розвалившись, біля самого горла, нагло спочивав ліліпут і підморгував комусь тому, хто літав біля лампочки. Афанасій, як міг, стрімко простягнув руку, перевернув пляшку і почав трусити, намагаючись таким чином викоркувати звідти маленького нахабу. Проте той лише посміхався і, кумедно розставивши руки і ноги у вузькому виході, міцно утримував свої позиції. Афанасій розвів руками і розгублено оглянув кухню – так надовго галюцинації ще жодного разу його не відвідували. Він стрімголов кинувся до шухляд, звідки з великим шумом дістав дротяного йоржа, яким дружина зазвичай чистить банки з-під помідорів чи там солоних огірків, просунув його з невеличкими труднощами у пляшку і почав шалено вертіти, намагаючись таким чином якось притиснути ліліпута до скляних стінок. Проте той акробатично і майстерно вислизав, при цьому робив сальто мортале, крутив колесо, підкидав угору картуза і ловив його, виконував інші екзотичні акробатичні трюки та вигукував блюзнірські звуки і співав сороміцькі пісні. «От ти, значить, як? – дивувався Афанасій, стрибаючи з усієї сили по рипучій підлозі кухні. – Насміхаєшся, артист?!» – але маленький чоловічок не звертав на погрози уваги, лише сміявся та продовжував співи.

Втомившись і зневірившись у світовій справедливості, Афанасій вирішив покінчити з нав'язливим ліліпутом шляхом утоплення і наповнив пляшку водою з-під крана; поки вода набиралася, Афанасій ніяк не міг розгледіти, куди ж поділося мале чортеня, а коли пляшка наповнилась, він із жахом побачив, що всередині плаває крихітний жовтий підводний човник із ілюмінатором, через який незваний гість махає йому руками і шле повітряні поцілунки. Це було вже занадто, і Афанасій з усієї сили гепнув пляшку об підлогу. Хрясь! «Кінець тобі, потворо!» – радісно заверещав Афанасій, витираючи кров і виймаючи скло з підошви. Проте він рано радів – наступної миті прямо перед його очима пан Зривко (а це-бо був саме він!) проїхав по столу на мініатюрному мотоциклі марки «Хонда Африка», а в руках у нього майорів прапор Демократичної Республіки Конго. Далі Афанасій не пам'ятав – картинка попливла, зійшлася в одну точку на сірій, у великих розводах, стелі – й погасла, наче старий телевізор «Берізка» (пшшшш-бллиньк!).

Сон його був міцним, коротким, проте напрочуд продуктивним. Він вирішив будь-що знайти малого небораку і за будь-яку ціну спіймати, щоб потім ходити з кумедним ліліпутом по ярмарках і показувати за гроші. Чомусь саме така ідея використання маленького чоловічка в синьому костюмі й білому картузі з порожньої пляшки сформувалась у Афанасія в голові на важкий ранок понеділка, а як відомо, в понеділок ранки не приносять нічого доброго. Щоб втілити свій грандіозний план у життя – нове, яскраве і багате – Афанасій розпочав регулярні пошуки своєї мрії. Спочатку Афанасій шукав пана Зривка в найближчих крамницях: заходив, перебирав полиці з бухлом, крутив-вертів пляшки з горілкою в руках, роздивлявся на світло, але нікого знайти, а тим паче зловити таким робом, звісно ж, не міг. Доводилося ті пляшки купувати і заради святого діла та майбутніх прибутків, щоб побачитися з паном Зривком, випивати на самоті. Спочатку Афанасій хотів домовитися з синім чоловічком у білому картузі по-людськи, навіть готовий був платити йому якісь відсотки з виступів. Щоб досягнути мети якнайшвидше, він навіть пішов не невеличку комерційну хитрість і вів із потенційним артистом переговори, представляючись антрепренером зі світовим ім'ям, який, щоб не потрапити в обійми преси, змушений діяти на даній території інкогніто. Увійшовши в образ, Афанасій обіцяв майбутній зірці неймовірні прибутки і гастролі по Євросоюзу та країнах СНД із апофігєєм у Карнегі-хол. Проте пан Зривко на пропозиції реагував прохолодно, виявив нечувану впертість, нечуйність та амбітність, що, на думку Афанасія, аж ніяк не відповідало його соціальному становищу та зовнішнім даним. Так би мовити, відповідь була несиметричною; невизнаний артист вимагав сімдесят відсотків від прибутків та висунув такі умови перебування (т. зв. райдер) на гастролях: купа жінок-ліліпуток, душ із коньяку, кокаїн замість цукру, – тож погодитися на таке міг тільки божевільний. А оскільки Афанасій божевільним себе не вважав, то неймовірно розсердився і образився на пана Зривка й перестав шукати з ним зустрічей.