Жити – пити (збірник) - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 27

Сусідка несподівано напружилась, знітилася, тріпнула пишним волоссям, а потім зробила

193 Нічний потяг

рішучий жест руками, утворивши перехрещеними перед собою долонями літеру «X».

– Ні. Дякую. Я не в темі! – досить рішуче відповіла вона.

Моя рука із фляжкою на мить зависла в повітрі, я глянула їй в очі, зрозумівши, що пані, без сумніву, мала причини для такої відповіді. Може, нездорова, а може…

Я все ж таки хлюпнула собі в склянку трохи рекомендованого «медикаменту», закрутила фляжку і відправила її в глибини сумки. Розламала навпіл шоколадний батончик.

– То хоч мандаринку та цукерку беріть, складіть мені компанію!

Жінка кивнула і дістала зі своєї сумки пачку печива.

– Гуляймо! – посміхнулась вона і приєднала свій внесок до нашої трапези.

Я гріла руки об підсклянник, присьорбуючи гарячий солодкий чай, присмачений коньяком, і позирала, як сусідка жує печиво та закушує його скибочками мандарина. Голову все ще не відпускало, і не було сил заводити розмови «для годиться», але попутниця раптом заговорила сама.

– Ви не зважайте! Пийте, як ваша душа бажає. Я знаю, що трохи коньяку знімає спазм, пийте, воно попустить. Якщо нормальний коньяк, то воно й направду помічне – малими дозами. Від хвороб тілесних. Просто в мене «поганий анамнез». Я колись узялася лікувати алкоголем хворобу душевну…

Я звела брови, усвідомлюючи, що ця на вигляд цілком нормальна охайна жінка приємної зовнішності, напевне, мала серйозні проблеми і вирішила ними поділитися. Що ж, кращого місця годі й шукати – нічні потяги стільки всього чули, що якби могли говорити чи принаймні писати…

– Я вийшла заміж уже після інституту. За фахом мистецтвознавець, вступила до аспірантури і паралельно працювала в одному з музеїв Києва. Чоловік був старшим за мене, з університетським дипломом, аспірант кафедри політекономії. Раптом розвалюється Союз, у суспільстві криза, нікому не потрібні наші дипломи, народ тяжко виживає на базарах, енергійніші носяться з картатими сумками по закордонах. Спочатку везуть до Польщі наші електротовари, посуд, все, що можна було збути там на базарах за більші гроші. Потім пішов процес навпаки – Польща, Емірати, Китай – звідти «човники» тягли все, чого бракувало в нас: джинси, шкіряні куртки, взуття, годинники, відеомагнітофони… Потім, заробивши стартовий капітал, дехто вже переставав їздити сам і вкладав його в бізнес – чи то тримав кілька власних «точок» на тих самих базарах, чи винахідливими українськими мізками намацував інші способи примножувати перші накопичені гроші… Нас теж це не оминуло. Чоловік був з іншого міста і вже мав, на відміну від мене, певний досвід виживання. Я ж прожила свою радянсько-київську юність у звичайній родині, при нормальних батьках і горя не знала.

Жінка замовкла і втупила погляд у темне завіконня, де інколи пролітали вогники. Я нечутно ковтнула чаю і зітхнула, пригадавши й себе в ті часи. Дякувати Богу, базари нас оминули, але мені теж було що згадати… Сьогодні вже навіть не вірилося, що ми тоді ТАК жили. Все ж таки природа вмонтувала в людину якусь захисну функцію, яка дає можливість, наприклад, жінці згодом забувати нестерпний біль під час народження дитини, а поколінню, на долю якого випали певні випробування, непомітно стирає у спогадах гостроту та трагізм пережитих ситуацій. Певне, щоб не вимер людський рід, щоб продовжувалося життя.

– Як ваше ім'я? – несподівано навіть для себе спитала я.

– Ярина, – ніби прокинулася жінка.

– Я – Вікторія. Слухаю вас. І чай беріть, бо захолоне.

Жінка теж зробила кілька ковтків чаю, відкусила печиво, зітхнула і знову заговорила.

– Чоловік спромігся до зароблених нами напозичати ще грошей і розпочав спільний бізнес із Німеччиною. Певне, зумів застосувати на практиці свої теоретичні знання з політекономії, адже вона саме і вивчала закони, які управляють виробничими стосунками. Він часто їздив у відрядження, а я нещодавно народила доньку, то ми чекали на нього вдома… Але щоразу його розповіді про закордонне життя ставали яскравішими, а зрештою прозвучала рішуча пропозиція обміркувати «шляхи відступу». Я насторожилася, навіть злякалася. Адже й на думці не мала покинути все – батьків, друзів, рідне місто, як би то не було важко.

Жінка сьорбнула чаю і знову втупилася в завіконня. Я мовчки доїла мандаринку і, не витримавши, спитала:

– І ви відмовилися?

– Ні, – знову зітхнула вона, – ми за допомогою його спритних друзів прокрутили схему від'їзду по єврейській лінії і таки виїхали. Звісно, то швидко казати. Направду ж від ідеї до втілення минуло чимало часу. Він зумів мене переконати, але то був швидше вимушений захід, ніж реалізація бажання, про мрію взагалі не йшлося. Я бачила, що він не відступиться. Мені дорога була родина. Безглуздо було сиротити дитину, адже батько з усіх сил намагався забезпечити її майбутнє…

Ми виїхали. Чоловік продовжував свій бізнес, залишив в Україні кілька «точок», які отримували з Німеччини та реалізовували тут різні товари, і керував уже звідти. Донька підростала. Ми опинилися в іншому світі, іншому вимірі, на матеріальному рівні, не порівняному з тим, що залишили. Але… Але я там просто вмирала… Пропадала, як рибка що здуру вистрибнула з акваріуму. Як висмикнута із землі рослина. Це не художні порівняння, я просто не знаю, з чим іще це можна було зрівняти. Я ледве втримувалася від панічного стану, усвідомлюючи, що перекреслила все своє попереднє майже тридцятирічне життя, і вороття до нього не буде. Чоловік спершу не дуже переймався цим, бо почувався, як риба в річці, вибудовував нові комерційні ідеї, примножував капітал, одне слово – «крутився», свідомий того, що дружина й донька ситі. А мені щоночі снився дім. Наш старий двір. Його мешканці. У снах я ходила рідним районом, мов душа померлої людини, яка не знайшла спокою. А вдень блукала, мов зомбі, по квартирі чи виходила з донькою на вулицю і пливла, як мара, не розрізняючи облич, контролювала лише дитячу долоньку в своїй руці, найдорожче, що в мене лишилося.

Коли я втрапила в лікарню з нервовим зривом, лікарі призначили купу медикаментів від депресії і порадили чоловіку звозити мене додому. Поговоривши з лікарем і психологом, чоловік усвідомив, що мій стан дійсно серйозний і що це не капризи невдячної жінки, які його дратували.

– І тоді ви почали лікуватися алкоголем? – не втрималася я.

– Ні… То тільки преамбула. Не буду переказувати всієї історії, але… Через три роки ми таки повернулися в Київ. Може, цього б ніколи і не сталося, але на додачу в чоловіка не залагодилося з бізнесом, не всі його оборудки були «зрозумілими» для німців, і він згодився відступити. Купили квартиру в зеленому, хоч і не центральному районі столиці. Донька пішла до школи. Я ожила і гасала щаслива між батьками, доньчиною школою, музичною школою, ізостудією та заняттями спортом. Чоловік з головою пішов у бізнес, гроші прибували й тут, але інколи під гарячу руку, коли траплялися неприємності, все ж дорікав мені, що витягла його з Європи назад у цей дурдом… Донька підросла, вже не так потребувала моєї постійної уваги, і я визвалася допомагати чоловікові в роботі. Він саме відкривав невеличкий магазинчик одягу, імпортованого з Німеччини. Тоді ще було не так багато контактів, як наслідок – і точок, що торгували дійсно якісним імпортом, а не турецько-китайсько-місцевими підробками. От я його й очолила. Обживала, оздоблювала, вицяцьковувала, приваблювала клієнтів, хотіла зробити все на європейський манер, щоб і наші люди звикали до гідного сервісу, до хороших товарів, щоб могли навіть замовити у нас за каталогом з Німеччини, що забажали… Були у мене в підпорядкуванні дві продавчині, прибиральниця, був ще майстер на всі руки Петрович, який жив неподалік, ми тримали його на півставки – лагодити електрику, сантехніку, кріпити стелажі, відкидати сніг від дверей крамнички… Все наче йшло добре, я раділа, що знайшла собі нову реалізацію, заробляла якісь гроші, чоловік теж крутився, адже імпорт одягу – то була лишень частина його бізнесу. Батьки тішилися і тихо хрестилися, що ми повернулись і більше нікуди не збираємося, що живемо в достатку і при цікавому ділі, що онука забезпечена всім необхідним – добре вчиться, знає мови, має свої амбіції щодо майбутнього…