Жити – пити (збірник) - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 22

Зробивши ще ковток, повернувся до парочки. Без жодної мети. Мене навіть за великим рахунком не цікавило, як виглядає дівча, тим більше не турбували прикмети її приятеля. Просто повернув голову, бо шия затерпла.

Повернув – і зустрівся поглядом з дівчиною. Переглядини тривали якусь мить, потім я знову відвернувся, та мене це не врятувало.

– Макс, він слушаєі

– Хто слухає?

– Оцей казьол слушає! Сидить, зирить на нас і пасе!

Тепер на мене вирячився хлопець.

– Чуєш, ти, мужик! – у юнацькому баритончи ку кипів алкоголь. – Тобі кажу – чуєш, ти, мужик?

Розумний Пан сидів незворушно, наче сфінкс. Фарбована барменка взагалі вийшла у підсобку Робити вигляд, що репліки тебе не стосуються, було безглуздо. Знову неквапом повернув голову, відчуваючи, як мимоволі вона втягується в плечі. Хлопчисько молодший за мене років на двадцять, та мені чомусь зовсім не хочеться підвестися і смикнути його за вухо. Навпаки, він може полізти до мене з кулаками. А я, чоловік середнього віку, перейнятий легендарною, оспіваною в художніх творах, фільмах та наукових дисертаціях середньовіковою кризою, відмахнуся, наче дитя у пісочниці, й відступлю.

– Я?

– Ти, ти, мудак! Чого тобі нада, казьол!

– Нічого. Все нормально, ребята, нормально. Сиджу собі тихо…

– Якого хріна ти тут слухаєш!

– Нічого я не слухаю…

– Слушає, слушає! – встряє плаксивий голос його подружки. – Дивиться на нас і січе все!

– Нічого я не слухаю, – виправдання звучать мляво.

– Тобі чого нада, мудак? Сидиш собі – сиди! Бачиш, у людей свої діла! Ти якого хріна лізеш?

– Та я нічого…

– Ану вали звідси, бар-ран! – парубок навіть тупнув ногою, так проганяють остогидлого цуцика, який біжить ззаду і скавчить, просячи шматок чогось їстівного.

– Та все нормально…

– Нема чого слухати, ясно? Давай, бо зараз точно заробиш!

Дівчина з повагою дивиться на кавалера.

Подумки лаючи себе за боягузтво й амебство, махом допиваю горілку, незграбно підхоплюю тістечко зі штучним кремом, чим остаточно опускаю себе в очах парочки, і, рухаючись боком, аби попередити можливий копняк чи поштовх у спину, вибираюся з ворожого мені місця. Якби хлопець провів мене свистом, я б не здивувався.

Вечір був зіпсований абсолютно. Знаючи свій район, не сподівався знайти поруч ще якусь «Наливайку», тому підтюпцем, ступаючи в калюжі, повернувся додому. І вже перед дзеркалом у власному передпокої скривив писок, промовивши своєму близнюкові:

– Коз-зел!

Того вечора по телевізору показували фільм жахів.

У середині наступного тижня я зробив рішучий крок: подзвонив зранку на роботу.

Номер шефа знав, та його смикати не ризикнув Набрав свого товариша-трудоголіка, котрий в офісі хіба що не спав, старанно покахикав і попередив про хворобу, яка косить наші ряди. Це нікого не здивувало: начальство у повному складі грипувало вже давненько, авралів у нашому спокійному офісі не передбачалося. Захворіла навіть бухгалтерка. Причому напередодні традиційного дня виплат. Тож тимчасова відсутність моєї скромної персони сприйнялася настільки байдуже, що навіть образило. Нехай я відносно новий працівник, але ж маю право принаймні на дипломатичне: «Видужуйте, нам вас так не вистачатиме!»

Мої плани перебайдикувати дощовий настрій перед телевізором перебив знайомий журналіст.

Прізвище його було Наливайко. Але він постійно підписувався псевдонімами, аби, як сам пояснював, уникнути погроз та мордобоїв. Де ми познайомилися, я тепер не пригадаю, їхали разом у маршрутці, він звернувся до мене запросто, наче до давнього приятеля, назвався Максом, показав кілька прострочених посвідчень, тицьнув візитку. Коли ж виявилося, що нам виходити на одній зупинці, живемо ми в сусідніх будинках і я теж щось там іноді пописую для реклами, журналіст Макс Наливайко почав учащати до мене.

Як правило, зустрічі відбувалися зранку. Він традиційно чекав біля газетного кіоску на розі і наполегливо пропонував купити ту чи іншу газету з його статтею. Дізнавшись якось мою електронну адресу, почав затято надсилати електронні версії, вимагаючи, аби я писав під статтями розлогі коментарі. До честі Наливайка, міні-рекламою власних репортажів, оглядів, нарисів, заміток та фейлетонів його розмови зі мною на його професійні теми обмежувалися. Взагалі, приятелюючи з ним більше року, не можу взагалі чітко окреслити конкретні теми наших балачок. Можливо, це належить до чеснот його професії: бути постійно поряд, лишаючись при цьому ненав'язливим. Але, крім Наливайка, так близько знайомих реальних журналістів у мене не було, редактори різних сайтів не враховуються, я навіть прізвища не всі пам'ятав.

Спочатку Наливайко озвався на мобільний, а дізнавшись, що я сам, за десять хвилин уже дзвонив у двері. Зрозумівши, що я взагалі сам, він радісно потер руки.

– Невже так дістала? – сам Наливайко лише офіційно розлучався тричі, хоча ми з ним були однолітками. А так жінки його лишали періодично. Сам Макс звинувачував у цьому передусім власне помешкання – таку саму однокімнатну «хрущовку», які чомусь уже не вважаються серед мисливиць на київських женихів за «квартиру в українській столиці».

– А, ну її на хрін, – говорити з Максом про свої родинні проблеми не хотілося хоча б через те що я періодично обговорював їх сам із собою й усе собі давно пояснив.

– Правильно, старий. Або прибіжить, або нову знайдеш, – Наливайко пройшов на кухню, умостився на розхитаному ослоні, поклав ногу на ногу. – Будеш шукати – бери з дитиною, старий. Краще з пацаном. Фактор вдячності працює на раз. Хоч по стелі потім ходи, хоч на кухні з дівками ночуй, вона, ну, та, з пацаном, тобі слова кривого не скаже. її навіть бабки твої не цікавлять. Якщо пацан, звичайно, не старший за другокласника.

– Чому так? – я запитував лише для підтримки розмови.

– Дивись: уже з пелюшок вигодувала, всі соплі повитирала, навіть насобачилася в школу збирати. Якби дівка, тій ще на бальні танці бабло давати треба. Чи на скрипку яку, – тут він зобразив руками рухи скрипаля. – А другокласнику провів безлімітний Інтернет і маєш собі святий спокій. Можу висватати, є одна така. Головне знай: усі вони якраз на цьому етапі вже втомлені і хочуть мужичка. Навіть самі наливають, як не те…

– А собі чому досі таку не завів?

– Старий, у мене погляд на речі інший. Знаєш, як казав Миронов у фільмі: «Мнє ухаживать некогда!» Слухай, які плани на сьогодні? – запитав Наливайко без жодного переходу.

– Так, нічого особливого, – знизав я плечима, бо раптом відчув, що намір відлежатися вдома гість сприйме як небажання з ним спілкуватися.

– Тоді гайда горілку пити.

– Прямо так – брати й пити? – я спробував перевести все на жарт.

– Чого це – прямо так? Із закускою. Ну, пообідаємо, якщо тебе це більше влаштує. Жерти хочеш? Бутерброди гарантую. Навіть з ікрою. Фотоапарат є?

– У телефоні, – я кивнув на мобілку

– Такий не прокотить, – Наливайко мотнув головою. – Треба нормальний, цифровий, представницький.

– Для чого?

– Будеш при мені членом-кореспондентом, – реготнув Наливайко. – Знаєш, як в анекдоті: «Що буде, коли на член начепити фотоапарата? – Член-кореспондент!» – говорячи це, він ніби переповідав буденну історію, не маючи жодного бажання насмішити. – Так є?

– Десь валявся, тільки такий, не дуже щоб…

Дружина полюбляла робити різні знімки, котрі вважала родинними і складала до альбому. У комп'ютері чомусь не любила тримати, постійно десь роздруковувала, альбомчики займали вже цілий куток. Цифровика купили ще в часи, коли в мене все було нормально з грішми, він був стареньким, але десь він у мене був. Ідучи, жінка не забрала апарата з собою. Мабуть, у дагестанця є свій. Або вирішила забрати цифровика потім, разом із майном, за рішенням суду

Поки я шукав апарат, Наливайко в явному нервовому збудженні походжав квартирою, потираючи руки й наспівуючи не раз чувану від нього пісеньку: