Жити – пити (збірник) - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 19

Погано було, що втрачав відчуття часу. Губився, що зараз – ранок чи вечір, весна чи осінь.

Підійшов до вікна, розсунув фіранки: вечір, літо. Вітер куйовдить гілки дерев. Ось так би зараз посунути вазони, розчахнути вікно. Гей, вітре, або ти до мене, у цю тюремну кімнату, або я до тебе, на волю. Або одне, або друге. Настрій цієї миті такий А наступної миті може бути інший, як на американських гірках: щойно купався у хвилях веселого піднесення, а от вже злий та нервовий, і гидко усюди, що тут, що за вікном.

…Уночі його збудив легкий доторк. «Ти плачеш, – сказала Надія. – Тобі щось сниться, перевернися».

Одного ранку такий йому віраж закрутило, що ледве згодом прийшов до тями. Трапився на очі дитячий альбом, пошарпаний, зі стертими кутиками, з дарчим написом: «Дорогому синочку!» Виніс його, з усіма фотографіями, підписаними на звороті. Знімок, де він маленький між мамою і татом, тримає за шиї обох. Де він першачок на лінійці перед школою, і квіти затуляють півобличчя. Футбольна дворова команда, усі позакладали руки один одному на плечі: ми разом, нас не здолати. Дитячий альбом, усі фотки в єдиному екземплярі, йому не поновити їх ніколи, за жодних обставин. Для чого він це зробив? Альбом потрапив йому під руку, а винести щось було треба – свій дитячий альбом чи випускний альбом Надії… Виніс свій, розчавивши біля дому на асфальті маленьку синю фішку, ту, що була між шахами його дитинства.

Черга до Надіїного випускного альбому теж дійшла. І до колекції перегонових машинок малого (маленьких, кожна з сірникову коробку завбільшки), він гірко плакав за ними, а Надія зазирала під ліжко, шукала їх там. Вона не могла повірити…

– Я втрачаю здоровий глузд, – сказала йому. – У мене просто їде дах. Вже нічого не можу знайти.

Він скривився. Цікаво, як би вона відреагувала, що б сказала, якби знала, скільки насправді всього втрачено.

У неї теж пішли перепади у настрої. Мовчала, образившись, не розмовляла, тоді гаряче бралася вмовляти: «Ходімо до психотерапевта, він хороший фахівець, його усі хвалять, він допоможе в нашій біді». Він вибухав: «Ти що, обговорюєш мене зі своїми товаришками-квочками, питаєшся їхніх порад? Чи гроші не маєш куди подіти? Це ж шарлатани, їм лишень би бабки зняти!» «Тоді що?» – не вгавала вона. «Нічого! Ні-чо-го!» – Він сам дасть собі раду. От просто зупинить це усе раз і назавжди. «Ну то зупини», – благала вона. «Добре, – несподівано погоджувався він. – Крапка. Усе. Сказав, усе!»

І йшов із хати з дідовим портретом під пахвою. Чорно-біле фото, підмальоване зеленим та рожевим, у цупкій пожовклій рамці-паспарту з картону.

«Нам», «у нашій біді»! До чого тут вона? Це його благородна пристрасть, його душевна рана, а їй не зрозуміти, як не зрозуміти всім заземленим, ницим та обмеженим людям.

Він так і сказав їй, повернувшись додому, тобто викричав в обличчя:

– Ти обмежена, і життя твоє примітивне, сміттєзбирачко нещасна. Ти ховаєшся за муром речей, ти без них ніщо, а такого, як я, усе це дрантя тягне донизу!

– Що ти верзеш? – вона провадила своє. – Позбавляйся свого! Не рухай того, що тобі

не належить! Зі своїм життям роби, що хочеш, а наше не рухай.

Вона зробилась скорботно-агресивною, дві зморшки залягли між бровами, а може, він не помічав їх раніше. Коли він ішов, ставала на порозі, змушувала вивертати кишені. Він грав вар'ята, хитрував та брехав. Хоча іноді щиро прагнув зупинитись, покласти цьому край. А вже не міг. Його мучило щось, особливо зранку, скручувало, стискало жорсткою пружиною.

– Гаразд! – сказав він, вчергове прийшовши до тями. – Гаразд! Ми йдемо в місто, – і побачив переляк на обличчях Надії та малого. – Разом ідемо в місто. Ти сама казала, ми нікуди не ходимо. То йдемо. Туди, де гойдалки, морозиво…

– …де кульки! – підтримав малий. – Великі повітряні кульки!

Вони повернулись майже щасливі. Майже щасливі, бо навіть у парку, коли малий пролітав біля них у кріселку на ланцюгах, робив коло за колом на каруселі, його погляд раптом зробився порожнім. Він раз у раз занурювався у свої думки, доводилось смикати його за руку. Виринав із глибин своєї самотності, починав усміхатися, переконуючи себе, Надію та малого: усе гаразд, усе як було колись, нема підстав для хвилювання.

Надія погодилась на тижневе відрядження. Після того погодилась, як психолог сказала їй:

– Виженіть його або йдіть самі геть, бодай на певний час. Залишіть його, сам-один він матиме більше шансів усвідомити свій стан і прийти до тями. Не треба йому більше допомагати, він, мабуть, з тих, кому треба опуститися на самісіньке дно своєї залежності, ось тоді він може відштовхнутися й піти вгору…

– Може?… – обережно перепитала Надія.

– А може й не відштовхнутися, – була відповідь. – Іноді такої альтернативи вже не виникає, бо відбулись незворотні зміни в особистості.

Після від'їзду Надії – малого вона завезла до мами – у кімнаті зробилося тихо, як ніколи. Він засмикнув фіранки і довго слухав цю тишу, вона, проте, була не повною – десь на верхньому поверсі скавчав пес, ходив ліфт за стіною, за вікном зупинилась машина з веселою музикою в салоні. Прислухався, чи не видобуде ще якихось звуків, а тоді підвівся й викликав перевізників з благодійної організації, дізнавшись номер телефону в довідковій службі.

– Меблі потрібні?… У гарному стані. Ліжка, доросле і дитяче, шафа, стіл… Самі, зрештою, побачите. Приїжджайте, забирайте.

До кінця тижня він вже ледве пересувався кімнатою – хворі очі, коричневе обличчя, зігнутий, як старий дід. Виходив ненадовго, на півгодини, не більше, повертався, волочачи ноги. «Щось ви погано виглядаєте… – зупинила його двірничка. – Нездужаєте?… А де ваші?…» Він махнув рукою, показав на горло: хворію.

Кімната лякала його тепер, спустошена, лунка й холодна. Чомусь тут робилося дедалі холодніше. Ніби речі віддавали їй своє тепло, коли були ще тут, зігрівали собою повітря. Порожні книжкові полиці біліли кістяком гігантської рибини, викинутої на берег, висушеної сонцем, просоленої морською ропою.

Приходила мама, налякана тим, що його телефон не відповідає. Дзвонила у двері:

– Синочку, відчини! Це я, синку!

Не відчинив. Написав есемеску: «Повернуся – подзвоню сам». Мовляв, заклопотаний, поїхав у справах.

Дев'ятого дня Надія стала на порозі як вкопана. Але ніби й не здивувалась, як ніби чекала, що побачить порожню кімнату.

Він кинувся до неї, притиснув до грудей. Вона обхопила його руками.

– Я вудки свої виніс, – прошепотів він їй у шию.

– Що? – не зрозуміла вона.

– Я своїх вудок позбувся! – голосніше повторив він і розреготався. Його сміх пішов луною вгору, відбився від стелі, від стін. – Узяв свої улюблені вудки!., і виніс їх!.. у двір!!

Він не зміг говорити далі. Реготав як скажений, до сліз. Перед очима стояла картина: він залишає своє багатство, притуливши до стіни бойлерної, і йде, не озираючись, але не встигає зробити й кількох кроків, як повертає голову на шум позаду себе і бачить, як два бомжі тягнуть вудлища кожен до себе. Він пришвидшує ходу, зривається на біг, геть звідси, геть, а все одно чує за спиною хруст зламаної вудки та вигук: «От собака! ні собі, ні людям!»

Надія мовчки дивиться у його темне обличчя із запалими щоками, у його дикі страшні очі. Його струшує регіт, він не може зупинитися. Нарешті переходить на стогін-виття, а тоді лише мовчки розхитується.

– Ну що мені робити? – нарешті каже Надія, в її голосі жодної барви. – Скажи, що мені зробити?…

– Пішла ти…

Вона стиснула губи, потерла їх пальцями. Зараз будуть сльози, будуть плачі, подумав він роздратовано, але ні, вона не заплакала. Наблизилась до вікна, обережно розсунула фіранки.

Порожнє підвіконня, без фіалок. Там, де стояли вазони – відірваний листочок та крихітна засохла блідо-рожева квітка.

Кілька хвилин вона мовчки шукала валізу, не знайшла, розіпхала свої та малого речі по пакетах із назвою продуктового супермаркету, тоді озирнулася з порога, втомлено, байдуже.