Жити – пити (збірник) - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 16

Я так сумую за ним, дедалі сильніше з кожним роком. Я пам'ятаю про нього все, і добре, і погане, однак для мене Рост завжди лишиться любим братиком, який захищав мене, вмів мене розсмішити, заохотив до читання і пишався моїми досягненнями куди більше, аніж батьки. Я й досі чую, як він, уже дорослий, зі сльозами в голосі питає маму: «За що тато так мене не любить?»

Та ні за що, Ростику, рідненький! Просто так. Без жодної причини…

Я пройшла крізь підлітковий період тихо, як і в дитинстві; відчайдушно закохуючись в будь-кого, хто мав необережність обдарувати мене лагідним поглядом, і мовчки страждаючи від потаємного кохання. А коли виросла, то за першої-ліпшої нагоди вискочила заміж, просто аби втекти з дому якнайшвидше. Та втекти від себе неможливо, і сім років мого шлюбу довели це неспростовно, як теорему Піфагора. Я, котра засуджувала маму за терпіння, сама терпляче зносила від чоловіка те, за що будь-яка інша жінка, яка поважає себе, виштовхала б його втришия. Та я не знала, як це – поважати себе. Я цього не вміла. Мені ніхто не показав. Бабуся Олена завжди шанувала себе, та була надто далеко, аби надихнути мене на те саме.

Порочне коло розірвалося зі смертю Ростика. Мені здалося, що якимось дивом, якимось містичним чином до мене перейшли його волелюбність і стійкість. І здатність діяти теж. Я спокійно спакувала речі і повернулася до батьків. На той час «любий татусь» уже переніс перший інсульт і ледве рухався по хаті. Однак пити не перестав.

Нині я збираюся до нього в лікарню, бо шляк трафив його вдруге. Лікарі сяк-так поставили його на ноги і слізно попрохали нас забрати його додому, бо він дістав їх усіх до печінок. Він матюкався, повзаючи палатою, так, що змусив би пекти раків будь-якого одеського биндюжника. Він гидив, де стояв, і охочих підбирати за ним лайно не знаходилося.

Окрім моєї мами.

Мама тягне його, як схимник вериги, і була б рада кинути, але надто пізно. Жалюгідний, тремтячий, матюкливии, зарослий, як лісовик, зі слиною, що тече з рота, – кому він потрібен? Де поділися розвеселі тьоті, що стрибали в ліжко до молодого красеня, підхихикуючи: «Жінка – не стінка, можна й посунути»?! Де так звані приятелі, що радо ділили на трьох пляшку оковитої, та не могли знести і грама чужої біди?

Немає, нікого немає. Лишилися тільки ми з мамою.

Зараз я прийду до нього, і перше, що він спитає мене, чи принесла я цигарки. Я відповім, що лікарі забороняють йому палити, і він скаже: «Та пішли вони всі!!!» Потім він спитає, де його «чекушка», а я відповім: «Там, де й цигарки». «То якого йуха ти тоді прийшла, курво?!» – зареве він скаженим бугаєм. А я, пересмикнувши плечима, відгукнуся: «Хотіла б я сама це знати, тату».

І піду до завідувача відділення, щоб віднести йому батькові папери для виписки і для оформлення групи інвалідності. Ото він зрадіє (завідувач, я маю на увазі). Потім я викличу таксі й сяду біля водія. Я б сіла біля кого завгодно, хай і біля Джека-Різника, аби не поруч із батьком.

Скоро мамине «щастя» вже буде вдома.

Але спочатку я зроблю дещо для себе. Винесу цей зошит надвір і спалю його. Влаштую невеличке аутодафе. Я на це заслужила.

«Ти можеш пишатися собою, – запевнив Ростик уві сні. Він наснився мені на третій день після своєї смерті, був веселим і гарним, радісно усміхався. – Ти зробила це, сестричко. Ти зуміла!» «Що зуміла?» – не второпала я. «Перемогти себе. Подолати. Відмитися від багнюки. Усе буде добре, Марійко. Тільки лиши минуле минулому».

Саме так я і збираюся вчинити. Давно пора, як сказав би Рост.

Та немає жодного дня, коли б я не згадала про свою мрію і не пошкодувала, що вона не справдилася. Жодного дня у всьому моєму житті.

Звісно, я маю на увазі розлучення.

Галина Вдовиченко

Вікно

За давно не митим вікном на першому поверсі, заґратованим, із загидженим голубами підвіконням, видавалося, погойдується брудне павутиння. Війне протягом – і напинаються сірі вітрила, потріпочуть та й опадуть, а тоді знову надимаються вгору. А може, це тіні від вуличного ліхтаря гуляють темною кімнатою, наповнюють простір безтілесними блукальцями. Це тоскне вікно з-поміж усіх найбільше приваблювало його увагу.

Сидів на краю дитячої пісочниці, у темряві, посеред безлюдного двору, сам-один, ковзав поглядом по шибках їхнього будинку-«колодязя». На кожній стороні подвір'я (він дослідив це з ретельністю науковця) ще донедавна теплих вікон було більше, а тепер, так виглядало, холодних вікон помітно прибуло. Відтоді, як вперше зауважив те, що за ґратами з потрісканою фарбою, відтоді, як почав вишукувати подібні йому, усі інші почали маліти й вигасати, поступаючись своїм протилежностям. Нарешті між антагоністами виник хиткий паритет. Сьогодні ввечері рівновага нарешті похитнулась.

За теплими вікнами – музика і сміх або спокій і тиша, відблиск настільної лампи, блакитне сяяння екрана. Там – вазони з квітами на підвіконні, і часто – квіти за вікном або й немає квітів, лише прозоре скло з вигадливими фіранками, краєчок верхньої кухонної шафки, зелено-жовтий абажур-вітраж під стелею, він тепло світиться, як той льодяник на сонці. Такі вікна розписують взимку білою фарбою з балончика, він бачив сам, як діти розмальовували їх зірками та ялинками, чіпляли до шибок сніжинки-витинанки; ніхто не боронив робити те, що хочуть. За тими вікнами – інакше світло, за ними й темрява інакша, особлива.

За холодними вікнами – пустка, байдужість і безнадія, лунка порожнеча, хоч може бути й огром розмаїтих речей, як он там або там, де засмічений балкон. Гора картонно-шматяного непотребу вросла у шибку, а під стелею, далі, гола лампа на довгому дроті. Або он за тим, доглянутим, завжди ретельно, глухо-наглухо затуленим важкими оксамитовими шторами, там теж нема тепла. За якимись певними ознаками холодні вікна завжди видають свою сутність, затулені чи невбрані, зачинені чи прочинені, брудні або чисті. За ними теж живуть, до них підходять, визирають назовні, курять, спираючись на підвіконня, струшують укривала, кличуть дітей. Там теж буває весело. За дорогим оксамитом нерідко голосно й образливо сваряться, іноді б'ються. Або стоїть мертва тиша. За холодними вікнами хазяйнує спустошеність.

Вікно його кімнати теж виходило у двір, але було воно ні холодним, ні теплим, принаймні на його, господаря, погляд. Він випростався, стенув плечима – вітер! – і рушив додому, залишивши на піску маленьку шахову дошку, дорожній комплект з крихітними фігурками, замість одного коня – синя пластмасова фішка від якоїсь дитячої гри. Колись давно, коли він був маленький і їздив з батьками у Крим, тато брав зі собою у поїзд ці шахи. Посунувши на столику в купе склянки у підсклянниках, під дзеленчання ложок, казав синові: отож, починаймо, Е2:Е4…

Важко пригадати, яка річ була першою. Це було щось радісне, від чого настрій пішов вгору, і душа зробилась на мить наповненою та легкою, як повітряна кулька.

Що це могло бути?… Здається, хтось шукав якоїсь книжки, він приніс, той зрадів. А він втішився від тої радості, бо вона має здатність розходитись, як кола по воді. Навіть передавати не треба, сама йде. Можливо, тоді все й почалося. Книжок у кімнаті було багато, тепер не пригадати, скільки саме. Та й не рахував він їх ніколи.

Хоча, можливо, усе почалося з китайського горнятка, з гейшею під парасолькою, у кімоно з білим комірцем. Чомусь саме це горнятко він добре пам'ятав. Запаковане, перев'язане вузенькою зеленою стрічкою, з порцеляновим ситечком під порцеляновою кришкою. Воно знадобилося для колеги, смішливої Оленки з бісиками в чорних оченятах. Напередодні довідався про її день народження та й прихопив з дому презент, лиш по дорозі пригадавши, що це подарунок дружині. Хтось їй колись подарував, вона ним не користувалась. Щось неприємне шкрябнуло, але одразу й попустило, бо ж подумати – для чого воно Надії? Вона любила чай удвох – щойно із заварничка, три хвилини настояний, запашний чорний чай без ароматичних домішок.