Жити – пити (збірник) - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 11

Після кількох подібних відповідей на поставлені Ольгою запитання лікар розповів ще одну історію, яку Ольга вирішила не використовувати в нарисі, адже матеріалу вже набралося багато, і тому просто вислухала, тримаючи диктофон у руці і крадькома поглядаючи на годинник – все, що треба, вона вже дізналась…

– Вона народилася в бідній католицькій родині. її батько працював в універмазі. Звичайна родина, бідна, мов церковні миші… Попри це і вона, і її брат непогано малювали й обоє мріяли стати справжніми художниками. Вона мала неабиякий хист, але мало вірила в себе і тому розпочала «кар'єру» з роботи моделлю, адже мала й ще один неабиякий дар – красу, що приваблювала око і просилася на полотно. Підробляючи таким чином, вона все ж таки вступила до академії мистецтв і почала малювати Вона могла б стати знаною і навіть видатною художницею. Але, крім малярського таланту і краси, мала ще й третій дар. Один поет назвав його даром «відчайдушного кохання». Власне, те, що заважає…

Вікентій Павлович глянув на Ольгу прискіпливим поглядом, від якого вона зіщулилась, ніби лежала перед ним на гінекологічному кріслі.

– Заважає чому? – запитала вона, щоби не тягнути якусь важку паузу, що виникла між ними.

Лікар стенув плечима.

– Всьому! Жити. Бути собою. Виконувати своє призначення… Ви не згодні?

Ольга похитала головою – мовляв, ні, не дуже.

– Ну от і вона вважала так само! – посміхнувся лікар і продовжував говорити, не зводячи з Ольги гострого погляду: – Тому, коли зустріла ЙОГО, решта припинила для неї існування: власне малярство, статки, забобони, спротив її католицької родини. Вона переїхала до нього у вбогу кімнату, заставлену мольбертами, і почала служити своєму божку, вірячи в нього більше, ніж в самого Бога… Крім неї і кількох друзів, ніхто не сприймав його всерйоз. Його картини не купувались і не виставлялися… – Вікентій Павлович помовчав і додав: – Ті картини, за які нині товстосуми відвалюють мільйони. Звісно, він пив. І не тільки. Мав ще купу різних хвороб – скажімо, запалення плеври, сухотний менінгіт. Але головною була душевна – та, котру мають генії і… божевільні. Він був генієм.

Вона стала його жертвою. Звичайна історія. Я б сказав, звичайний анамнез. Інших пасьянсів не буває…

Він знову замовк.

Ольга опустила очі до свого нотатника і, поки тривала пауза, креслила в ньому якісь незрозумілі графічні лінії – гострі і переплетені, як її думки.

– Не буває? – запитала вона, відриваючи олівець від аркуша.

– Принаймні я інших прикладів не знаю. Геній і жертва завжди йдуть поруч. І лише в такому випадку офірування може бути виправданим.

Він затнувся і додав тихим голосом:

– Решта – побутова банальщина. На жаль…

– Чи могла б я поговорити з цими людьми? – запитала Ольга.

Лікар зареготав, поплескуючи себе по колінах, мов людина, жарт якої вдався на славу:

– Вони померли. Давно померли! Померли, як мріють всі закохані, – в один день…

Ольга відсахнулась, адже його сміх і цей поворот в розмові видалися їй дивними.

Певно, подумала Ольга, якщо довго мати справу з хворими, сам стаєш трохи… дивакуватим. Їй захотілося якимось чином закінчити бесіду і швидше вийти на свіже повітря.

Але Вікентій Павлович не дав їй вставити ані слова, повівши далі:

– А знаєте як? Він – від хвороб і пияцтва, просто на вулиці. На засніженій, холодній вулиці… Можливо, тій самій, котру назвали його іменем. А вона… Вона викинулася з вікна. Його смерть зачинила перед нею усі двері, навіть незважаючи на те, що вона мала народити йому другу дитину. Ось така була історія… Геній і жертва.

– Але ж… – несміливо зауважила Ольга, – це зовсім не стосується проблеми…

Лікар криво посміхнувся:

– Ну, напишете її потім. У рубриці «Великі історії кохання». Мабуть, така у вас є. Читачі це полюбляють…

– Така рубрика є, – роздратувалася Ольга, – але в ній не пишеться про алкоголізм! Все виглядає красиво. І те, що ви назвали офіруванням, я б краще назвала так, як ви сказали на початку – «відчайдушним коханням». Дякую за бесіду. І…

Вона хотіла підвестися, але він зупинив її владним жестом:

– Звісно. Коханням. Великими стосунками! Всім, що може виправдати знищення однієї людини іншою! Адже ми ж звикли жаліти передусім самого хворого. Але – зауважу! – хворого, котрий «захворів» добровільно. Розумієте? Доб-ро-віль-но.

Побачивши, як Ольга звела очі до стелі і зітхнула, він палко повів далі:

– Ви можете уявити собі людину, котра б добровільно згодилась на те, щоб в неї вживили ракову пухлину? Ні? Звісно, таких людей на світі не буває. Алкоголізм – той самий рак, що роз'їдає тіло зсередини – поступово, методично, повільно. То яка ж різниця? Вона лише в тому, що цей «алкоголічний рак» можна зупинити. Але, за моїм досвідом, мало хто на це здатен. Спочатку – не хочуть. Потім – не можуть. А потім стає вже пізно. Мої пацієнти потрапляють сюди по другому, по третьому разу. Спочатку я шалено вболівав за них. Вірив у їхні клятви, проводжав до брами ледь не з оркестром, вірячи в успіх свого лікування. А потім звернув увагу на інше. На те, що назвав «синдромом Жанни Ебютерн». Тобто тим важким психічним розладом, котрий стається з тими, хто живе поруч. І лікувати потрібно саме їх!

Вона, Жанна (а розповів я саме про неї!), могла б стати гарною, неперевершеною художницею, виховати дітей, дочекатися посмертної слави свого бога, примножити її…

– Певно, вона дуже любила його. І вам цього не зрозуміти! – злим голосом сказала Ольга і сама здивувалася з того, що інтерв'ю, котре розпочалося так чемно й інформативно, завершується для неї таким роздратуванням і несподіваним нападом головного болю…

Встати і вийти – єдине, чого вона бажала в цю мить!

– А ви змогли б піти на таке? – несподівано запитав Вікентій Павлович.

Ольга стрепенулась.

Не очікувала на запитання, адже до того ставила їх сама.

– Я? До чого тут я?… – промовила вона, важко ворушачи стомленими після майже чотиригодинного перебування на території лікарні, мізками.

Цієї миті він і попросив її зробити те, що Ольга виконала із задоволенням:

– Вимкніть, будь ласка, диктофон.

Він виглядав утомленим.

Зняв окуляри, дмухнув на скельця, механічним рухом протер їх краєм білого халата. Подивився на неї уважно, до крижаного джерельця, що вмить розтеклося по її лопатках і несподівано жорстко і чітко вимовив:

– Те, що ви побачили сьогодні – відпрацьований людський матеріал! Популяція приречених на самознищення. Вони як… «добровільні санітари» – звільняють від себе і без того хворе суспільство.

Ольга заклякла перед ним, задихнувшись від гніву.

– Чудово! Таким чином ви їх лікуєте? – знущально запитала вона.

– Звісно, ні. Але, якщо відверто, деяким з тих, хто здатен витримати правду, я кажу це прямо. Як писав Ніцше: «Підштовхни того, хто падає». І, як писав один поет: «З поверженим – не піднятися…» Я кажу це лише тим, у кому бачу амбітний потенціал виборсатись. Якщо хочете, це моя метода, про яку я ніколи не буду розповсюджуватись. Тим паче, для преси. Але, що дивно, вона часом спрацьовує!

– Це жорстоко… – сказала Ольга, розуміючи, що її матеріал, взятий для чемної і правильної статті, тріщить по всіх швах, і тихо додала: – Не думаю, що Жанна Ебютерн вас зрозуміла б. Якщо любов – можна вибачити все…

– Наприклад, що? – хитро зіщулився він.

– Все! – вигукнула Ольга.

– «Все» – поняття непевне, – іронічно звів брови Вікентій Павлович. – Що ж, по-вашому, входить

у нього, га?

Ольга замислилась.

Дійсно, що? Пізні повернення? Постійний запах перегару? Неохайність? Глупство хмільного воркотіння? Затяжний, безрадісний секс? Брехня? Зрада? Тазик біля ліжка? Жалюгідність обіцянок? Каяття і безперервний ланцюжок повторів після нього? Сором перед іншими? Синці на руках і під очима? Змарновані роки? Безвихідь старості? Смерть власної душі?… Що?

Вікентій Павлович дивився на неї і чекав на відповідь, яка так і не склалася в її голові.