Покохати відьму - Когтянц Костянтин - Страница 28

– Відкрийте по-хорошому, суки!

Я ковзнув у ворота. Це було б дурістю, якби моє «нове чуття» не підказало, що біля самих воріт тепер нікого немає. Справді нікого – крім восьми небіжчиків. П'ятеро захисників і троє нападників. їх легко впізнати – в чорних плащах. Двоє поруч із кремезним старим років шістдесяти. Судячи з китиці біля ліктя – четвертий ранг, перший у своєму роді.

Мечем вислужив. Шкода, що я спізнився.

Притулившись до стіни, я посувався боком, так що спина весь час була прикрита. І прислухався до шепоту.

– Якщо в них там парочка арбалетів… Потрібні тобі ті баби?

– А ти господиню бачив коли-небудь? Перша красуня столиці! Чаклун, ти двері розбити можеш? Своїми блискавками? Двері – бум?

Їх четверо. Четверо разом з чужим. Таким же чужим, як і я! Я витягнув з піхов на правому стегні отерський тесак і взяв його в зуби. Напевно, клинок було так і задумано – вздовж обуха вузькі канавки з обох сторін. Арбалет Шарля я, звичайно, залишив, підвісивши його при сідлі: з двома такими речами крастися не дуже зручно. Зараз пошкодував. А голоси за рогом вели далі:

– І не забудь про викуп. Її чоловіка не стратять: він і нашим, і вашим, недарма поїхав на прощу.

– Але тоді її не можна чіпати.

– Ха, землі її спадкові…

– Так що чоловік її всяку прийме, і розлучення не буде – дарма чи що він нікого на арену не викликав, навіть Доті, з яким вона в Нітвей плавала?…

Не знаю, що мене застерегло – моє «нове чуття», або звичайне чуття мисливця, або зміна тону в тому «так що»… І тим паче не знаю, як вони мене виявили – може, почули? Теж-таки вовки досвідчені.

– Чоловік повернеться за місяць, не раніше, і весь цей час…

Ватажок продовжував говорити, створюючи враження, що вони стоять, як стояли. Насправді двоє обходили будову з різних боків, затискаючи мене в лещата. На моє щастя, вони вирішили, ніби мають справу з недобитком з тутешніх слуг, та й що інше можна було передбачити? Так що чужинець і далі біля дверей возився…

– А-а-а-а-а!

З далекого кута з криком вирвався чорний плащ. Він кричав для того, щоб я до нього обернувся й підставив спину другому, що причаївся за рогом ближнім. Я знав, розумів – і все-таки повернувся й вистрілив. Стріляти краще в далекого, це майже завжди так. Вистріливши, тут же різко крутнувся назад і ледве встиг самостріл підставити під спрямований в обличчя клинок. Сталева пластина лука витримала – спасибі моїй нареченій. Але й меч витримав. Щоправда, вискочив з руки, повиснувши на ремінці, але не зламався і великих щербин не отримав.

…Противник відскочив, ухиляючись від удару моєї ноги і підхоплюючи свою зброю, а на мене кинувся третій, – я ледве встиг вихопити лівою рукою тесак з рота і відбити ним удар. Праву руку з арбалетом кинув убік – і влучив кінцем лука другому в живіт.

За рогом гримнуло. Гадаючи, що я злякаюсь і розгублюся, ватажок одночасно змахнув мечем і кистенем, що з'явився в лівій руці. Я спробував ухилитись, але… Я зовсім забув про того, кого застрелив. На такій відстані стріла б'є в прямому сенсі слова і не гірше, ніж кінь копитом. Я був певен, що ворога перекине навзнак, а встати він уже не зможе. Та ось тільки стріла пройшла наскрізь, і впав ворог ниць. Упав і поповз, щоб дістати свого вбивцю.

У момент спалаху розібрався, де хто, й метнув… Є, виявляється, в Отері така зброя – начебто дротик, тільки наконечники з двох кінців, а біля кожного гаки – у різні боки. Ось воно і влучило мені між ніг! Урешті я вдарив супротивника головою в живіт, а сам дістав кистенем по ребрах. Мій тесак теж розітнув ватажкові бік, але не більше. У наступну мить другий ударив мене мечем. Не знаю, куди він цілив, але влучив по ребрах, саме туди, де обушок приклався. Зазвичай я намагаюся не згадувати про свій майже непробивний панцир – на милість богів сподівайся, а по боках озирайся. І, до речі, пропущений удар, навіть якщо обладунок витримає, все одно може й з ніг звалити, і покалічити, вбити навіть. Так що краще не пропускати. Арбалет випав з руки, і я завдав удару кулаком в латній рукавиці й… За спиною впалого ватажка стояв чужинець, який тримав у руках якусь штуку, схожу на самостріл – тільки лука на цьому самострілі не було зовсім. Я щодуху стрибнув убік і кинувся бігти. Звичайно, далеко тікати було нікуди, але на стіну я таки виліз. Власне, це не так стіна, як вузька дерев'яна будівля, у якій зовнішня стіна випинається вгору, понад дах, що може правити за бойовий майданчик. У звичайний же час цю будівлю мають за комору.

– Утік, сволота.

– Якщо впізнав чаклунську трубку – значить, з місцевих. Але звідки такий спритний?

– Та ніякий не спритний, просто везунчик.

Прикро таке чути, але рукопашна тривала усього нічого. І, мабуть, особливою спритністю я, справді, не блиснув.

Демони пекла, помітять чи ні? Як це болісно – підставити спину ворогові. Ще на бігу я велів обладунку перестати бути чорним і знову повторювати кольори найближчих предметів. Але з переднього боку могло блиснути забрало шолома – і я притулився до дерева грудьми. Мені було боляче дихати, по спині текли струмки поту.

Вони повернулись і йдуть. Вони віддаляються – я це не тільки чую, я це чую. Уф… У такі халепи треба потрапляти рідше, а то можна заслабнути серцем.

Отже, залишилося в мене три зброї: мій меч, отерський тесак і кинджал Приятеля. Булаву я залишив при сідлі, а тепер стала б у пригоді, і Шарлів арбалет згодився б теж. Може, збігати? Так ні, впустити можна. (Про те, що можна взагалі піти, я тоді не подумав.) З такими ворогами жвавими бій краще вести на відстані, а в мене для цього зброя тільки одна, стріляти нема з чого, стрілу не пустиш… Що?! Так, і серед убитих біля воріт пошукати треба – вони не повинні чекати, щоб я пішов знову колишнім шляхом. Демони пекла, немає на пошуки часу! Сухий звук, ніби дошку зламали, – це явно чужинець свою зброю задіяв. Доведеться обійтися тим, що є…

Ох, боги безсмертні, до чого ж рухатися боляче!

Вартовий стояв біля діри, яка ще недавно була дверима. Довгий меч він тримав обіруч і, судячи зі стійки, міг відбити кинутий ніж. Або міг спробувати це зробити – не знаю, бо не став ризикувати. Просто атакував з двома клинками в руках. Все сталося швидко і просто: спробу перерубати навпіл нахабного хлопця я відбив тесаком і встромив меч у серце. Голос із середини запитав мене, що сталося.

– Вам здаватися пора, ось що сталося.

– І скільки ж вас?

На перший погляд, дурне питання, але якби у відповідь пролунало кілька голосів – це вже відомості, нехай навіть число й не буде названо.

– А ти як думав – проти вас цілий полк вишлють? Я ж один, та й вихід теж один. Протримаю вас в облозі, поки не поспіли наші.

– Невідомо, хто раніше поспіє!

– Гуркіт чули? Це ваші невдахи-чарівники відправилися в пекло. Загін, що був із ними, розгромлено. У місті теж усе гаразд.

Насправді я найменше хотів чатувати під дверима, чекаючи хтозна-скільки, поки з'явиться невідомо хто. Навмисно навпаки говорив.

– А в нас тут твоя господиня!

– Хто сказав, що моя? Був би я звідси – звідки про чаклунів би знав, про звірів горбатих…

При слові «горбатих» я стрибнув. У правій руці – арбалетна стріла, в лівій – кинджал. Тесак знову взяв у зуби. Стріла, пущена отерцем – останнім із «чорних плащів», – зачепила рукав. Якби чужинець – такий же чужинець, як і я! – вистрілив у мить стрибка – він би, напевно, теж промазав і багато що пішло б інакше, але… Саме в ту мить, коли стріла ввійшла чужинцю в горло по саме оперення, – отерцю туди ж таки влучив кинджал, – плюнуло полум'ям. Смертельно поранений, можна сказати – мертвий, а вистрілив. Удар був такий, що я не встояв на ногах. Від звичайної зброї постраждали праві ребра – тепер лівим дісталося.