Покохати відьму - Когтянц Костянтин - Страница 26

– Я все розумію: не твоя країна, не твоя війна, ризик великий. Але, господарю, не час іще цієї чортівні! Справи всього світу можуть перекинутися. Загинуть кращі. Цих, у тюрбанах…

– У чому?

Шарль провів рукою навколо голови.

– Їх треба знищити. І я знаю як. І я зроблю! Але з тобою мені буде легше.

Загін прихильників короля розташувався біля злиття двох струмків. Самі струмки переступити можна, але течуть вони по дну глибоких ярів. Так що серйозний напад тільки з одного боку вчинити можна. Серйозний…

Імператорська дорога (давним-давно Отер був провінцією великої імперії, тоді її й побудували, добре побудували) перетинала струмок нижче місця злиття. Кам'яний міст видно з табору, як на долоні. Хто ступить, уважай, мрець.

До речі, горбатих тварин розмістили так, що вони близько до мосту й дороги, а розвантажили тільки того, що з в'юками, – три інші готові до бою.

– Де ж вони вивантажили в'юки?… Ага, ось. Значить, господарю, вибач, але зараз я наказую… Бачиш кущ? Його не охороняють, тому що там може сховатися тільки одна людина, та й дістати звідти можна тільки краєчок табору… З отерського арбалета, я маю на увазі… На жаль, в'юки з… вогненним порошком горбок закриває, тому доведеться нам розділитися. І ще… їхні коні кращі за наших, тому піти можна тільки одвуконь. Тобто тільки одному.

– Я майже невидимий.

Так, але ж і місць цих не знаю. Не здогадався попросити Арфіаль спорядити Шарля так само, як і мене. Не додумався.

– …Домовилися, пане. Коли доберешся до куща – гукни… Ні, мені так чи інакше більше часу буде потрібно…

Продовжуючи говорити, Шарль обтягав руків'я двох ножів якоюсь ганчіркою.

– Коли я буду готовий, то крикну кілька разів ось так… Це всього лише жаба, але кричить голосно.

– Назви точніше число, а то справжню жабу прийму за сигнал.

Змійка похитав головою:

– Не знаю, скільки разів доведеться стукати по кресалу, поки виб'ю іскру. А удари чимось заглушати потрібно. Так що… сховаєш голову і щільно закриєш очі. Буде гуркіт та полум'я, дуже багато і того, й іншого. Королівські воїни на якийсь час осліпнуть, та й оглухнуть теж. Тоді бий – тих, що в тюрбанах: їх треба перебити всіх, повір мені.

Перебити всіх… Але ж вони такі, як і я! Жарко стало від цієї думки, але справді: вони з іншого світу – я теж; у них зброя краща за тутешню – в мене теж, я лізу в справу, про яку мало що знаю, – і вони теж… Дивні ці думки… Але ж так, напевно, здебільшого буває!

Не став я нічого говорити Шарлю – повірю, що він справді краще знає, та й Пані звеліла цього разу його слухатися, але… Я стиснув Шарлю руку.

– Багато говориш.

– Твоя правда. Коли відірвешся, йди вгору лівим берегом меншого струмка – знайдеш садибу. Господар – лицар Братства Булави. Сам він, певне, в столиці, але хтось у садибі є. Пред'явиш булаву принца, її добре знають, – гостював там принц часто…

Чи здалася мені легка насмішка в слові «гостював»?

– Його ім'ям вимагай коня й проводиря. Зустрінемось або біля воріт, або вже в трактирі.

Менше ніж через тырс я заліг в умовленому місці. Противник, до речі, не сильно й берігся. Може, вони навіть і хотіли, щоб хтось ризикнув напасти – тоді вдарить диво-зброя. Раптовості домогтися було б складно: у небі місяць. А вогнищ не палять чомусь…

Чагарник майже на краю яру. Мені заглядати туди і не треба, кроки добре чути. А ось зустрілися, обмінялися словами. Двоє. Один у великому яру, інший ходить по малому. А я б пустив чотирьох… Судячи з того, як ходять, – легкоозброєні. Що? Безкольчужних в загоні не було! Тобто отерців не було. Так, так і є! У таборі всього четверо цих… дивних людей, а двоє чатують в ярах, поклавши руки на дивні чорні речі за поясами. Або я не я, або це зброя. Але ж Шарль наближається, чую я це! Бачить він вартових чи не бачить? Чи зуміє підкрастися? Один двох здолає так, щоб не писнув? Я підняв арбалет – свій, а не Шарля. До свого я більш звиклий, ясна річ. Але тепер зі мною обидва – про всяк випадок.

Ось вартові зустрілися, поговорили, пішли назад. Здалося мені чи ні, що промайнула тінь? Минув час, достатній, щоб до двадцяти злічити, – і я зрозумів, що той, другий вартовий, в далекім яру – помер. Я не міг це бачити, не було ні звуку, щоб почути, але я знав, що він помер.

Від гирла промайнула тінь. Я б не побачив, якби не чув. І так само я відчув, що вартовий зараз обернеться. Що він не просто так став, а щось підозрює…Моя стріла влучила в праве око. Не буду хвалитися – цілив я в перенісся, але з сімдесяти кроків влучити точно в точку можна тільки добре знайомою стрілою, а в мене всі нові. Ця, отже, трохи йде вліво. Навіть Арфіаль не може зробити дві зовсім однакові. (Це я тоді не словами думав, а в один момент все відчув.) Шарль крикнув совою. Якби не це, шум падіння тіла могли би почути, цього я не врахував: усе ж таки я мисливець, на полюванні не думаєш про таке. А Шарль молодець, нагорі й уваги не звернув ніхто: чи то вартовий сполохав сову, чи то вона його налякала. Шарль витягнув з-за пояса вбитого чорні закарлючки, ще щось узяв. Потім, усупереч домовленості, без криків там усяких закрив очі руками – знає, що я його бачу. Ну що ж, зроблю, як він просить. Якщо хто підійде, я почую.

Повільно тяглися миті. І раптом я відчув, що зараз летять ножі з палаючим ганчір'ям на рукояті. А потім був удар і гуркіт. Страшний і оглушливий.

Змійка теж передбачив не все. Я досі не зрозумію, як мене коні не розтоптали, – Шарль зізнався потім, що просто забув про таке… Коней, ясна річ, вони не розсідлували: бою чекали. Прив'язати надійно теж змогли лише кілька – решта кинулася вусібіч, багато падало в яри. Люди металися незгірш за коней, трава та кущі подекуди горіли. Я побачив у цьому пеклі тюрбани й пустив дві стріли, але влучив тільки один раз. Кинув самостріл Шарля, схопив свій і скотився в яр. Цього Змійка не говорив, але я бачив, як туди впав один з горбатих звірів. Якщо вони опам'ятаються від удару, обов'язково хтось перевірить – чи ціла зброя. Заліг між каменів, глибше натягнувши каптур – тепер сам зливаюся з каменями. А командир-то в них рішучий:

– Мовчати! Всі до мене! Всім мовчати! – Голос, напевно, в столиці чути.

Цікаво, прибіжить хто на шум чи ні? Коли ввечері… зброя діяла (не знаю, чи можна це назвати пострілом[6]), то, якби я чув, але не бачив, то вирішив би: обвал, чи віз перекинувся, або щось дерева валить. А тепер відаю: це ні на що не схоже.

Невже у всій окрузі немає цікавих?

– А-а-а… – чийсь крик явно обірвали мечем.

Я не вірив власним вухам.

– Поща…

– Я виберуся! – й звук удару.

Мені зайшла в голову якась холодна думка, що командир у них – рідкісний ідіот: спочатку вигнав дружину, потім згадав про її родину.[7]

Так – якщо загін зараз піде, трупи нікому нічого не розкажуть. Але ж підуть вони в бій! Невже командир не зрозумів, який буде дух у бійців, які знають, що за рану можуть не нагородити, а прикінчити?! Втім, тут до мене дійшло, що нічого чужі помилки рахувати, сам пошився в дурні. Причаївся-то здорово, а як звідси відступатиму? (Знову підвели звички мисливця: якщо засідка на звіра, то шлях відступу не такий важливий.) Так що становище в мене було не таким хорошим, як раніше здавалося. Але… я знову відчув Шарля. Пізніше я не раз помічав, що моя здатність відчувати на відстані, моє НОВЕ ЧУТТЯ, зникає на той час, коли я сам щось роблю, як у бійця під час поєдинку, – він часто не чує стороннього звуку. Шарль повертався і повертався швидко. Пішки б він так не зумів. Певне, прив'язав коней десь недалеко, – якщо вони іржали, то цього в метушні ніхто не помітив. Але тепер… я вже не просто відчуваю – я чую стукіт копит.