Покохати відьму - Когтянц Костянтин - Страница 17

Так що набрався сміливості, поклав свою руку поверх її долоньки, а коли Вона подивилася мені в голову, подумав: «Плюнь ти на цих старших!» Здалося мені чи ні, що її погляд потеплішав?

…Пані, по-моєму, рада була б, якби бесіда тут і скінчилася, але Мелла раптом різким рухом викинула незгорілий залишок своєї іграшки у вікно.

– Подумаймо самі! Що нам відомо? Бойову тварину з Другого Світу використовують за прямим призначенням у Четвертому. Збіг виключаєш? Випадковий перехід – звіра впіймали, здогадалися про його… таланти. У Восьмому світі такий випадок був.

– Не знала.

– Це було років за п'ятсот до збудування Палацу. Мені розповідала Засновниця…

Якби я зараз почав чаклувати, то, напевно, Хазяйка здивувалася б менше.

– Вперше чую, щоб Засновниця комусь щось розповідала. Зі мною вона тільки віталася!

– Ну, я ж особливий випадок! Зозулятко, як ви позаочі кажете!

Пані зніяковіла. Мабуть, Вона теж так називала. Неправильно це.

– Власне, вона зі мною більше всіх і поралася. Ігри придумувала. Тепер розумію, що багато з них були перевірками, але їхнього сенсу здебільшого й досі не збагну. І історії щовечора – це вже неодмінно.

Мелла заговорила іншим голосом, наслідуючи Засновницю:

– «Давним-давно, коли ще не було Палацу…»

– Слухай, а чи не могла стара?…

– Просто розповісти мені міф про Тезея? Я, коли прочитала вперше, теж запідозрила. Набралася сміливості й спитала.

– Так, для цього потрібна сміливість, навіть не уявляю, скільки їй може бути років.

– Від трьох тисяч до нескінченності, але вона була дуже здивована, що міф зберігся. Це п запам'ятали як Аріадну. Це вони прикінчили Мінотавра – удвох із Тезеєм. Випадок, наскільки я розумію, на наш не схожий. Цар Мінос…

– Використав звіра як ката. Засуджених віддавав на поталу – а тут хтось знає, що звір може знаходити жертву за запахом і носити зброю. Панцир, до речі, місцевої роботи, – я руку впізнала. – Хазяйка підвела голову й продовжила: – Убитий майстер з усіма домашніми, ще місяць тому. Сусіди не чули ні крику, ні шуму. Так-от.

Пані звільнила свою руку від моєї.

– Цікаво, кому тут до снаги ТАК замести сліди? – Мелла начебто думала вголос.

– Тільки одна людина, Спостерігач за зовнішніми.

– Не спрощуєш?

Пані знизала плечима:

– В Отері свідчення простолюдина проти свідчень аристократа нічого не важать. Тому тут, якщо взагалі обривають ниточки, то роблять це просто та грубо. Тільки Спостерігач має досвід тонкої роботи. Але сам він ходити між світами не може: я б відчула.

Остання фраза Меллу, здається, не переконала. Хазяйка це теж зрозуміла.

– Ну, не я, так Яххі! Вона б…

Наша гостя хотіла щось запитати, але Пані показала на мене очима – мовляв, не в його присутності. Це ще чому?

Невільник повернувся через півтырса. Я саме розглядав зброю, що залишилася після вбивць-невдах. Короткі клинки, а важчі за деякі довгі.

– Такі тесаки годиться сьомому рангу носити – він проміжний між дворянством і черню. Праворуч їх переважно горяни носять. Вони всі в сьомому, крім тих, кого Гарні-Ла шостим ушанував.

Я підкинув клинок. Треба буде залишити собі і носити праворуч. Коли йдеш, не заважає і… про всяк випадок.

– Пані Морі-Ел десь унизу, доповіси їй.

– Вже. Але, виявляється, я належу не їй, а вам. Що накажете робити?

Про це я вже думав.

– Який тут порядок відпусту рабів на волю? У храмах оголошуєте чи як?

І знаку не подав!

– Складається документ.

Спокійний голос, занадто спокійний – тільки це й виказує хвилювання. А так – начебто про дрібниці говоримо.

– Дізнайся який, я підпишу. І сьогодні ж гидоту цю збий із шиї! Перше, що я зробив, коли залишився сам, – перевірив шлях, яким він у вікно ліз. Так, я пройду – після того, як дізнався, що це можливо. А якби просто подивився на стіну, то вирішив би, що тут і павук не пролізе. І я, зауважте, здоровий.

– А якщо мені краще залишатися рабом?

З тону ясно: «краще» не значить «хочу». І дивиться – начебто без інтересу, але саме «начебто». Чекає, що я зрозумію і що я вирішу. Та ти хлопець складний. Ну, та я простий!

– Тоді без паперів обійдемося, але про себе знай, що вільний. Нашийник збий – скажемо, що в нас на батьківщині рабство неприпустиме. Мене, якщо не знаєш, звуть Хайнлорі – забудь «хазяїна». Дізнайся, де мій трофейний клинок, – і візьми собі.

Кочергою він діяв, як хороший рубака.

– Хазяїне, якщо стане відомо, – а таке не приховаєш, – що ти вручив рабу шляхетський меч, не знаю, що буде, але вже точно щось жахливе.

– Отже, подбай, щоб він завжди був під рукою. У нас обох. Ну й усмішка… Злякатися можна.

– Слухаю, господарю.

Дражнить він мене чи що?

– Я повинен так говорити, а то забуду й бовкну при сторонніх. А в рабів немає імен.

Точно – дражнить і тішиться.

– Давніше мав прізвисько Змійка. Тепер – як накажете. Як накажете…

– Наказую вибрати собі людське ім'я.

Замислився, а дивиться як! Ні, непростий хлопець.

– Ну, якщо по-людськи, то тоді, напевно… клич мене – Шарль.

…Втім, віч-на-віч я його кличу Змієням і до цього дня. Не ображається.

Відступ

Розповідь Мелли

Відразу попереджаю: будете розчаровані. Не такі вже запаморочливі були в мене пригоди. Почати, мабуть, слід з того, що я зранку посварилася зі старійшинами, й настрій у мене був пречудовий. Як це «чому»? У мене завжди чудовий настрій, коли моя правда! А, чому посварилися? Ну, розумієте, в одного негідника – патологічний був донощик: коли намагався втекти від месників… на повному скаку розірвалася попруга, а старійшинам урвався терпець. Заявилися до мене майже повним складом. Ну, я головою киваю, намагаюся зобразити на виду каяття…

Взагалі, вони мають рацію, звичайно: зла в світі таким способом не знищити. Але Кторту чорти смикнули за язик заявити, що добро та зло відносні, і я зірвалася.

– Звичайно, – кажу, – зрозуміло. Ось, приміром, Міір Ха Ліспа…

Кторта скам'яніла, їй-бо, скам'яніла!

– З одного боку, вбив сотні з дві жінок. З іншого – він начебто не винен, що не міг інакше. Так що все відносно й залежить від точки зору. А одна сестричка моя, не розбираючи деталей і не зваживши наслідків, – ребром долоні по горлу!

Сестра спробувала мене перебити – і тут зрозуміла, що слова сказати не може. З мого боку це було неввічливо, але… Ми потім спалили список на сто сімдесят два прізвища, і хлопці, що зі мною гада брали, тільки ахали: «Відомий вчитель! Непересічний поет… Архітектор не без таланту». Комплекси свої тішив, гад!