Покохати відьму - Когтянц Костянтин - Страница 16

…Двоє взяли мене на приціл, а старший потряс паперовим згортком:

– Лицарю Хайн-Лорі, за наказом короля Вас заарештовано!

«Наказ підроблений». Цікаво, як це чарівниці вмудряються – розмовляти без звуку, але при цьому чути голос саме тієї, яка говорить? Ось і тепер – я чув, що це сказала Мелла! Хоча мовлено якраз нічого й не було!

– Чи можу я дізнатися…

Не треба, Хазяйко, тобі нічого дізнаватися. По мене прийшли – сам усе зроблю. Як я стояв від Неї ліворуч, так і повалився на бік, закриваючи двері.

…Далі потрібно на рахунок описувати:

Раз. З дзвоном розлетілося віконне скло. Щось упало за вхідними дверима. Ні, судячи з крику, – хтось! Стрілки натиснули на гашетки, цілячись туди, де мене вже не було, але за мить до того кульки з обох арбалетів просто зникли. Мелла наворожила, не інакше.

Два. Ближній до мене стрілок остовпіло дивився на свою зброю. Двоє інших смикали руків'я мечів – і ті залишалися в піхвах: заїло!

Три. Я одним стрибком покрив усю відстань і врізав стрілку лівою під дих. Через розбите вікно проліз той самий хлопець, мені подарований. Весь у бинтах, а в руках відважно тримає кочергу. Через головні двері ввалився четвертий супротивник. Правильно – не могли вони двері без охорони зовні залишити, та щось надто вигляд ошелешений.

Чотири. Мелла піднялася з подушки – й не кваплячись…

…Розвернула одного обличчям до себе, очі зустрілися з очима – і мужик осів на підлогу. Хлопець-раб шулікою налетів на нового нашого ворога, тільки мені розглядати їхній бій було ніколи, бо на мене самого напав другий стрілок, діючи арбалетом, як довбнею. Я ухилився, стукнув кулаком по ребрах, одночасно копнув ногою першого стрільця, щоб той не оговтався завчасно.

«Хапай його і тримай!» Я так і зробив, правда, діставши все-таки ліктем у груди: повис на отерцеві, як «лінива риба», – поки Мелла не заглянула йому в очі. Потім чарівниця, як і раніше без поспіху, занурила в сон інших двох, уже виведених з ладу. Потаємні двері повернулись безшумно – не відчув. А після Хазяйка сказала таке, чого б я нікому іншому не пробачив, – а Мелла вдала, що фігури ліпні на стелі вивчає.

– Що трапилося?

– Очі б мої тебе не бачили, от що трапилося. Як ти тільки мені кісток не зламав, захисничок!

Демони пекла!..

– Юначе, – це Вона до невільника звернулася, – збігайте до свого колишнього господаря, доповісте йому… самі знаєте, що доповідати, про що промовчати. Скажіть, нічого поки робити не потрібно.

Здалося мені чи ні, що Господині ніяково говорити з тим хлопцем?

– Стривайте… Спочатку скажіть управителю: нехай попередить усіх слуг до єдиного: до нас НІХТО не приходив, вони НІЧОГО не бачили та не чули. Балакуни нехай потім на мене Богу не скаржаться!

Моторошно мені стало. Не можна так, Пані.

…Мелла відірвалася від ліпних фігур, непомітно від Пані всміхнулась мені: потерпи, мовляв, Вона охолоне.

– То що, сестричко, почнемо допит?

– Навіщо? Тут, – Пані клацнула пальцем по паперу, – все сказано ясніше ясного. Печатка, справді, підроблена. Зате підпис справжній.

Це ще навіщо? У нас є печатки, я добре знаю, що це таке, але навіщо?

– Поясни йому…

Пані зміряла мене крижаним поглядом, але почала:

– Слова «іменем короля» не слід розуміти буквально. Наказ віддав Спостерігач за зовнішніми…

В голові спливло обличчя лівого судді.

– …Підписався сам, аби не посвячувати зайвих людей. І тому, що встановити справжність чи несправжність підпису не може ніхто…

– Тут – ніхто, – внесла уточнення Мелла.

– За місцевими звичаями, наказ залишається в родини заарештованого. Тобто в мене. Я вимагаю пояснень: за що? Спостерігач – я не я, печатка також не моя. Починають роздивлятися – а оця лінія зайва, уклін літер неправильний. Влада непричетна.

– Ну, а цих доведеться…

Я благально подивився їй в очі. Напевно, в клані мене дражнили недарма. Адже це – найнадійніший вихід. Але я не можу різати поснулих і взагалі беззбройних. А повернути їм зброю – жахлива дурість, це ясно. «Придумай що-небудь, Пані. Ти ж чарівниця».

– Дуже точне зауваження. Мелла?

Пані залишилася в кімнаті – про всяк випадок, я, за словом Мелли, взяв двох поснулих за руки, вона сама вхопила мене під лікоть – і ми опинились між узліссям і берегом моря. Ніде нікого, тільки при самому горизонті точки, схожі на човни.

– Тутешні рибалки закон гостинності розуміють так: як гість себе покаже, так і до нього поставляться.

Під час другої ходки я зважився поставити питання:

– Пані Мелло… – Як мені важко називати п панею. – Минулого разу я вас бачив вагітною.

– Здорова народилася дівчинка, навіть плаче нечасто. Я ж чому сама й з'явилася: ми мамкам-нянькам не довіряємо, один з нас весь час удома. Мій чоловік тебе високо цінує, пишайся! Його похвалу заслужити ой як непросто.

– Передайте йому… – і затнувся я, не можу знайти слів.

– Я все зрозуміла, передам – буде задоволений.

Боги та демони, які в неї очі, коли говорить про чоловіка! Міцно любить.

– А той мій… наш подарунок – він же зламався?

Мені захотілося провалитися крізь землю: навіть і не згадав про єдиний подарунок свого єдиного друга. Мабуть, не уникнути було йому поломки – між камінням і такою тушею. Але я ж не перевірив!

– Нічого страшного, уявляю, що то була за халепа. Візьми.

Мелла простягнула руку вперед і просто з повітря взяла точну копію кинджала. Пані ніколи так не робила.

– Отже, тепер нарешті. – Мелла подивилася на кінчик якоїсь штуки, довгої, коричневої. Начебто з якогось листя згорнута… Кінчик загорівся, і чарівниця сунула інший собі в рот. Як на мене, так від цього запаху може знудити. – Отже, тепер можна поговорити, – дивним чином ця… річ… їй говорити не заважала. Втім, вона вряди-годи виймала це й тримала в руці. – Я, за твоїм проханням, побувала в Палаці. Мало того, я не з дому, а звідти. Давно не бачила такої… стурбованості. Старійшини отримали твоє повідомлення й дякують. Ніхто з наших до Другого Світу навіть не наближався, це теж перевірено.

Мелла кілька разів втягнула в себе дим.

– Тепер неприємна частина. Вони просять… ПРОСЯТЬ, щоб ні ти, ні я не втручалися. Тобто захищати себе можемо, якщо знадобиться, але не більше.

– Мені не довіряють.

– Нам обом не довіряють. Мене їхня довіра чи недовіра дуже мало хвилює.

Пані зітхнула:

– У тебе ситуація зовсім інша.

– Можливо… можливо…

Мелла взялася вдихати дим з таким виглядом, ніби п'є добре вино, а моя Пані… Відразу видно – важко їй. Хіба мені не знати, що таке, коли свої не вірять?