Писар Східних Воріт Притулку - Пагутяк Галина - Страница 35

Старий встав тихенько, щоб не потривожити сну свого брата. Вмився коло криниці і замість того, щоб повернутися до хати, розпочавши звичне щоденне коло, рушив помалу стежкою, що вела до річки. Там він сів на великий камінь, на якому полюбляв відпочивати Лікар, що зимою покинув їх. На кущах ще не зовсім розгорнулося листя, і вони просвічували на сонці. Трава була всіяна квітами кульбаби, у тихій заводі жаби стерегли прозорі грона ікри. На замуленому дні таємничо коливалися стебла затопленої трави, з крихітних нірок хтось випускав бульбашки повітря. Тінь Старого водяні жителі не сплутали з хмарою, якої можна не боятися. Нарешті Старий збагнув, що своєю тінню не дає сонцю як слід прогріти воду і бентежить маленьких істот. Він трохи відсунувся. Сонце приємно гріло йому спину, не хотілось вставати. Він нічим зараз не відрізнявся від того хлопчика, який сидів на березі, спостерігаючи за польотом пташок, комах і життям на дні річки. Сонце розтопило старечу кригу, і той хлопчик вивільнився; кинув у воду сухий патичок, що сполохав усе підводне царство. У світі людей таке спричинила б з’ява велетенського птаха, схожого на тих, що їх випускав у небо Лі, тільки не паперового, а з плоті й крови. Той птах не мав би на мислі ні злого, ні доброго, просто літав би собі, дихаючи свіжим повітрям, але людей охопила б паніка, лише декого ? радість, бо побачити диво ? означає скинути із себе пута буденного існування й вилікуватись від туги чистою радістю причетності до чогось незвичайного. Голод душі можна заспокоїти і прекрасним, і жахливим.

Старий спробував згадати власне ім’я, але не зміг. Нічого, можна придумати інше. Для старих людей їхнє ім’я багато не важить: вони не роблять ні добрих, ні злих вчинків, як і малі діти. Однак не годиться помирати без імені. Воно не дозволить твоїм нащадкам загубити їхні імена.

Старий заплющив очі й уявив дорогу, якою піде зі своїм братом. (Це трапиться влітку чи ранньої осені). Дорогу, встелену м’якою пилюкою, нерівну, звивисту з пагорба на пагорб, з ночівлею у чужих домівках. Вони шукатимуть когось зі свого племені, а якщо не знайдуть, вчитимуть мови кожного, хто побажає, і так непомітно перейдуть у той світ, і там робитимуть те саме, продовжуючи життя мові, яка є їхньою матір’ю і сестрою.

І нарешті прийдуть до тієї землі, що належала їм колись, і розмовлятимуть з нею мовою, яку зберегли. Ніколи не сумнівайся, що це потрібно: повернути душу неживому.

? Я так довго чекав тебе, брате… ? прошепотів Старий і очі його наповнилися слізьми. ? Ти брат не по крові, а по духу. Ми підемо, хай навіть нас поб’ють камінням і ми помремо без імені. Я обріс мохом, як камінь, але серце моє все одно билося. І я нікуди не йшов, хоч усі вже давно пішли шукати нову долю. Але тепер, твоє тіло відпочине. Ми підемо удвох. Я не покину тебе, брате. Будемо один одному поводирями. Я прожив багато років у будиночку коло Воріт і бачив кожного прибульця, чекаючи на того, з ким доведеться продовжувати шлях. Я не знав, хто це буде ? чоловік, жінка чи дитина, молодий чи старий ? але знав, що він, як і я, не зможе йти далі на самоті. Самотністю наповнений світ людей. Щоб її позбутися, вони здатні на самогубство, вбивство чи зраду. Я знав, що той, хто прийде, буде найбагатший, бо не покине тягар ради забуття. Я допоможу розділити його, брате… Доля послала мені це щастя, і вона ж дасть силу дійти до нашої батьківщини. Я тут так давно, що забув власний біль, а тільки він робить людину людиною, породжує в ній любов і співчуття.

Отак говорив Старий, сидячи на березі ріки, а його брат, усе ще самотній, спав і йому снилося зимове дерево посеред безмежної білої пустелі, яке повільно йшло назустріч…

XI

Антон, Писар Східних Воріт Притулку, похапцем снідав молоком і коржем на порозі хатини. На нього чекало багато роботи. Спершу треба було пустити кіз пастися на той схил пагорба, що зараз найкраще прогрівається сонцем. Ранок був холодним. Якесь роздратування змушувало Антона поспішати. По небу швидко бігли хмари із сірими обпаленими краями. Зліва від нього був мур Притулку, темний і слизький від весняної вогкості, а справа ? доріжка, що вела до Бібліотеки. Антонові бракло простору й повітря, і через те сили, аби почати довгий день. Він зітхнув, допивши останні краплі молока. «Що трапилося б, якби у Притулку були всі такі, як я? ? подумав він з гіркотою. ? Хто навчив би нас будувати житло, саджати дерева, читати книжки? Хтось мусив би. Притулок не може існувати без того світу, отже, той світ ? старший і різноманітніший. Тільки не всі можуть у ньому жити. Чи зможу я?» Ніколи не був він ще так близько до Західних Воріт. Ніби стояв на порозі, вдивляючись у той світ, вгадував, що його там чекає. Він знав, що краєвиди в обох світах схожі, але люди того світу не в злагоді з ними і намагаються їх змінити.

Кози не хотіли довго чекати. Антон провів їх на сонячний схил пагорба. Можливо, сонце ще загляне туди. Просто вранішній туман не пускає промені до короткої, але густої трави. Антон мовив козам кілька ласкавих слів і подався до Воріт. Зимова подорож поволі забувалася, почуття тьмяніли. Він дедалі рідше згадував Якова, Яна, ту жінку без рук, і Семмі, який хотів перебратися до неї, щоб об’єднати їхні скалічені тіла. Йому таки пощастило знайти Генріха і запам’ятати його скупу розповідь слово у слово, хоч вона не дала надовго поживи розуму.

То була історія, яку він міг прочитати у Бібліотеці. Тоді вона вразила Антона, бо він чув її з уст живого свідка. Але не зміг упізнати в ній себе, бо його там не було насправді. Кожен, кого він зустрічав під час подорожі, бодай на хвильку розкривав перед ним душу, але ніхто не вимагав від нього того самого. Антон не знав про самотність подорожнього, і взагалі про самотність. Бо був настільки самотнім, наскільки повинен бути самотнім Писар Східних Воріт Притулку, а може, ще більше. І коли він це усвідомить, то не зможе бути Писарем Східних Воріт, бо осліпне від самотності, яка підніметься йому до очей.

Млявість, учорашня втома налягли на плечі, аж він згорбився, і, якби хтось побачив Антона зараз, то знову помітив би схожість з учорашнім прибульцем. Бо Лі, помічаючи зовнішню схожість, мав на увазі внутрішню.

Став накрапати дощ і невдовзі здійнявся вітер. За якусь хвилину стежку вкрили білі пелюстки яблунь, а сам Антон змок до нитки. Небо зловісно нависло над Притулком. Антон добіг до хати і відгородився від негоди дверима.

Дощ був прикро холодний. Якщо буде до вечора падати, то по його роботі. Антон розпалив у грубці, яка ще віддавала тепло з учорашнього вечора, і перебрався у сухе. Від холодного дощу лице аж горіло. Дощ не припинився. Вітер спрямував його струмені просто на шибки. Вода, що стікала, викривила образ світу. Здавалося, падає сніг.

Антон зауважив прилиплу пелюстку на зап’ясті. Коли знімав її, у пам’яті виринув забутий спогад: ніжний доторк маленької руки, яка прагне сховатися в його долоні. Коли ж це було? Ліхтар, у світлі якого танцюють сніжинки, земля, що стала каменем, чорне провалля вулиці?.. Він наморщив чоло, намагаючись позбутися страху, спричиненого темрявою.

Надворі ще більше потемніло. Бризнула вода, коли Антон підійшов до вікна, намагаючись прикрити його щільніше; він інстинктивно прикрив очі. Маленька рука висковзнула з великої долоні, залишивши у ній відчуття м’якого тепла. Він втратив її, не знав, де шукати, і жаль стиснув йому серце. Може, це власне дитинство приходило нагадати про те, що воно беззахисне і перед дорослими, і перед їхнім досвідом?

Дощ минувся, але сонце уже не виглянуло цього дня. Лі спостерігав за хрущем, якого вода змила з вишні, що запізнилася із цвітом. Хрущ повзав по столу з мокрими крилами, чудове створіння, наче викуте з металу, яке невдовзі скине крила і сховається у землі, ніби після цвітіння дерев нічого кращого вже не буде. Зараз хрущ про це не думав. Його дратували незвичні обставини, в яких він опинився. Лі перейнявся не хвилюванням хруща, а його відчуттям змарнованого часу. Цей час тік повільніше, ніж дощ, що падає з неба, важкі струмені води, які полегшують життя хмарам, перетворюючи їх на тінь. Кожна хвилина наземного існування цієї істоти була б місяцем для людини, і ось так марнувалася. Намоклі крила сповільнювали рухи хруща. Лі взяв його між долоні, намагаючись висушити. Жодна комаха не дає стільки втіхи, скільки хрущ з його важким тілом і маленькими легкими лоскітливими лапками. Шкіра на долонях Лі стала чутливою, як у дитинстві.