Писар Східних Воріт Притулку - Пагутяк Галина - Страница 34

Марфа теж піддавалася чарові хлопця, забуваючи про небезпеку. Розпач, чекання, туга не знаходили у ньому виходу. Як же міг Притулок відчинити йому ворота руками Антона? Які ліки він мав для Ізидора? Терпіння? Час? Спокій? Ці млини, які перемелюють найбільше людське горе. Чи дім, втрачений ним, золоте дитинство? Але в таких, як Ізидор, дім став пусткою, а дитинство ? одвічним тягарем, якого вони не можуть позбутися, Ізидор не помічав, що Лікар покинув Притулок, а Джон Сміт пересиджує цілі дні на горі, й тільки голод його змушує сходити вниз. Про нього зараз і йтиме мова. Дві сили боролись у його душі: сила покаяння і сила прощення. Якби він поклав їх на шальки терезів, жодна з них не переважила б іншої: кривда, яку йому заподіяли, і кривда, яку заподіяв він. Хоча Джон Сміт убивав убивць і сам міг стати коли-небудь жертвою, щоб здійснився Закон Рівноваги, Мадонна дала йому інший шанс.

Мешканцям Притулку таке виокремлення божественної суті здавалося дивним і не зрозумілим. Вони мали в собі її частинку, але ніколи не уявляли її поза чи над собою. Щоправда, у часи, коли всюди панувало ідолопоклонство, навіть у Притулку були храми. Нині від них залишилися самі руїни. Це сталося тому, що цей цикл завершився, віджив себе.

Кожен прибулець на початку шукав безпеки, а не спасіння. Щоб почуватися справді в безпеці, потрібно оновити кожну клітинку свого тіла, щоб тебе ніхто не впізнав у тому світі й не повернув знову в рабство. А таке бувало, коли Притулок лише створював власний образ: повернувшись дочасне у той світ, людина зазнавала ще більших нещасть, втративши вакцину проти них. Через те Притулок занепадав, поростав руїнами, хоч і тоді у ньому можна було знайти грядочку з городиною, комин, з якого підіймався дим, а на ґанку ? чистенького доброзичливого котика. Бо навіщо Притулкові марнославні палаци, які не додають людині гідності, а роблять її рабом? Людині, чиє життя має текти як струмок, зі Сходу на Захід.

Джон Сміт цієї першої весни у притулку переживав нелегкі часи. Він сподівався, що в житті настануть якісь зміни. Не чекав допомоги ззовні. Ще тоді, коли він переховувався у цементному містечку, навчився тримати язик за зубами. Джон Сміт ніколи не мав друзів: у тому світі легко було наразити ся на зраду. А в Притулку він не бачив нікого, хто б, викликавши його на відвертість, допоміг забути минуле. Надмірна обережність супроводжує тут кожного, хто починає жити у Притулку.

Важко звикати до миру, коли ти повернувся з війни.

З гори Джон Сміт бачив ознаки життя: дим із димарів, будиночки, шляхи, часом людей, схожих на мурашок. Серед них могли бути й ті, хто, подібно до нього, прагнув пізнати радість. Але також і ті, хто колись ховався від нього, його колишня не впіймана здобич. Якби вони зустрілися, сталося б щось жахливе: Притулок втратив би сенс. Ніхто не заглядав так глибоко в душу Джона Сміта, щоб підтвердити чи заперечити ці побоювання. У Притулку немає ні учнів, ні наставників, ні володарів, ні підданих. Є лише Писар Східних Воріт і Писар Західних, які відчиняють двері, нічого не питаючи, бо кожному, хто стукає у ті двері, слід відчинити.

Хоча Джон Сміт і не відважувався поки що спуститись у Долину й піти дорогами Притулку, він і гадки не мав жити на горі відлюдником. Гора не належала йому так само, як і будь-що, Єдине, з чим він не міг би розлучитися, це з образом Мадонни. Вона стала для нього матір’ю і сестрою, яких він ніколи не мав, і, певно, сама стомилася блукати незатишними просторами неба і землі. Але, як тільки він починав зводити для неї дім, стіни розсипалися. Отоді Лі розповів йому історію Сізіфа, чоловіка, що мусив без упину котити камінь на гору, бо насмілився покепкувати з богів. Джон Сміт здвигнув плечима:

? Це не про мене.

? Звісно, не про тебе, ? погодився Лі. ? Усе, що трапилося з тобою, ? тільки твоє.

Джон Сміт не образився. Але, коли залишився сам, запитав:

? Чи я колись скривдив тебе, Мадонно? Чого ти хочеш від мене?

Він не вивчав Закону Божого, вулиця не навчила його поважати щось інше, крім сили та грошей. Та й мова лишалася досі дикою та грубою.

І тоді перед очима виник образ з далекого дитинства: глухонімий, з тих, що ходили дорогами, продаючи церковні календарі, образочки та молитовники. Як він штовхав із хлопцями старого і той з усім своїм непотребом падав у калюжу. Цей гидкий спогад охолодив йому серце. Деякий час Джон Сміт не підіймався на гору, а блукав з темним від болю лицем берегом маленької річки. Іноді йому хотілося вхопити Лі за плечі й вигукнути:

? Чому я вибрав це каміння, яке не можу стулити докупи? Ти ж знаєш, ти все знаєш, прочитавши стільки книжок.

Щоб жити в Притулку, треба уявити собі нове життя, а Джон Сміт не міг. Він лише сховався від переслідувачів. Лікар міг зі своїм котом шукати цілюще зілля, Ізидор ? допомагати двом старим. Лі ? сміятися, Джон Сміт будувати щось на пагорбі, але то не була робота. Справжня робота відбувалась у душі. Вона полягала в тому, щоб, залікувавши рани, приспавши біль, знайти єдиний шлях, який допоможе повернутись у той світ, хоч ти йому не потрібний. Зате ти матимеш надію, що все колись зміниться.

Внутрішній світ Сміта й досі був обмежений. Ніщо так не розширює його межі, як мудрість, і ніщо так не звужує, як знання. Єдине тістечко Генріха, яке Антон з’їв по дорозі додому, мало смак свободи, що для нього означало дуже багато. Адже Генріх показав йому всі пастки, які чигатимуть на нього у майбутньому, щоб затягти до кола, що не має ні початку, ні кінця. Проте, казав Лі, не знайдеться і двох однакових речей: зовнішня схожість не виключає внутрішньої протилежності.

Одразу після повернення Антон багато міркував над тим, як йому уникнути пророцтв Генріха. Пробував зосередитися на тому єдиному видінні, котре дало б йому силу: золотих дверях. Натомість відчував лише тягар обов’язку. Він вагався, чи буде розумно скинути його з плечей, чи не порушаться через це підвалини Притулку. Адже він прожив тут достатньо, аби відчувати, що кожен крок, кожен жест, усмішка, не кажучи вже про слово, змушують Притулок здригатися. Тільки той, хто прожив тут роками, міг завважити цей трепет.

Прибульці ж зовсім не знали про це: їхні сліди лишилися в інших землях, трепет яких вони не могли відчувати. Надто багато кипіло тут пристрастей, надто багато небезпек чатувало на кожну істоту. І люди приходили сюди не так, як слід приходити в життя ? нагими і чистими. Їм важко було відділити від себе одяг і думки того світу, бо вони вже й не знали, які ж насправді їхні помисли. Приходили отакими до Воріт, і Писар відчиняв їх перед ними. Це ж на нього ніби падала провина: чому він не відібрав у них цей тягар? Щоправда, ніхто не дорікав Писареві: надто багато довелося зазнати страждань, щоб іще довірити власну ношу плечам чужої людини, обличчя якої нічим не нагадувало осяйного лиця Божества.

Докори сумління міг відчути лише Писар. Але прибульці відходили, потім він бачив їх зрідка, йому здавалося, що вони відпочили: очі стали прозорими, зморшки розгладилися… Згодом вони змінювалися щораз більше, аж до невпізнання, як міг бачити Антон під час зимової подорожі. Для нього, котрий зовсім не знав того світу, постійний неспокій, сумніви здобули ніби невіддільної риси людини. Він мріяв приєднатися колись до прибульців і вийти через Західні Ворота Притулку вже кимось іншим.

Віднедавна Антон відчував рух, час, спотикався іноді об нього, падав. Час набував вигляду каменя, дерева, грудки криги, завдавав болю. Адже коли він порядкує в господі, доглядає кіз, порається в садку та на городі. Яків, колишній Лікар, усе далі відходить від нього, і Генріх на прізвисько Кухар теж не залишиться у Притулку… Попереду в них ? не прополювання моркви та цибулі, не спокій, а щось несподіване, нове, те, що вони заслужили, зумівши нарешті покинути старі одяг і думки. Але й тут сумніви не покидали Антона. Чи варто йти. у безмежність, яка не може дати людині нічого, крім самотності?

…Настав ранок після того, як прийшов сліпий прибулець. Він ще спав, негарно розтуливши зморшкуватого рота. Старі легше звикають до Притулку. Вони знають, що неможливо повернути молодість і силу, і потребують зовсім мало. Сюди приходить їх небагато: за віком людина уподібнюється до тієї землі, з якої постала, ? висохла, вона розсипається на порох.