Писар Східних Воріт Притулку - Пагутяк Галина - Страница 20

Уся складність полягала в тому, що ті, хто жив біля Східних Воріт, могли піти в Долину, але з Долини майже ніхто не піднімався до них. Спробуй іти проти течії: промокнеш до нитки, втомишся, словом, небагато втіхи з такої мандрівки.

У Долині можна було знайти кравця, шевця, теслю, мельника, ? мешкало там чимало різного люду. За Долиною було Містечко, а за ним ? великий ліс. Але й це не був увесь Притулок. Десь існувало дзеркальне відображення Східних Воріт ? Ворота Західні, про які існували різні леґенди, бо той, хто бачив їх, уже не бажав повернутися назад. То, безперечно, було незвичайне місце.

Як і Бібліотека Лі, котра існувала, щоб застерегти від повторення помилок, але, по суті, сама була колекцією марних спроб відшукати істину. Справжня бібліотека служить для розваги читачів, а ця розважала більше самого Бібліотекаря. Лі зразу бачив, кому яка книжка потрібна. Здавалося, він створював її з повітря, у якому, казав, містяться розпорошені елементи Всесвіту. Треба лише розташувати їх у певному порядку. Можливо, так воно і є. Але, напевно, у. тому світі Лі зазнав би чимало лиха з такою бібліотекою. Якби хтось задумав сам відшукати у ній книжку, то зазнав би розчарування. Колись знайшовся такий сміливець. Усі книжки, які він розгортав, мали порожні сторінки. А Лі стояв поруч і тихенько сміявся. Важко уявити його з Бібліотекою на спині, так саме, як Писаря Східних Воріт з Воротами на плечах, коли б вони надумали кудись піти. Із цього можна зробити один висновок: бібліотеки та ворота не конче потрібні в подорожах. Їх легко можна створити з повітря у будь-яку мить. Як інші речі чи краєвиди.

Зимова подорож ? чому б і ні? Теплої пори Антон не мав часу, бо лише подорож у Долину займала кілька годин. Були це мандрівки не задля розваги: замовити чи полагодити взуття, пошити одежу. Власне, цієї зими він збирався туди піти. Але тепер мав зосередити всю увагу на дорученні Старого. Коли Лі вислухав схвильовану розповідь Антона, то підбадьорив його:

? Зустрічаючи і розпитуючи людей, ти краще пізнаєш Притулок. Досі ти цього не хотів.

? Як то не хотів? Просто мені важко покинути Ворота. Та й кози, сад, город… На кого я все це лишу?

Лі хіба засміявся у відповідь. Його сміх завжди звільняв Антона від якогось тягаря.

? Зрештою, я за кілька днів повернусь.

? Або за кілька місяців.

? Я стільки не витримаю, ? похитав головою Антон. ? Як ти гадаєш, ця монета має якийсь стосунок до золотих дверей?

? Важко сказати. Стільки людей її брали, віддавали, втрачали. Її доля тепер залежатиме від тебе.

? Вона нагадує мені золоті двері. Я ніби сам їх створював. Хоча ні, вона не моя. Я віддам її отому Генріху. А може, він не візьме її?

? Будь обережний, Антоне! Ця гарненька річ ? твоє випробування.

? Не розумію…

? Бідний старенький Лі не повинен втручатися. Але, щоб трохи дошкулити Старому, він скаже: цей шматочок золота небагато вартує ні в тому світі, ні в нашому. Що зовні, те всередині, еге ж? ? Лі змовницьки підморгнув Антонові.

? Так, ? посміхнувся той.

? Подивися на цю істоту! ? Лі легенько дмухнув на щиглика, що сидів на його плечі. ? Я б хотів, щоб ти чогось навчився у мого брата щиглика. Він ? дорослий птах, але досі відчуває смак життя і щасливий. Звісно, між вами суттєва різниця: щиглика не обходять прибульці, а ти не вмієш…

? Літати!

? Для нього літати ? все одно, що для тебе ходити. Я не це мав на увазі. Щиглик нікого не пустить до свого серця. А ти цього не вмієш ? ти впускаєш.

VII

Антонова душа була збурена до краю, коли він минав будиночок Старого. Ще тільки розвиднялося. Антон навіть не знав, як йому йти: швидко чи повільно. Швидко ? зігрієшся, але прийдеш зарано, повільно ? змерзнеш, але прийдеш вчасно. Він рушив стежкою вздовж струмка, але вона незабаром зникла. Не було навіть слідів Джона Сміта. Вогко, холодно. Так буває на початку зими: сніг сковує, але потім звикаєш до нього, бо треба рухатися й дихати свіжим повітрям.

Антон почував себе цілком добре. Зрештою, його хвороба була радше хворобою духу, ніж тіла. Усе накопичувалося роками і мало колись прорватися: прибульці, сумніви, одноманітне життя, сни, які неможливо витлумачити. Він не був готовий до подорожі, бо ніколи не подорожував. Узяв із собою трохи харчів, переміну одягу. Найбільше слід остерігатися негоди, бо у Притулку є місця, де ніхто не живе, і можна впасти до ями чи заблукати, Антон оминув гору і став сходити вниз. Замість сонця з’явився туман, але поки що вгадувалася дорога, присипана снігом. А там по запаху диму, звуках людської присутності ? ударах сокирою, скрипінні колодязних журавлів ? він віднайде село. І поки йшов отак, в тумані, ніщо не перешкоджало йому думати: «Невже це я йду сам, у білому тумані? Може, мені сниться, що я йду виконувати доручення Старого? Хоча я мав вибір. Міг би відмовитися. Але чи бодай раз у житті я комусь відмовив? Може, Старий хотів від мене саме цього? Може, мені не слід вертатися? Рано чи пізно всі залишають Притулок. Але як я це зроблю?…» Антон важко зітхнув: думки завжди веселіші, коли бачиш сонце. Туман якийсь дивний… Іноді бувають такими вітер і дощ. Вони ніби роблять тебе слабшим.

Туман вперто ставав йому на шляху, а він так хотів би бачити увесь Притулок, вибрати серед його доріг ту, яка неодмінно приведе його до Генріха на прізвисько Кухар. Антон любив чіткість. Він не хотів блукати навмання. Безнадійний хаос, пустка доводили його до відчаю. І треба ж було вирушити саме сьогодні! Нічого, втішив він себе, ще надто рано. Усе, що починається важко, потім закінчується добре. З дороги я не зіб’юся і сьогодні ж натраплю на слід Генріха.

Про те, щоб мандрувати задля втіхи, шукаючи несподіванок і пригод, сумлінний Писар Східних Воріт навіть не думав. Його душа нагадувала рівну поверхню води, під якою вирували драматичні пристрасті, але ніколи не виринали. Мабуть, він створений був для Іншого життя, або прибульці, які увійшли до його серця, зробили Антона надто чутливим.

Замість того, щоб спадати, туман ставав усе густішим. Антон уже не мав певності, чи йде правильним шляхом. Він уявив, що коли стемніє, він опиниться в порожнечі, якої не знав досі. І як це жахливо ? позбутися раптом людей і речей, які тебе досі підтримували, і не втратити при цьому голови, тіла, що прагне тепла і їжі, жодних інших відчуттів.

Присипана снігом стежка, в існуванні якої він не сумнівався, перестала здаватися стежкою. Антон почав відчувати під ногами тугі клубки сухої болотної трави, натрапляв на ями, під ногами хрупав лід. Ніщо учора не віщувало негоди, яка сховала від нього і небо, і все довкола. Врешті-решт, Антон, що не звик до довгих переходів, запанікував. Був ще один вихід: повернутися назад, ступаючи у власні сліди, але це все одно, що віддати комусь власний дім, а потім побачити, що для тебе там немає місця, що ти чужий. Жодного звуку не долинало з порожнечі, аж тут сипнув із сухим шелестом сніг, густий і колючий, наче хотів покарати Антона за бажання відступити.

? Отак мені й треба! ? вигукнув Антон, і від звуку його голосу крига, що осіла у нього в душі, тріснула і розлилося гаряче тепло. Він згадав, що в Долині немає порожнечі і вона десь поруч. Якщо він уже спустився, то це і є Долина, і він іде городами. Туман і сніг відгородили його від світу, але він має над ними перевагу, бо вийшов рано і, доки зайде сонце, обов’язково прийде куди-небудь. Антон згадав, як нещодавно уві сні перебував у такій же порожнечі, а потім створив стіну із золотими дверима, зумів відчинити їх.

? Добре, ? сказав він, ? я зробив це. Але тепер непотрібно щось вигадувати. Є реальні речі й люди, яких я шукаю, і кожен крок наближає мене до них. Я не буду заплющувати очей. Одного разу я вже відчинив золоті двері, навіщо знову це робити? Туман не може мені завадити виконати доручення Старого.

? Гей, чоловіче! Ти маєш рацію! ? озвався хтось збоку.

? Хто тут? ? аж підстрибнув Антон.

? Та Ян, Кравець на прізвисько. Стій там, я підійду! Цей туман і до вечора не впаде.