Писар Східних Воріт Притулку - Пагутяк Галина - Страница 19

Антон завжди мив руки після того, як вимітав пил чи просто дивився на нього. Пил не завжди був однаковий: міняв колір, іноді навіть приємний, коли сходило сонце. Сходило воно у тому світі, а заходило, можливо, у Притулку. Так було б справедливо, хоч сонцю байдуже, кому воно світить. І зразковим Писарям теж мало би бути однаково, кого вони впускають чи випускають. Певно, кожен Писар колись сягав досконалості у власному ремеслі, а сягнувши, йшов її позбуватися.

Тієї ночі, коли випав третій сніг, Антона щось збудило: може, сон, може, те, що сніг падав. Він прокинувся у хатині, що вже схолола. Серце калатало так, аж перехопило горло. Він не встиг навіть злякатися, коли це скінчилось і тіло скувала глибока слабкість, наче він дуже втомився.

У вікно було видно, як падає сніг. Він не міг бачити, чи той сніг вкрив землю, чи щойно почав падати. У голові не було жодних думок, у пам’яті ? спогадів, якими він міг би заспокоїтись і знову поринути в дрімоту. Він болісно сприйняв цю порожнечу. Чомусь вона найбільше відчувається саме вночі, коли тіло сковане, припнуте ланцюгами сну, й потрібні величезні зусилля, щоб поворухнутись.

Усе це видалось Антонові якимось чужим, незнайомим. Він натягнув на голову ковдру, тремтячи від холоду й страху. Ковдра і сніг ніби відгороджували його від решти світу, але чи надовго?

…Але невдовзі він зрозумів, що йде. Це було важко, з ноги текла кров, а ті сліди, що він залишав їх на піску, були криком болю. Попереду в різкому, гарячому сонячному світлі коливалися білі стіни й двері. Він намагався не випускати з поля зору тих дверей, щоб вони не зникли, бо це був сон, а у снах образи змінюються блискавично.

Антон наблизився до дверей і побачив, що вони із золота. Мусив напружити усю силу волі, щоб зрозуміти, як їх відчинити. Спочатку двері були лише гладеньким прямокутником, глибоко зануреним у товсту стіну. Він вирізьбив ромб посеред дверей, завіси, схожі на ті, що бачив у кожних дверях, замок. Але цього було не досить, щоб їх відчинити, і Антон створив ще клямку, зручно вигнуту для руки. Вона піддалася, коли Антон натиснув на неї. Він не дав сну покинути його, відчинив двері й побачив перед собою нічний сад, за яким виступали гостроверхі дахи будинків, а ще далі ? зеленкувате небо, осяяне місяцем. Усе спало, і він відпустив свій сон, щоб перечекати до ранку…

? Знаєш, Лі, я бачив золоті двері. Ти не зустрічав колись таких?

На Антонових грудях сидів щиглик і чепурив пір’ячко. Лі дмухав на горня з гарячим чаєм, щоб швидше вистиг.

? Ти хворий, Антоне. Не говори багато.

? Ні, я не хворий! Чого б це я міг захворіти?

? Винен, мабуть, сніг, ? знизав плечима Лі й продекламував співучим голосом: «Побачив сніг ? і остовпів: як схожий він на день вчорашній».

? Як ти мене знайшов? ? хрипким від гарячки голосом спитав Антон.

? Де ж тобі бути, як не тут? У тебе гарячка, друже. Випий оцей чай. Коли над твоєю оселею не в’ється дим, значить, щось трапилося. Лежи, я тобі подам…

? А кози?

? Марфа їх подоїла. Їй це ліпше вдається. А коли прийде хтось із того світу, я його впущу.

? Золоті двері, ? прошепотів Антон, зникаючи знову.

Він не хотів забути про ті двері.

З того снігу все почалося: хвороба Антона, його неспокій. Ритм життя порушився. Сніг відчинив перед ним золоті двері, але навіщо? Увесь час йому здавалося, що він забув щось важливе, що сталося перед самим снігом. Як тільки пробував згадати, від хвилювання починала нестерпно боліти голова.

Антон відчував, що Лі тривожиться за нього. Це його втішило, адже й мудрий Лі, виявляється, не все знає. Так тривало довго, аж вони обоє втомились. Антон заглибився у себе, але щось перешкоджало йому пірнути глибше, можливо, це Східні Ворота й хатина зв’язували його. Щоб порвати цей зв’язок, треба було пожертвувати безмежною довірою до Притулку, і навіть до Лі, який виростив його.

Одного вечора, коли Лі збирався йти до себе, а Антон вдавав із себе сонного, знаючи, що не зможе заснути, той раптом обернувся на порозі й гостро сказав:

? Того, чого ти хочеш, я не зможу тобі дати. А ти хочеш знати власне майбутнє!

Цими словами він завдав Антонові відчутного болю. Той побачив, який він зараз немічний і вразливий: неголений, з червоними від безсоння очима, жалюгідна істота, яка мерзне навіть у теплій хаті й боїться чомусь снігу. Відколи випав той третій сніг, він не залишав у ньому слідів, не пересипав у руках. Хоча й Лі пішов, слова залишилися тут і прогнати чи замінити їх іншими було б зараз неможливо. Лишалося самому покинути ці слова або перестати їх боятися. Побігти слідом за Лі і вимагати пояснення?

Проте Антон вчинив те, що зробив би кожен на його місці: залишився з тими словами наодинці, зате на порозі золотих дверей.

Чужі долі надто довго дотикалися до нього і врешті стали частиною його самого. Їх буде ще й буде, тих прибульців, пропахлих кров’ю, потом і страхом, і, хоча його вміння вдосконалюватиметься, чи витримає він? А якщо покине Східні Ворота, чи не розчиниться у засніженому краєвиді, як Лікар, стане ніким? Щоб стати ніким, треба збридитися власних тіла й душі, зректися їх. Та не так легко зректися тих, для яких ти є надією і опорою. Жорстокість тут є засобом, що не виправдовує цілі.

Зрештою, це ми так гадаємо, а не Антон. Ми просто читаємо книгу його майбутнього. Багато хто продав би душу дияволові, аби зазирнути в чиєсь чи власне майбутнє. Через те зроблено багато трагічних помилок. Однак найліпше вважати, що книги, у яких описане наше майбутнє, знаходяться на небесах і лише після смерти опиняються в бібліотеках.

Хоч як би там було, але Антонові залишаються золоті двері, через які він може пізнавати інший світ.

Усе в Притулку пов’язане між собою: вколе хтось палець, а в іншого, з ким не бачився уже давно, заболить серце. Прибульці не знають цього. Їм не дають путівників по Притулку, у кімнатах не висять правила поводження і розклад занять, і декому це спершу ускладнює життя, бо лінійне мислення опирається на певну систему. Притулок теж підпорядкований якійсь логіці, але мусиш пізнати її сам. Теорія не передує практиці в цьому випадку.

Коли Антон одужав, прийшла Марфа переказати, що Старий хоче його бачити. Вона перед тим провідувала хворого, якось навіть з Ізидором. Антонові дивно було бачити хлопця у себе в господі, адже для прибульців він був Писарем Східних Воріт, і тому вони сторонилися його, бо бачив він їх у тяжку хвилину беззахисності й розгубленості. Але Ізидор був іншим: радий кожному, хто заговорить до нього. Він потребував підтримки і це було нестерпно ? дивитися на нього. Тим, хто хоче побути наодинці із собою, такі люди завдають зайвих страждань. Антон гадав, що незручність у спілкуванні з Ізидором виникає через те, що він не знайомий з тим світом. І то була правда, хоча й не вся.

Отже, наступного дня Антон пішов до Старого не ним протоптаною стежкою. Старий сидів у своєму кріслі, огорнутий хвилями тепла. До вогню страшно було наблизитись, Антон знову відчув слабкість у всьому тілі.

? Синку, ? сказав Старий, коли зауважив його присутність, ? треба знайти одного чоловіка. Раніше він жив у Долині, а потім пішов кудись, втім, не знаю, чи пішов… Звати його Генріх.

Він заплющив очі, напружуючи пам’ять, а потім продовжив:

? Так, колись його звали Генріх, на прізвисько Кухар. Ти відшукаєш його і попросиш рецепт. Він знає, що маю на увазі…

? Коли мені йти? ? хрипким від хвилювання голосом спитав Антон.

? Завтра. На це може піти або багато часу, або мало. Це може бути близько або далеко. Ти можеш його не знайти. Розумієш, це ? як у казці. Ти ж любиш казки, синку?

? Так.

? Підеш тією стежкою, що веде в Долину. Питай усіх. І ще ось що. Зустрінеш Генріха, даси йому цю монету. Це буде знак, що ти від мене. Але без потреби нікому її не показуй.

Монетою було кругле золоте кружальце зі стертим різьбленням. Антона аж кинуло в жар: він згадав золоті двері.

? Слухай людей, пізнавай їх, але будь обачний. Ти знаєш, до чого це може призвести. Не загубися!