Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 90

Хоч як би я не старалася, а не могла втриматися й не усміхнутися навзаєм. Малесенькою усмішкою.

Він простягнув мені долоню — для потиску.

Я глибоко вдихнула й пересадила Ренесму на одну руку. І вклала ліву долоню в його — він навіть не здригнувся від доторку моєї холодної шкіри.

— Якщо я сьогодні не вб’ю Чарлі, будемо вважати, що я тебе пробачила.

— Коли ти сьогодні не вб’єш Чарлі, ти будеш переді мною у величезному боргу.

Я закотила очі.

Він простягнув другу руку до Ренесми, цього разу прохально.

— Можна?

— Насправді я тримаю її, аби руки були зайняті і я не могла придушити тебе, Джейкобе. Може, трохи згодом.

Він зітхнув, але не наполягав. Дуже мудро з його боку.

І тут Аліса влетіла в кімнату з повними жменями й диким виразом на обличчі.

— Ти, ти і ти, — гавкнула вона, спопеляючи поглядом вовкулак. — Якщо вам конче треба залишатися, забирайтеся в куток і сидіть тихенько там. Дайте мені поглянути. Белло, краще віддай йому дитину. Тобі потрібні вільні руки.

Джейкоб переможно посміхнувся.

Насичений розчин страху наповнив моє нутро, коли я усвідомила вагу того, що зараз звалиться на мене. Я збиралася випробувати на своєму батькові, як на піддослідному кролику, свій примарний самоконтроль. Слова, сказані Едвардом раніше, знову загриміли у моїх вухах.

Ти усвідомлюєш, через який фізичний біль доведеться пройти Беллі через тебе, навіть якщо вона встоїть? А через який емоційний — якщо не встоїть?

Я не могла уявити болю, якщо я не встою. Я судомно почала ковтати повітря.

— Візьми її, — прошепотіла я, і Ренесма ковзнула з моїх рук на Джейкобові.

Він кивнув, і на його чолі з’явилися занепокоєні зморшки. Він помахав своїй зграї, і всі троє забралися у найдальший куток кімнати. Сет і Джейкоб миттю всілися на підлозі, тільки Лі похитала головою і закопилила вуста.

— Мені дозволять піти? — процідила вона. У людському тілі їй, здавалося, було некомфортно, вона й досі була вдягнена в ту саму брудну футболку і бавовняні шорти, що й у той день, коли верещала на мене, а її розкуйовджене волосся стирчало навсібіч. Руки в неї і далі трусилися.

— Звісно, — мовив Джейкоб.

— Тримайся на сході, щоб не потрапити в поле зору Чарлі, — докинула Аліса.

Лі й не глянула на Алісу; вона позадкувала до дверей у двір і стрибнула в кущі, щоб там перевернутися на вовка.

Едвард знову опинився біля мене, погладив мене по обличчю.

— Ти впораєшся. Я знаю це точно. Я тобі допоможу, і ми всі виграємо.

Моє обличчя аж пашіло від паніки, коли я зазирнула Едвардові в обличчя. Чи досить у нього сили? Аби зупинити мене, якщо я зроблю невірний рух?

— Якби я не вірив, що ти впораєшся, ми б сьогодні ж забралися звідси. Просто зараз. Але ти зможеш. І ти будеш щасливішою, якщо Чарлі залишиться у твоєму житті.

Я силкувалася стишити дихання.

Аліса простягнула руку. На долоні в неї лежала маленька біла коробочка.

— Вони тебе дратуватимуть — від них не боляче, просто видимість затьмарюється. І це дратує. Колір очей також буде не зовсім таким, як був раніше, але ж це краще, ніж червоні очі?

Вона підкинула коробочку з контактними лінзами, і я впіймала її.

— Коли це ти…

— Ще до того, як ви вирушили у медовий місяць. Я готувалася до кількох можливих варіантів майбутнього.

Я кивнула і відкрила коробочку. Я ще ніколи не носила контактних лінз, але ж це не може бути занадто складно. Підхопила одну коричневу лінзу й притиснула її вигнутим боком до ока.

Я моргнула, і плівка затьмарила мій зір. Певна річ, крізь неї було видно, але також я бачила і текстуру самої лінзи. Око раз у раз фокусувалося на мікроскопічних подряпинах і структурі плівки.

— Тепер ясно, що ти мала на увазі, — пробурмотіла я, вдягаючи другу лінзу. Цього разу намагалася не моргати. Око автоматично спробувало позбутися чужорідного тіла. — Який я маю вигляд?

Едвард усміхнувся.

— Розкішний. Звісно…

— Так, так, вона завжди має розкішний вигляд, — нетерпляче закінчила його думку Аліса. — Це ліпше, ніж червоні очі, та це й усе. Брудний коричневий колір. Твої карі очі мали значно приємніший відтінок. І пам’ятай, що лінзи не вічні — твоя отрута розчинить їх за кілька годин. Отож якщо Чарлі затримається довше, тобі доведеться відпроситися на хвильку й замінити їх. А це й на краще, адже людям час від часу треба ходити в туалет, — вона похитала головою. — Есме, дай їй кілька порад, як поводитися по-людському, поки я покладу у ванній кілька коробочок із контактними лінзами.

— Скільки у нас часу?

— Чарлі з’явиться за п’ять хвилин. Тож тільки ази.

Есме кивнула, підійшла і взяла мене за руку.

— Головне — не сиди нерухомо і не рухайся зашвидко, — пояснила вона мені.

— Сядеш, якщо він сяде, — втрутився Еммет. — Люди не люблять стояти.

— Десь так щопівхвилини перебігай очима з предмета на предмет, — докинув Джаспер. — Люди не витріщаються на щось одне надто довго.

— Коли схрестиш ноги, посидь так хвилин зо п’ять, потім поміняй позу ще хвилин на п’ять, — мовила Розалія.

Я кивала на всі пояснення. Ще вчора я помітила, що вони не забували поводитися саме так. Мені здалося, я зможу копіювати їхні манери.

— І моргай принаймні тричі на хвилину, — сказав Еммет. Він насупився, тоді метнувся до дистанційного управління, що лежало на краєчку столу, й увімкнув телевізор. Показували молодіжний футбол, і він кивнув сам до себе.

— Воруши руками. Відкинь з чола волосся, або вдай, що в тебе щось засвербіло, — мовив Джаспер.

— Я просила Есме, — поскаржилася Аліса, повернувшись. — Ви виллєте на неї забагато інформації.

— Ні, гадаю, я все запам’ятала, — відповіла я. — Сидіти, переводити погляд, моргати, метушитися.

— Правильно, — підтвердила Есме. Вона пригорнула мене за плечі.

Джаспер нахмурився.

— Ти здебільшого затамовуватимеш подих, але тобі слід трошки ворушити плечима, вдаючи, що ти дихаєш.

Я вдихнула і коротко кивнула.

Едвард пригорнув мене з вільного боку.

— Ти впораєшся, — повторив він, бурмочучи слова підтримки мені на вухо.

— Дві хвилини, — сказала Аліса. — Може, тобі ліпше зразу сісти на канапу. Зрештою, ти ж була хвора. Так він зразу й не побачить, як ти зараз рухаєшся.

Аліса потягнула мене до канапи. Я намагалася рухатися повільно, вдавати з себе незграбу. Вона закотила очі — мабуть, я не впоралася зі своїм завданням.

— Джейкобе, мені потрібна Ренесма, — покликала я.

Джейкоб нахмурився й не зрушив із місця.

Аліса похитала головою.

— Белло, через неї я не зможу бачити…

— Але вона мені потрібна. Вона мене заспокоює, — у моєму голосі можна було безпомильно почути паніку.

— Гаразд, — простогнала Аліса. — Тримай її нерухомо, і я намагатимусь дивитися, що робиться навколо неї, — вона втомлено зітхнула, наче її змусили вийти на роботу на вихідні. Джейкоб також зітхнув, але приніс мені Ренесму, а тоді швидко ретирувався під Алісиним спопеляючим поглядом.

Едвард сів поряд зі мною й обійняв нас разом із Ренесмою. Він нахилився і дуже серйозно зазирнув Ренесмі в очі.

— Ренесмо, сьогодні тебе і твою маму навідає дехто особливий, — сказав він серйозним голосом, наче очікував, що вона зрозуміє кожне слово. Чи вона зрозуміла? Вона поглянула на нього розумними суворими очима. — Він не такий, як ми, навіть не такий, як Джейкоб. І нам слід бути з ним дуже обережними. Ти не повинна балакати з ним, як ти балакаєш із нами.

Ренесма торкнулася його обличчя.

— Правильно, — мовив Едвард. — І ще, коли ти його побачиш, ти відчуєш спрагу. Але тобі не можна його кусати. Його рани не заживуть так швидко, як Джейкобові.

— Вона тебе розуміє? — прошепотіла я.

— Розуміє. Ти будеш обережною, правда, Ренесмо? Ти нам допоможеш?

Ренесма знову торкнулася його.

— Ні, мені байдуже, коли ти кусаєш Джейкоба. Можеш і далі кусати.

Джейкоб гигикнув.

— Може, тобі краще піти, Джейкобе, — холодно промовив Едвард, кинувши на нього лютий погляд. Едвард іще не пробачив Джейкобу, бо знав: як би там не пішло, мені буде боляче. Але я з радістю витримаю пекучий вогонь у горлі, якщо це найгірше з того, що мене чекає сьогодні.