Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 131

Я бачив, які зв’язки тримають цю родину разом, — я навмисно кажу «родину», а не «клан». Ці дивні золотоокі вампіри заперечили власну природу. Проте навзамін вони отримали, можливо, більше за просте задоволення потреб. Поки я перебував тут, то трошки вивчив цю родину, і мені здається, що найсуттєвішим у їхніх родинних зв’язках — тим, що тримає їх разом, — є миролюбний характер їхнього жертовного життя. Тут не знайдеш тої агресії, яка керує великими південними кланами, через що вони безперервно зростають і зникають у диких війнах. Але тут ніхто не прагне влади. І Аро відає про це краще за мене…

Я спостерігала за обличчям Аро, поки Ґарет кидав свої осудливі слова, і чекала від нього бодай якоїсь реакції. Проте лице Аро було заледве ввічливо здивоване, наче він чекав, щоб розлючена дитина нарешті збагнула, що ніхто й уваги не звертає на її спектакль.

— Карлайл усіх нас запевнив, ще коли запрошував сюди, що не просить нас воювати на його боці. Оці свідки, — Ґарет указав на Шуван і Ліума, — згодилися дати свої свідчення, щоб загальмувати Волтурі, — тоді Карлайл отримає шанс надати свої виправдання.

Але дехто з нас не був певен, — очі його метнулися до Єлизарового обличчя, — чи факт, що правда на Карлайловому боці, зможе зупинити так звану «справедливість». Чи справді Волтурі прийшли сюди, щоб захистити таємницю нашого існування — чи радше щоб гарантувати свою владу? Прийшли вони, щоб знищити незаконне творіння — чи наш спосіб життя? Чи вдовольнилися вони, коли виявилося, що небезпека — то просто непорозуміння? Чи продовжуватимуть вони домагатися своєї мети, коли вже нема підстав для здійснення правосуддя?

Ми маємо відповіді на всі ці запитання. Ми почули їх ув облудних словах Аро (серед нас є вампір із даром точно визначати такі речі), і зараз ми бачимо їх у нетерплячій посмішці Гая. Їхня гвардія — то безтямна зброя, знаряддя для господарів у їхньому жаданні влади.

Отож постає ще кілька запитань, на які маєте відповісти ви. Хто керує вами, кочівники? Чи скоряєтеся ви ще чиїйсь волі, окрім власної? Чи вільні ви обирати власний шлях — чи Волтурі вирішуватимуть, як вам жити?

Я прийшов свідчити. Але я залишаюся битися. Волтурі байду же до смерті дитини. Вони прагнуть умертвити нашу свободу волі.

Ґарет озирнувся, щоб поглянути на патріархів.

— Отож годі вам! Не варто нам вислуховувати нові й нові олживі обґрунтування. Будьте чесними у своїх намірах, як ми є чесними у своїх. Ми захищатимемо свою свободу. Ви поважитеся на неї — або ні. Обирайте просто зараз, і тоді свідки побачать, про що справді йдеться на цьому процесі.

Ще один погляд він метнув на свідків Волтурі, й очі його кинули виклик кожному обличчю. З цих облич було очевидно, яку силу мали його слова.

— Ви можете приєднатися до нас. Якщо гадаєте, що Волтурі лишать вас серед живих, аби ви комусь переказали, що насправді відбувалося на цьому процесі, то помиляєтеся. Можливо, нас усіх знищать, — він знизав плечима, — а можливо, й ні. Може, ми зараз у рівніших умовах, ніж вони собі гадають. Може, Волтурі нарешті знайшли собі гідного супротивника. Однак я можу вам гарантувати одне: якщо ми загинемо, то так само загинете й ви.

Він закінчив свою гарячу промову, відступивши до Каті й зайнявши войовничу стійку, готовий до битви.

Аро посміхнувся.

— Чудова промова, мій революційний друже.

Ґарет не змінив своєї войовничої пози.

— Революційний? — прогарчав він. — Дозвольте запитати, про яку революцію йдеться? Ви що — мій король? Чи, може, ви волієте, щоб і я вас називав хазяїном, як кличуть вас ваші підлабузники-гвардійці?

— Заспокойся, Ґарете, — терпляче мовив Аро. — Я просто мав на увазі час твого народження. Ти й досі патріот, я бачу.

Ґарет метнув на нього лютий погляд.

— Запитаймо наших свідків, — запропонував Аро. — Вислухаймо їхню думку, перш ніж ухвалювати рішення. Скажіть, друзі, — він недбало обернувся до нас спиною, зробивши кілька кроків до своїх знервованих глядачів, які трималися тепер іще ближче до лісу, — що ви думаєте з цього приводу? Запевняю вас, боїмося ми зовсім не дитини. Але чи готові ми взяти на себе ризик і лишити дитину жити? Чи поставимо ми наш світ під загрозу, аби тільки не зруйнувати цієї родини? Чи мав щирий Ґарет рацію? Чи приєднаєтеся ви до них проти нашого позірного жадання владарювати?

Під його поглядом обличчя свідків стали сторожкими. Маленька чорнокоса жіночка коротко зиркнула на темно-русявого чоловіка, який стояв побіч неї.

— Це все, з чого ми можемо вибирати? — зненацька метнула вона погляд на Аро. — Стати на ваш бік — чи битися з вами?

— Звісно ж, ні, моя найчарівніша Макено, — сказав Аро, вдавано нажаханий тим, що хтось міг дійти такого хибного висновку. — Ви можете з миром залишити нас, як Амун, навіть якщо не погодитеся з рішенням нашої ради.

Макена знову глянула свого чоловіка, і він ледь помітно кивнув.

— Ми прийшли сюди не битися, — вона зробила паузу, видихнула й провадила, — ми прийшли сюди як свідки. І можемо засвідчити, що обвинувачувана родина є невинною. Все, що заявив Ґарет, є правдою.

— Ах, — сумно вигукнув Аро, — мені шкода, що ви бачите це саме так. Але цього не уникнути в нашій роботі.

— Тут ідеться не про бачення, а про чуття, — мовив гучним знервованим голосом русявий чоловік Макени. Він зиркнув на Ґарета. — Ґарет сказав, що у них є спосіб дізнатися, чи кажуть їм правду. Я теж знаю, коли мені говорять правду, а коли ні, — з переляканими очима він присунувся ближче до дружини, чекаючи на реакцію Аро.

— Не бійся нас, мій друже Чарльз. Понад усякий сумнів, патріот щиро вірить у те, що каже, — Аро безжурно гигикнув, і Чарльз звузив очі.

— Ми дали свої свідчення, — мовила Макена. — І забираємося геть.

Вони з Чарльзом помалу позадкували, не обертаючись спиною, аж поки не опинилися під захистом дерев. Іще один чужинець зробив те саме, потім іще троє метнулися йому навздогін.

Я окинула оком тридцять сім вампірів, які зосталися. Дехто з них, здавалося, був занадто збентеженим, щоб ухвалювати якесь рішення. Але більшість усе-таки чудово усвідомлювала, куди зайшла конфронтація. Гадаю, вони не тікали на злам голови тільки тому, що хотіли точно дізнатися, хто зрештою їх переслідуватиме.

Я була переконана, що Аро теж це бачить. Він розвернувся й рушив виваженим кроком до гвардії. Зупинився перед ними та промовив чітким голосом:

— Нас мало, любі мої. І нам не слід розраховувати на допомогу ззовні. Чи варто нам залишити питання невирішеним, аби порятувати власні життя?

— Ні, хазяїне, — одностайно відповіли вони.

— Чи вартий захист нашого світу життів когось із нас?

— Так, — видихнули вони. — Ми не боїмося.

— Браття, — суворо мовив Аро, — тут є багато що зважити.

— Слід порадитися, — радо сказав Гай.

— Слід порадитися, — підхопив його слова Марк, який здавався зовсім незацікавленим.

Аро знову обернувся до нас спиною, обличчям до решти патріархів. Вони взялися за руки, сформувавши чорний трикутник.

Щойно увагу Аро відвернула безмовна рада, ще двоє їхніх свідків безшумно зникли в лісі. Я сподівалася, задля їхньої ж користі, що тікатимуть вони швидко.

Час прийшов. Я зняла ручки Ренесми зі своєї шиї.

— Пам’ятаєш, що я тобі казала?

Очі її наповнилися сльозами, але вона кивнула.

— Я люблю тебе, — прошепотіла вона.

Едвард дивився на нас, його топазові очі були розширені. Джейкоб утупився в нас краєчком свого чорного великого ока.

— Я теж тебе люблю, — мовила я, а тоді торкнулася її медальйона, — понад своє життя, — і я поцілувала її в чоло.

Джейкоб занепокоєно заскиглив.

Я звелася навшпиньки та шепнула йому на вухо:

— Зачекай, коли їхня увага відвернеться, а тоді тікай із нею. Біжи щонайдалі звідси. Коли дістанешся якнайдалі пішки, вона дасть тобі все, щоб ви могли сісти на літак.

І на Едвардовому, і на Джейкобовому обличчі застиг майже ідентичний жах, попри те, що один із них був у звіриній подобі.