Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 130

— Звісно, — сказав Амун таким безживним тоном, що неможливо було сказати, чи є там бодай дещиця сарказму чи переляку.

— Ну що ж, тепер ми всі разом! Хіба це не чудово?

Амун кивнув, його обличчя лишалося порожнім.

— Проте причина твого візиту сюди була не з приємних, на жаль. Карлайл викликав тебе за свідка?

— Так.

— І що ти можеш засвідчити для нього?

Амун відповів тим самим беземоційним голосом:

— Я спостерігав за згаданою дитиною. І майже зразу стало очевидно, що вона не належить до безсмертних дітей…

— Мабуть, нам слід визначитися з термінологією, — урвав його Аро, — оскільки з’явилися нові класифікації. Говорячи про безсмертну дитину, ти, звісна річ, маєш на увазі людську дитину, яку вкусили і вона перетворилася на вампіра.

— Так, саме це я і маю на увазі.

— Що ще ти зауважив у цій дитині?

— Все, що, я певен, ви уже бачили в Едвардовій голові. Що це його біологічна дитина. Що вона росте. Що вона навчається.

— Так, так, — мовив Аро, і в його дружньому тоні прозвучала нетерплячість. — Але конкретно за ці кілька тижнів, які ти пробув тут, що ти бачив?

Амун нахмурив брови.

— Вона росте… швидко.

Аро всміхнувся.

— І ти гадаєш, що її можна залишити жити?

З моїх вуст зірвалося сичання, і не тільки з моїх. Половина вурдалаків на нашому боці луною повторила мою реакцію. В повітрі завис приглушений вияв люті. На тому боці галявини, серед свідків Волтурі, теж зірвалося шипіння. Едвард відступив і, стримуючи мене, стиснув мій зап’ясток.

Аро не зважав на звук, проте Амун неспокійно роззирнувся.

— Я приїхав сюди не для того, щоб робити висновки, — виголосив він.

Аро легко розсміявся.

— Просто скажи свою думку.

Амун задер підборіддя.

— Я не бачу в цій дитині жодної загрози. Вона навчається ще швидше, ніж росте.

Аро кивнув, зважуючи його слова. За хвилю він відвернувся.

— Аро? — покликав Амун.

Аро крутнувся назад:

— Так, друже?

— Я дав свої свідчення. Мене тут більше нічого не затримує. Ми з дружиною хотіли би поїхати просто зараз.

Аро тепло всміхнувся.

— Певна річ. Я такий радий, що ми мали змогу перекинутися словом. І певен, ми скоро побачимося.

Амун стиснув вуста в тонку риску і коротко кивнув, визнаючи фактично неприховану погрозу. Він торкнувся руки Кебі, й за мить вони удвох уже побігли на південь та розчинилися серед дерев. Я знала, що не зупиняться вони ще дуже довго.

Аро вже плив назад — уздовж наших лав на схід, а його охоронці тривожно нависали над ним. Зупинився він навпроти дебелої Шуван.

— Добридень, мила Шуван! Ти ще чарівніша, ніж завжди.

Шуван схилила голову набік, очікуючи продовження.

— А ти? — провадив він. — Ти б відповіла б на мої запитання так само, як Амун?

— Так, — мовила Шуван. — Але б і дещо додала. Ренесма розуміє обмеження. Вона не становить загрози для людей — для перебування в людському середовищі вона пасує ліпше, ніж ми. Від неї не варто очікувати небезпеки викриття.

— Зовсім жодної? — тверезо мовив Аро.

Едвард заричав — це був приглушений пронизливий звук із глибини горлянки.

Затуманені червоні очі Га я заясніли.

Рената в захисному жесті потягнулася до свого хазяїна.

Ґарет відпустив Катю та зробив крок уперед, проігнорувавши Катину руку, яка цього разу намагалася стримати його.

Аро начебто буденно відплив трошки назад — до своєї гвардії. Рената, Фелікс і Деметрі трималися ближче, ніж його власна тінь.

— Закон не був порушений, — виголосив Аро, але всі ми збагнули: зараз він відчеканить справжню свою оцінку. Я боролася з люттю, яка продиралася з мого горла, щоб ричанням сповістити про мою непокору. Я спрямувала лють на власний щит — зміцнила його, забезпечуючи всім надійніший захист.

— Закон не порушений, — повторив Аро. — Але чи означає це, що немає жодної небезпеки? Ні, — він м’яко похитав головою. — Це вже окреме питання.

У відповідь на його сентенцію у всіх тільки ще більше напружилися нерви, а Меґі, яка замикала наші лави бійців, похитала головою — у ній повільно наростала ярість.

Аро замислено міряв кроками галявину — враження було, що він летить, не торкаючись підошвами землі. Я зауважила, що з кожним кроком він усе наближався до гвардії.

— Вона унікальна… неймовірно, неможливо унікальна. Яке марнотратство — знищити таку вродливу істоту. Особливо якщо ми могли б так багато дізнатися нового… — він зітхнув, наче йому було неприємно вести мову далі. — Але ж існує-таки загроза — загроза, від якої не можна просто так відмахнутися.

Ніхто не відповів на його твердження. Запала мертва тиша, і він продовжив свій монолог так, буцімто балакав сам до себе.

— Яка іронія: що більше прогресує людство, що далі розвивається наука й бере владу над світом, то менше залишається галузей, де можна здійснити відкриття! І водночас, що більше звільняє нас людська невіра в надприродне, то потужнішими стають їхні технології, і тепер вони фактично можуть становити для нас загрозу, здатні знищити когось із нас.

Тисячі й тисячі років секретність була для нас засобом гарантувати радше комфортне існування, аніж безпеку. Але останнє дике, люте століття принесло в світ зброю такої потуги, що ставить під загрозу існування навіть безсмертних. Насправді тепер це чистий міф — те, що наш статус здатний захистити нас від слабких істот, на яких ми полюємо.

Ця дивовижна дитина, — він простягнув руку долонею донизу, мовби поклав її Ренесмі на голову, хоча зараз він перебував принаймні за сорок ярдів від нас, знову практично повернувшись до лав Волтурі, — якби ж тільки ми могли знати її потенціал — знати з абсолютною достовірністю, що вона зможе завжди залишатися в межах таємничості, яка захищає нас! Але ми й гадки не маємо, що з неї виросте! Її власних батьків опанував страх перед її майбуттям. Ми не можемо передбачити, щo з неї виросте, — він зробив паузу, спершу глянувши на наших свідків, а тоді — з особливою значущістю — на своїх. Голос його добре вдавав, мов Аро роздирають суперечливі почуття.

І далі дивлячись на своїх свідків, він провадив:

— Тільки знане є безпечним. Тільки знане є терпимим. А незнане є… вразливим місцем.

Усмішка Га я зловісно розтягнулася.

— Ви перебільшуєте, Аро, — заперечив Карлайл бляклим голосом.

— Спокійно, друже, — посміхнувся Аро, й обличчя його було, як завжди, лагідним, а голос, як завжди, м’яким. — Не поспішаймо. Розгляньмо це питання зусібіч.

— А можу я докинути ще одну грань, з якої варто розглядати це питання? — рівним голосом втрутився Ґарет, роблячи ще один крок уперед.

— А, кочівник! — мовив Аро, киваючи на згоду.

Ґарет задер підборіддя. Очі його були спрямовані на різношерстий натовп у найдальшому кінці галявини, і звертався він саме до свідків Волтурі.

— Я з’явився тут на прохання Карлайла, як і решта, щоб свідчити, — почав він. — Якщо говорити про цю дитину, то в свідченнях відпала потреба. Ми всі бачимо, хто вона насправді.

Отож я залишився, щоб засвідчити дещо інше. Ви, — тицьнув він пальцем у насторожених вурдалаків, — двох із вас я знаю — Макену та Чарльза, а ще бачу, що багато хто з вас — такі самі блукачі, мандрівці, як я. Ми не звітуємо ні перед ким. Тому поміркуйте добре над тим, що зараз від мене почуєте.

Патріархи з’явилися сюди не чинити справедливість, як вони повідомили вам. Ми це й підозрювали, а зараз це підтвердилося. Вони прийшли з необґрунтованої причини, проте з визначеною метою. Отож дивіться, як вони шукають кульгавого приводу, щоб досягти своєї справжньої мети. Дивіться, як вони силкуються знайти собі виправдання для своєї правдивої цілі — знищити присутню тут родину, — він жестом указав на Карлайла й Таню.

— Волтурі прийшли сюди, щоб знешкодити тих, кого вони вважають конкурентами. Можливо, ви, так само як і я, дивитеся в золоті очі цього клану й чудуєтеся. Їх важко зрозуміти, це правда. Але патріархи вбачають тут дещо більше за особистий, нехай і дивний, вибір. Вони вбачають тут потугу.