Світанок - Майер Стефани Морган - Страница 108

— Чистої води ментальний захист, — кивнув до себе Єлизар. — Обмежений, але потужний.

— Аро не зміг прочитати її думок, — втрутився Едвард. — Хоча коли вони зустрілися, вона ще була людиною.

Єлизарові очі розширилися.

— Джейн намагалася завдати мені болю, але не впоралася, — докинула я. — Едвард вважає, що Деметрі не зможе знайти мене, та й Алек не завдасть мені клопоту. Це добре?

Єлизар, досі не в змозі говорити, кивнув.

— Дуже.

— Щит! — вигукнув Едвард, і в голосі його забриніло глибоке задоволення. — Я й не подумав! Мені зустрічалася тільки одна така людина — Рената, але її дар був відмінним.

Єлизар трішки оговтався.

— Так, жоден талант не може виявитися тотожним іншому, бо ж немає двох людей, які мислять однаково.

— Хто така Рената? І що вона вміє? — запитала я. Ренесма теж зацікавилася — вона відхилилася від Кармен, щоб визирнути з-за Каті.

— Рената — особистий охоронець Аро, — пояснив мені Єлизар. — У неї дар щита вельми практичний, і дуже сильний.

Я нечітко пам’ятала купку вурдалаків, які товклися навколо Аро у макабричній вежі; там були і чоловіки, і жінки. У цьому неприємному, жахливому спогаді я не могла розрізнити облич тих жінок. А однією з них, певно, й була Рената.

— Цікаво… — міркував Єлизар. — Бачте, Рената має потужний щит проти фізичних нападів. Якщо хтось наближається до неї — або ж до Аро, бо вона завжди поруч із ним у несприятливих ситуаціях, — ця особа відчуває себе… відштовхнутою. Навколо Ренати силове поле, яке відштовхує, хоча його практично неможливо помітити. Ви просто зауважуєте, що чомусь повернули у зовсім іншому напрямку, ніж збиралися, а у пам’яті вашій немає чіткого спогаду про те, що ж ви взагалі намагалися зробити перед тим. Вона захищає Га я та Марка також, якщо виникає потреба, але Аро має найвищий пріоритет.

Але дар її насправді не фізичний. Як і в більшості випадків, коли йдеться про вурдалацькі таланти, вона впливає на свідомість. Якби вона спробувала не підпускати тебе, цікаво, хто б переміг? — він похитав головою. — Я ніколи не чув, щоб хтось міг опиратися дару Аро або Джейн…

— Мамо, ти особлива, — мовила Ренесма без тіні подиву в голосі, наче йшлося про колір мого вбрання.

Я почувалася дезорієнтованою. Невже я ще не знаю свого дару? У мене ж є суперсамоконтроль, який дозволив мені проминути жахливу стадію перволітка. Здебільшого вампіри мають тільки один талант, хіба ні?

Чи Едвард мав рацію від самого початку? Перш ніж Карлайл припустив, що мій самоконтроль — щось надприродне, Едвард гадав, що моя здатність стримуватися — просто результат гарної підготовки: зосередженість і підхід — ось як він це назвав.

То хто з них мав рацію? Невже я ще дещо вміла? Невже тому, на що я здатна, є назва та класифікація?

— Ти можеш поширювати його? — поцікавилася Катя.

— Поширювати? — перепитала я.

— Поширювати навколо себе, — пояснила Катя, — затуляти щитом іще когось, окрім себе.

— Не знаю. Я ніколи не пробувала. Я й не знала, що можна спробувати таке.

— Може, ти й не здатна на це, — швидко мовила Катя. — На Бога, я працюю над собою вже кілька сторіч, і все, чого мені вдалося досягти, це пропускати шкірою електричний струм.

Я втупилася в неї, заінтригована.

— У Каті — войовничий дар, — пояснив Едвард. — Схожий на талант Джейн.

Я несамохіть відскочила від Каті, й вона засміялася.

— Я не садистка, — запевнила вона мене. — Просто це вельми придається під час бійок.

Слова Каті потроху проникали в мою свідомість, тулитися купи. Захистити щитом когось іншого запропонувала вона. Наче є хоч якась можливість відкрити свою дивну, ненормально непроникну голову для когось, впустити його всередину.

Я пригадала, як корчився Едвард на стародавньому камінні у вежі Волтурі. Хоча цей спогад був із людських часів, він був чіткішим, болючішим за всі інші, — ніби його витаврували на тканинах мого мозку.

А якби мені вдалося не дати цьому повторитися ще раз? Якби я змогла захищати його? Захищати Ренесму? А що як існує бодай химерне сподівання, що я здатна захистити щитом і їх?

— Ти мусиш навчити мене, як я маю діяти! — з притиском мовила я, хапаючи Катю за руку. — Ти мусиш мені показати, що робити!

Катя здригнулася від мого потиску.

— Може… якщо ти припиниш ламати мені кістки.

— Ой! Вибач!

— Ти точно захищаєшся щитом, — сказала Катя. — Коли я ворухнулася, твоя рука мала відскочити від мене. Але ж ти нічого щойно не відчула?

— Не слід було робити цього, Катю. Вона ж не хотіла поранити тебе, — пробурмотів Едвард. Але ми й не зважили на нього.

— Ні, я нічого не відчула. Ти пропускала струм шкірою?

— Еге ж. М-м-м… Я ще не зустрічала нікого, хто не відчував би мого струму, — ні серед людей, ні серед безсмертних.

— І ти кажеш, що поширюєш його? На всю свою шкіру? Катя кивнула.

— Колись дар був тільки у мене в долонях. Як у Аро.

— Чи у Ренесми, — втулив Едвард.

— Але я добре потренувалася і поширила струм на все тіло. І це непоганий захист. Будь-хто, коли намагається торкнутися мене, валиться з ніг, наче його тицьнули електрошокером. Він вирубається буквально на секунду, але й цього досить.

Я слухала Катю упіввуха, а в думках так і сяк прокручувала ідею, що, можливо, мені вдасться захистити свою невеличку родину, якщо я вчитимуся швидко. Я гаряче воліла також виявити здібності до цього «поширювання» — я ж бо якимсь незбагненним чином вправна в усьому, до чого беруся у своєму новому вурдалацькому житті. Мій людський досвід не підготував мене до того, що деякі речі даються від природи, тож я до останнього мала сумніви у власних здібностях.

Я почувалася, наче ніколи в житті ще не хотіла нічого так, як цього: мати змогу захищати тих, кого люблю.

Оскільки я була настільки занурена в себе, то й не помітила безмовного діалогу між Едвардом та Єлизаром, поки вони нарешті не заговорили вголос.

— Ти можеш пригадати хоч один виняток? — запитав Едвард.

Я роззирнулася, намагаючись збагнути, що він має на увазі, й зауважила, що всі також витріщаються на двох чоловіків. Ті замислено нахилилися один до одного, на Едвардовому обличчі була написана підозра, а на Єлизаровому — сум і неохота.

— Я не хочу про них так думати, — крізь зуби процідив Єлизар.

Я була здивована наглою переміною атмосфери в кімнаті.

— Якщо ти правий… — почав був Єлизар.

Едвард обірвав його:

— То була твоя думка, не моя.

— Гаразд, якщо я правий… Я навіть не уявляю, що це означатиме. Це змінить усе в тому світі, який ми створили. Це змінить моє уявлення про життя. Змінить світ, до якого я належав.

— Ти завжди все робив із найкращими намірами, Єлизаре.

— Та чи матиме це значення? І що я зробив? Скільки життів…

Таня заспокійливо поклала долоню на Єлизарове плече.

— Що ми проґавили, друже? Я б теж хотіла знати, щоб посперечатися з вашими думками. Бо ви нічого в житті не зробили такого, аби так себе картати.

— Невже? — муркнув Єлизар. А тоді вивільнився з її руки й почав знову міряти ногами кімнату — швидше, ніж до того.

Таня дивилася на нього зо дві секунди, а потім перевела погляд на Едварда.

— Поясни.

Едвард кивнув, напруженим поглядом проводжаючи Єлизара, який бігав кімнатою.

— Він намагався збагнути, чому раптом усі Волтурі приїжджають, аби покарати нас. Вони так ніколи не чинять. Звісно, ми — найбільший дорослий клан, із яким вони мали справу, але в минулому траплялося, що клани об’єднувалися, аби протистояти їм, і все одно не становили серйозної загрози, незважаючи на чисельність. Ми тісніше пов’язані між собою, але й цей фактор небагато важить.

Отож Єлизар пригадував інші випадки, коли карали якісь клани — за те чи за се, і йому на гадку спала певна схема. Це була схема, яку решта гвардії б і не зауважила, оскільки Єлизар передавав усе корисне, що йому вдалося розвідати, особисто Аро. Ця схема повторювалася десь раз на сторіччя…